«Боги на продаж» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Боги на продаж»

A- A+ A A1 A2 A3

І тут Василько не витримав: гірко заплакав. Він і сам не розумів, чого плаче, але сльози наче змивали оте, що гнітило його всі оці дні, і він відчував дивну полегкість.

А водночас і ловив себе на тому, що стежить за татом. Прислухається, про що тато говорить, приглядається, куди тато йде, з ким зустрічається. Те все виходило незалежно від нього, наче в ньому поселився ще один чоловічок, який дуже добре розумівся на тому, що таке класовий ворог і що з ним треба робити.

Та неприємна подія з часом забулася. Тим більше що Віра так і не проговорилася татові. Тож забудемо поки що про неї й ми, тим більше, що нас ждуть зовсім інші події, які спіткали Васька вже тоді, коли він досяг повноліття.

III

Перенесемося ж на багато років уперед, коли Василь Дубошей (Васьком тепер незручно його й називати), успішно закінчивши десятирічку, директором якої був його тато, навчався на третьому курсі одного з київських вузів. Пішов на фінансовий: тато хотів, щоб син був подалі од політики, за політику в ті роки давали на повну котушку. Які тільки процеси в ті часи не гриміли: ворогів народу плодилося стільки, що ловити їх — не переловити, стріляти їх — не перестріляти, і вже інші учні на уроках класової пильності дружно декламували:

Подлые, мерзкие, злостные гады.

Смертью посмели кому угрожать?

Нет, не дождаться вам больше пощады.

Суд вам один: как собак, расстрелять!

Декламували й засуджували своїми серцями невинними, своїми душами довірливими, в які сій що завгодно: проросте, зійде, дозріє, заколоситься — які ж страшні врожаї доведеться потім збирати!

На факультет, де навчався Дубошей, теж проникло кілька ворогів народу: декан, заступник декана, обидва завідуючі кафедрами, кілька викладачів та аспірантів. Їх гнівно таврували на зборах, і Василь не раз виступав і запитував з болісним докором: де була наша класова пильність, що не розгледіли вчасно підступного ворога, дозволили йому діяти тихою сапою? Василь щиро вірив у те, що казав, усі заарештовані здавалися йому ворогами, яких тільки сліпий міг не помітити, а от вони не побачили: проморгали, проспали, прокліпали, і це їм важко простити. Василь ходив у героях, його вибрали секретарем комсомольського бюро факультету, він уже подумував про партію: поповнити поріділі ряди, як одної пізньої ночі (це завжди траплялося пізньої ночі) у їхній квартирі коротко й тривожно дзеленькнув дзвінок.

Вони тоді жили втрьох. Віра давно вийшла заміж і вже мала двох дітей. Василь міцно спав, а батьки, які в оці роки навчилися спати впівока, підхопились одразу ж, і мати побігла чомусь не до дверей — одчиняти, а метнулась до сина.

— Синку, там дзвонять!

Василь ще не бачив її такою наляканою. Той переляк передавсь і йому, хоч він і відчував себе ні в чому не винним. Підхопився, як був у трусах, став поруч з матір’ю. Прислухався напружено, і йому здавалося, що й усі довкола предмети застигли у страсі.

— Де тато? — запитав пошепки.

— Одягається,— так же пошепки відповіла мати.

Знову дзеленькнуло, тепер уже сердито й вимогливо.

Мати, охнувши, вибігла з Василевої кімнати.

Залунали татові кроки. Клацнув вимикач, з сусідньої кімнати ввірвалося світло. Василь лише зараз побачив на собі лише труси, ухопив похапцем штани, попадаючи ногою в холошу, затанцював по кімнаті, його вже бив нервовий дріж, цокотіли зуби.

Тато, було чутно, пішов до дверей.

— Хто там? — Голос татів, надщерблений страхом, був якийсь аж незнайомий.

По той бік озвалося глухо, тато одчинив двері. Затупотіло, залунало в коридорі, потім у кімнаті. Василь одягав саме сорочку, і ґудзики все не лізли у петлі. Нарешті застебнув, пригладив тремтячими руками волосся, а що робити далі, не знав. Стояв у рятівній темряві, прислуховуючись до чужих голосів (щось саме питали у тата). Не наважувався вийти з спальні: здавалося, що вони помилились, що зараз усе виясниться і вони заберуться геть. І йому не хотілося попадатися їм на очі.

— А хто там? — почув Василь.

— Там у нас син.

— Розбудіть!

Василь не став чекати, поки хтось зайде до нього,— вийшов сам. Посеред яскраво освітленої кімнати стояло четверо не знайомих йому чоловіків, страшенно подібних один до одного. Щось незбагненно безлике було в однакових, немов з чужого плеча, демісезонних пальтах, в глибоко надітих на голови захисного кольору кашкетах, хромових чоботях. Один із них, той, мабуть, що запитував, знову звернувся до тата:

— Це ваш син?

— Так.— Тато уже був одітий у свій робочий костюм. Він здавався спокійним, лише обличчя взялося незвичною блідістю.

— Ви де навчаєтесь, молодий чоловіче? — Світлі очі, в яких не було нічого, крім порожнечі, ковзнули по Василеві.

