Самого Ярмоли не було: мобілізували ще на початку війни. Пам'ятає Тетяна — забігала попрощатися: сидів Ярмола мовчазний та спокійний, наче й не на війну йшов — до сусіда в гості. Буркнув лише на прощання до жінки: "За кабанчиком приглянь",— закинув сидора за плечі та й рушив з двору. Пішов, не оглянувся.
Після того од Ярмоли — ні слуху ні духу. Інші слали додому листи, поки можна було, Ярмола ж не обізвався й словом. Якось прокотилася чутка, що бачили буцім Погрібного серед полонених у таборі. Явдоха прибігала до Васильовича за довідкою, щоб іти в той табір, та так і повернулася ні з чим: Ярмоли серед полонених не було.
Хазяйку застала в хаті. Побачивши Тетяну, Явдоха мовчки тернула по лаві рушником, запрошуючи тим учительку сідати.
Тетяна сіла, поклала на стіл пографлені листки, хімічний олівець. їй було ніяково перед жінкою, адже нещодавно сиділа за оцим столом і запевняла присутніх, що ось-ось ми розіб'ємо німців, а тепер, бач, прийшла од тих самих німців. Явдоха ж мовчки стояла, чекаючи, що скаже учителька. Всіяне передчасними зморшками, огрубіле од сонця і вітру обличчя її було якесь аж застигле. Ладна, здавалося, була й до вечора отак мовчки простояти перед учителькою, поки та сама не скаже, за чим прийшла.
Тетяна нервово перебирала листки, клала їх один поверх одного. Врешті зібралася з духом:
— Оце, Явдохо, німці наказали зробити перепис худоби і птиці. Так ви вже підкажіть, що у вас є, а я сюди запишу. Корова є?
Явдоха мовчки кивнула головою.
— Так і запишемо: одна корова. Німці тепер візьмуть її, Явдохо, на облік. Будете здавати молоко: по дев'ятсот літрів у рік, а збути її, продати чи зарізати, то вже не маєте права.
— То це, виходить, і корова вже не моя? — здобулася врешті на мову Явдоха.
— Виходить, що не ваша. Що сюди буде записане, те вже нам наче і не належатиме, хоч за вами і числитиметься. Скажете зайву курку — де хочте діставатимете тоді крашанки.
— І крашанки здавати?
— Аякже: од кожної курки!
— А як здохне?
— Німців те не цікавить,— пояснювала терпляче Тетяна.— Записано двадцятеро курей — од двадцяти і носитимете. То скільки писати?
Явдоха довго ворушила губами, поглядаючи то на вчительку, то у вікно. Тетяна її не квапила. Терпляче чекала, ще й перепитувала:
— Так семеро, ви добре пам'ятаєте, Явдохо? Глядіть: якщо менше, то позичатимете крашанки в сусідів!
— Та начебто семеро,— уже вагалась Явдоха.— А мо', й п'ятеро...
— То п'ятеро давайте й запишем. Глядіть же — у вас п'ять несучок! Не підведіть і себе, і мене.— Хоч певна була — на Явдоху можна покластися. її тепер ріж — казатиме, п'ятеро! Скільки ж насправді — Тетяну найменше цікавило. Чим менше — тим краще. Так і Васильович наказував:
— Ви ж, Олексіївно, пишіть та й оглядайтеся! Хто знає, що в тих німців на думці.
В усіх дворах Світлична так само переписувала. Де просто питала в господарів, обережно розтлумачуючи, для чого вся живність береться на облік, а де й заглядала про людське око в корівник, у саж, бо люди ж є різні: одним зроби добро, а вони тебе ж і продадуть. Тож Тетяна знала, де що говорити.
І люди її стрічали по-різному. В одній хаті привітно: учителька ж. Розуміли, Тетяні діватися нікуди — не по добрій волі взялася за перепис. В іншій — стрічали похмуро, насторожено. Буркнуть: "Здрастуйте",— на Тетянине вітання та одразу в крик на дітей: "А ви чого тут крутитесь, щоб вам добра не було!" Тетяна вже й не знала, кому адресується той гнів — дітям чи їй. Стоїть, як обпльована, а господарка за рогач та до печі, наче Тетяни і в хаті немає. І в поставі розгніваній, у спині напруженій так і читає Тетяна: прихвойдалась уже, помічниця німецька! Діждалася свого, Івасютина родичка!
Виходила з такої хати — на очах сльози кипіли.
Та найбільше дісталося в Кононснків. Не од старої — Ганни, а від дочки — Наталки.
Ганна зраділа Тетяні, як рідній. Згадала одразу про молоко, що в погребі,— вгостити вчительку. Тетяна здогадалася — мати хотіла залишити її наодинці з дочкою. Але перепис пік їй руки, тож вона вирішила спершу покінчити з ним, а тоді вже поговорити з Наталкою.
