«Боги на продаж» Анатолій Дімаров

Читати онлайн оповідання Анатолія Дімарова «Боги на продаж»

A- A+ A A1 A2 A3

— Я вже, сину, своє оджила. А тобі ще жити й жити.

Василь ще посперечався із матір’ю, він розсердився навіть, що мама не хоче його брати з собою, бо що тато про нього й подумає. "Тато на моєму місці зробив би так само",— відповіла на те мама і лишилася невблаганною.

Того дня Василь в інститут не пішов: не міг навіть уявити, як оце там появиться. Ліг на диван, стис голову руками.

Чомусь думав про Нелю. Що б вона сказала, коли б довідалась? Чи прибігла б утішити?

Був заручений з Нелею (на цьому наполягали її старомодні батьки), цієї осені мали одружитись. Неля мала перейти до них, вони вже спланували удвох, як обставлять Василеву кімнату, великий Нелин портрет висів над письмовим столом, за яким Василь готувався до занять в інституті,— схопився з дивана, бо здалося, що вони забрали й портрет; ні, портрет був на місці, Неля всміхалась йому веселою своєю посмішкою, і той усміх безжурний таким болем нестерпним відгукнувся у ньому, що Василь аж застогнав.

Зараз лише подумав, що тато може не повернутись. Скількох забирали — не вертався майже ніхто. Викреслювались із життя раз і назавжди, а їхніх дітей виключали з комсомолу, якщо були в комсомолі, виганяли з інститутів, якщо були студентами. Він раптом уявив, як будуть його виключати, як виступатимуть, нещадно і гнівно, запитуючи, де була його класова свідомість, як не раз запитував він, тавруючи інших дочок чи синів ворогів народу.

"Але ж мій батько не ворог народу! — закричав подумки до майбутніх тих зборів.— Це якесь непорозуміння, помилка".

Те саме говорили й ті, що їх виключали. Коли Василь, суворо насупившись, твердо казав:

"Клади комсомольський квиток!"

І все. І люди зникали. Від них не лишалося й сліду. Випадали з комсомольського, з інститутського життя, як син чи дочка ворога народу. До кінця своїх днів затавровані.

Куди вони всі дівались, Василь не цікавився. Докочувались непевні чутки, що той влаштувавсь кочегаром, той вантажником — їх брали тільки на найважчу, найчорнішу роботу. Вантажником став і найближчий друг Василів, з яким вони разом навчалися ще в школі, а потім і в інституті, разом і до комсомолу вступали. "Як ти посмів мене всі оці роки обдурювать?" — питав його гнівно Василь і перший підняв руку за виключення його з комсомолу.

Бо всіх ворогів треба виполювати. Рішуче й нещадно. Всіх до одного.

Тепер надійшла його черга. І Василь знав наперед, що з ним не поцеремониться так же, як він не церемонився з іншими.

Невже й Неля од нього відсахнеться?..

Повернулась мама. Потягла так хустку, наче разом із хусткою виривала все волосся. В неї були згаслі очі, посіріле обличчя.

— Сказали зайти через тиждень. Принести шапку й пальто.

— Пальто й шапку? Посеред літа? У них там що: морозильник?

— Не знаю,— сказала змучено мама.— Сказали принести.

— Тоді я сам туди піду!

— Не смій! Чуєш, не смій! — Мати так учепилася в нього, наче він уже йшов.

І Василь не пішов. Натомість другого дня зібрався в інститут.

Чим ближче підходив до інституту, тим непевніше, тривожніше ставало на душі: здавалося, що там уже все знають. Запобігливо вітався з однокурсниками, боячись, що вони не подадуть руки. Як він не подав своєму другові, дізнавшись, що його батько заарештований. Той так і застиг з простягненою рукою...

Подавали. Вітались. Розмовляли, наче нічого й не сталося. "Не знають!" — зітхав полегшено Василь. Поки що не знають. Сидів потім на лекціях і майже нічого не розумів: весь час чекав, що ось-ось відчиняться двері і його викличуть в комітет комсомолу. Або в деканат.

І ще боявся зустрічі з Нелею. Що він їй скаже? І водночас хотів цієї зустрічі, йому особливо бракувало зараз її повного ласки усміху, люблячого погляду. Неля навчалася на молодшому, другому, курсі, і він завжди проводив її додому.

Що він скаже, коли цього разу зустрінуться? Що його тато заарештований? Що він — син ворога народу?

Так цього разу її й не провів. Не діждавшись, побіг додому: раптом здалося, що тата вже випустили. Розібрались, пробачились, і тато давно вже вдома.

Вдома була лише мама. Сиділа в кріслі застигла. У Василя все так довкола й померкло.

Зачувши сина, мати ворухнулась, мов просипаючись.

— Однесла.— І звела на Василя налиті тугою очі.

— Що з татом? Ти бачила тата?

Мама заперечно хитнула головою:

— Не бачила. Не пустили. Там стільки жінок... Та всі з передачами, всі з передачами...— Схлипнула, затулила долонями очі. Дрібно затрусилися плечі.