Василь поворухнувсь відповісти, але тато його випередив — тато немов хотів його затулити:

— Він учиться у вузі. І, до речі, секретар комсомольського бюро факультету.

— Так.— І невідомо було, що означало те "так": осуд чи схвалення. Чоловік повернувся до тих трьох, що стояли за ним, тихо скомандував: — Починайте.

Обшук тривав кілька годин. В усій квартирі, кімната за кімнатою. Пересувалися меблі, витрушувалися шухляди і ящики, горталися підряд всі книжки. Знімалися картини з стін, простукувались рами, та й самі стіни обстукувались. Здавалося: хай буде захована найменша пилинка, все одно винюхають, знайдуть.

— Скажіть, що ви шукаєте,— не стримався тато.— Може, я вам зможу допомогти.

Не озвались. Наче тато перестав для них існувати.

Вони не поспішали, не квапились — робили все спокійно

і методично. І така натренованість була в їхніх руках, що здавалося: не люди нишпорять по їхній квартирі, а роботи. Василеві навіть згадався фантастичний роман "Ідуть роботарі", що його він нещодавно читав. Щось металеве, бездушне було в оцих чоловіках.

Тато після невдалої спроби поговорити із ними замовк. Всі оці довгі години простояв посеред кімнати, і мати, яка безсило сиділа в кріслі, кілька разів просила його:

— Андрюшо, сядь! Андрюшо, сядь! — наче од того, стоятиме тато й далі чи сяде, залежало все їхнє майбутнє.

Хоч у квартирі було тепло, мама, мабуть, мерзла, бо весь час куталась у чорну вовняну хустку. І від того здавалася маленькою та беззахисною.

Василь теж стояв — з останнього тримався на ногах. Боліли коліна, голова була, як ніколи, порожня, він усе не міг повірити в те, що довкола коїлося, йому здавалося, що ось десь клацне над ними, й оці люди щезнуть, і розвіється страх, який крижаною хвилею стискав йому серце.

Та ніщо не клацало, і страшенно подібні один до одного чоловіки продовжували мовчки робить свою справу.

Ось один із них вийшов з татового кабінету, виніс стос однакових книг:

— Начальнику, глянь! — Голос мисливця, що наткнувся на здобич.

Начальник узяв одну книгу, розкрив.

— Грушевський!

— Я викладаю історію,— пояснив поспіхом тато.

— По Грушевському? — поцікавився глузливо начальник: світлі очі його вже були нещадно примружені.

"Чому ми його не спалили? Чому?!" — зойкнуло у Василевій душі: коли він ще ходив до п’ятого класу, батько й мати, наглухо завісивши вікна, робили татовій бібліотеці "ревізію". Вибирали небезпечні книжки, дерли, палили в плиті. Згоріли книги Покровського, Грінченка, Винниченка, Еллана-Блакитного і ще десятка авторів. "Погрілися",— скаже сумно тато, вигрібаючи у відро попіл, щоб не лишилося й сліду. Мама хотіла тоді спалити й Грушевського, але тато не дав. Семитомник так і простояв усі оці роки, заставлений іншими книжками, Василь про нього давно вже й забув.

А мусив би згадати. Мусив! І викинути геть, хай навіть потай од тата.

Безликі чоловіки забирають Грушевського, наказують збиратися й татові.

— Машо, не плач.— Тато на диво спокійний, тільки блідий, аж зелений.— Це непорозуміння. Я скоро вернуся... Товариші все вияснять, і я сьогодні ж буду вдома.— Тато наче звертався до них, щоб вони це підтвердили, але всі четверо байдуже мовчали. Тоді тато повернувся до Василя:— Бережи маму, чуєш? —Обійняв, відштовхнув, наче боячись розплакатись, і такою гарячою хвилею хлюпонуло враз Василеві у груди, такою розпукою, що він ледь стримався, щоб не закричати, як дитина мала: "Тату, куди ви?!" — захлинутись невтішним плачем. Боляче набухло в очах, затуманило зір, він бачив розмиту татову постать, що зникала, затулена іншими постатями, і ковтав, ковтав мовчки сльози.

До самого ранку сидів біля матері. Мама не побивалась, не плакала: сиділа оніміла, застигла, втуплена в безвість, що розкрилася перед нею в жахній своїй безнадійності. Він уперше бачив свою матір такою, йому здавалось, що вона божеволіє.

Вранці, коли мама трохи отямилась, заходились прибирати в квартирі. Збирали розкидану білизну, відкладаючи ту, на якій відбилися їхні сліди, ставили на місце книжки. Засовували шухляди, зачиняли шафи й буфет, розставляли крісла й стільці. Кімнати знову набули звичного виду, та все одно в них чогось бракувало: не вистачало тата.

Снідали пізно: вчорашні недоїдки. Потім мама стала збиратись: довідатись, що там із татом, і коли Василь сказав, що він піде разом з нею, перелякано заперечила:

— Не треба. Я не хочу, щоб там тебе бачили.— Мати не хотіла, щоб хоч якась тінь упала на сина.

— Але ти ж цього не боїшся!

(Продовження на наступній сторінці)