— Ну, мамо, не плач! — спробував утішити її Василь. Хоч у самого вже став зриватися голос, защипало у носі.— Ось побачиш, тато повернеться! Який же він ворог народу?

— Я, сину, не плачу.— Мати витерла очі, спробувала навіть всміхнутись. Та краще б цього не робила! — Ти, мабуть, голодний? Пішли обідати, я там набрьохала супу.

За обідом обережно спитала:

— Як в інституті?

— Як завжди,— відповів якомога спокійніше.

— Нікуди не викликали?

— А куди мене мають викликати? Ти, мамо, про це й не думай. Зі мною все буде гаразд.— Бадьорився перед мамою, хоч сам не вірив у те, що казав.

IV

В комітет комсомолу його викликали на четвертий день після арешту тата. Одчинились двері (всі вже сиділи за столами, ось-ось мала початись лекція), до аудиторії заглянуло незнайоме дівча:

— Хто тут Дубошей? — І коли Василь налякано звівся — Зайди після лекції в комітет комсомолу.

"Ось воно!" — похололо у Василя всередині.

Сидів на лекції, слухав — не слухав викладача: думками вже був у комітеті.

Із секретарем комітету Олегом Безпалим був знайомий з тих пір, як його самого обрали секретарем комсомольського осередку факультету. Хоч Олег був також студентом, він здавався набагато старшим за свої двадцять два роки. Якась стримана сухість прозирала в усіх його рухах, він тримав на відстані не тільки рядових комсомольців, але й членів комітету: звертаючись, називав тільки прізвище. Василь в душі ним захоплювався і часто ловив себе на тому, що мавпує Безпалого. Так же намагався говорити впівголоса, бути таким же незворушним і стриманим, про що б там не йшлося.

Безпалий був сам. Сидів за величезним столом (тоді саме входили в моду величезні письмові столи: той, хто сидів за таким столом, вже й не людиною здавався, а напівбогом). Безпалий сидів за величезним письмовим столом, читаючи якісь папери. Рівненький проділ світився на акуратно викладеному волоссі. Не піднімаючи голови, ткнув гострим олівцем в бік крісла: сідай!

Василь опустився у крісло — пірнув так, що тільки голова стирчала над столом. Йому одразу ж стало дуже незручно: на цю саме незручність і були розраховані крісла.

Кілька хвилин тривало мовчання: Безпалий наче й забув про Василя.

— Ти мене кликав? — не витримав нарешті Василь.

Безпалий з видимою неохотою одірвавсь од паперів, холодно подивився на нього:

— Я вас змушений був викликати.— Його тихий голос не обіцяв нічого хорошого. Дивився суворо, постукуючи олівцем по блискучій стільниці.— Ви не здогадуєтесь?

— Здогадуюсь,— відповів Василь знічено.

— Коли заарештували вашого батька? — Безпалий звертався зараз на "ви", підкреслюючи ту прірву, яка між ними виникла.

— Чотири дні тому.

— Чотири дні! І ви весь оцей час приховуєте од нас, що ваш батько — ворог народу?

— Він не ворог.

— А хто ж? — дозволив собі усміхнутись Безпалий. Не станете ж ви мене переконувати, що наші органи беруть невинних людей!

Василь убито мовчав. Ці слова били його тим болючіше, що він сам не так давно вимовляв їх уголос. З такою ж нещадною переконаністю.

— Так що ж нам з вами робити тепер, Дубошей?

Запитання важко повисає в повітрі. Василь відчуває, що йому стає жарко. Комір сорочки в’їдається в шию, стискає петлею.

— Комсомольський квиток при вас?

— При мені,— хрипко відповідає Василь.

— Дайте сюди.

Василь дістає сіреньку книжечку, він лише зараз відчуває, яка вона йому дорога. Це не просто книжечка — це його майбутнє.

Безпалий бере комсомольський квиток, недбало кидає його до шухляди письмового столу.

— Так що будем робити?

Василь тільки ворухнув губами: він все ще не може одірвати погляду од того місця, де зник комсомольський квиток.

— Мені вас жалко, Дубошей. Хоч я й не повинен вас жаліти. Але ж ви були в нашому активі, ми вже подумували над тим, щоб рекомендувати вас до складу комітету...

— Я нічого не знав! — виривається у Василя. "Не знав? Чого не знав? Що батько — ворог народу?"

— Вірю. Але це треба довести.

— Як?

— Я цього не повинен був вам говорити. Але мені вас по-справжньому жаль. Ви останній номер нашої газети читали?

— Не читав.— Оці чотири дні Василеві було не до газет.

— Я так і знав,— докірливо похитав головою Безпалий.— А треба читати. Ось візьміть, почитайте. На останній сторінці. Як надумаєтесь — заходьте. Будемо радитись. Тільки робіть це пошвидше: ми чекати не можемо.

Вийшовши в коридор, Василь жадібно вп’явся в останню сторінку. Там був його порятунок — відчував зараз це всією шкірою.

(Продовження на наступній сторінці)