— Пишіть, пишіть! — гнівно блиснула очима Наталка, коли довідалася, чого вчителька прийшла.— І кота запишіть!
— І що воно, Олексіївно, буде? — встряла в розмову Ганна: хотіла хоч як-небудь згладити різкий тон дочки.
— Як же, вони вам, мамо, так і скажуть!
Тетяна ледь стримувалась, щоб не поставити на місце Наталку. Відчувала: та навмисне наражається на сварку.
— Що всім буде, Ганно, те й нам,— відповіла якомога спокійніше.— Якось переживемо — всіх же не постріляють.
— Вам боятися нічого!
Це знову Наталка. Ну й клята ж дівчина! " — Ти б, дочко, помовчала,— не витримала нарешті Ганна.— Послухала б, що старші говорять.
— Чого ж, послухаємо й Наталку,— заперечила Тетяна.— Теперішня молодь часто буває розумнішою, Ганно, од нас.
— Розумнішою-то розумнішою, тіки якби ж стереглася хоч трохи! А то так і скаче у вогонь!
— Ви, Наталко, думаєте, мені легко ходити з оцими паперами? — звернулася до дівчини.— Думаєте, не знаю, що кажуть про мене? А що мені лишалося робити, коли викликали в управу й наказали іти по дворах? Що б ви зробили на моєму місці?
— Я б не пішла! — аж пирхнула та.— Хай би і руки рубали!
— Не всі ж такі, Наталко, як ви,— відповіла тихо Тетяна. Ганна ж, згорьовано глянувши на дочку, поскаржилась
уЧИТеЛЬЦІ:
— Оце як бачите! Сама в петлю лізе! — І майже з плачем:
— Пожаліла б хоч матір, якщо себе не жалієш! Заберуть німці
— що я без тебе робитиму?
Наталка лише плечима здвигнула досадливо. І Ганна вже шукала співчуття в Тетяни:
— Сини всі на фронті, старий десь подався, одна лише втіха лишилася. Так немає того, щоб пожаліти матір — подумати про свою дурну голову! А тут іще орден. Прийдуть, чує серце моє, прийдуть та й заберуть обох разом. Може, хоч ви, Олексіївно, якось заступитесь?
— Як же я заступлюся?
— Поговоріть з Приходьком. Ви ж у нього живете.
— Мамо, не треба!
— Добре, спробую,— відповіла непевно Тетяна.
— Може, й Іванові слово закинете,— вела своє Ганна, хоч дочка вже й закричала:
— Чуєте, мамо!
— З Івасютою в мене нічого не вийде,— назвала свого колишнього пасинка по прізвищу.— Він мене терпіти не може. А з Васильовичем поговорю.
Ганна так дякувала, що Тетяну аж незручно стало. І щоб якось зупинити жінку, знову завела мову про перепис
— То давайте запишемо, Ганно, що у вас є. Тільки глядіть, щоб не вписати чого зайвого. і
— Пишіть, що хочете,— відповіла байдуже Ганна: була рада віддати все, аби тільки врятувати дочку.
Ходила Тетяна майже до вечора. Втомлена, знервована, ледь ноги додому притягнула. Добре, хоч живе не сама. Данилівна й за Івасем приглянула, і їй насипала вечеряти. За вечерею й почула Тетяна, що завтра збирається Васильович у табір військовополонених. 1 Данилівну бере з собою. Як почула, то й прилипла до чоловіка: "Візьми, старий, та візьми й мене!" — "Збирайсь, твоє щастя, що Івасюту на завтра у район викликають, а то місця не було б на підводі, та наготуй сала, пару курей заріж: не з голими ж руками до коменданта являтися! І полоненим, мо', щось підкинути вдасться. Кажуть, вони вже й траву в таборі вискубли".
Тетяні прийшла в голову думка, що в табір міг потрапити й Андрійко. І як не гнала геть од себе ту думку — та наверталася знову і знову. Відчувала — вставатиме і лягатиме віднині з думкою про табір, якщо сама не пересвідчиться, що сина серед тих полонених немає.
— Про що це ви, Олексіївно задумались? — мов іздалеку долинув до неї голос Васильовича.
Тетяна глянула несміливо на господаря: і хотілося попроситися, щоб узяв із собою, а водночас боялася наразитись на відмову, врешті наважилась:
— Чи не можна й мені з вами поїхати? — 1 поспіхом, попереджаючи можливу відмову: — Я багато місця не займу. А то й за возом ітиму.
— Діло не в місці,— завагався Васильович.
А Данилівна, зрозумівши одразу Тетяну материнським серцем своїм, підтримала:
— Візьми, старий! Вони ж учені, мо', з німцями швидше домовляться. Та й мені буде веселіше на возі.
І Васильович урешті погодився.
Тетяна не знала, чи й спала в ту ніч: думала про сина. Бачила Андрійка таким, як востаннє у шпиталі, коли попрощалася, а в дверях ще раз оглянулась на сина: стояв біля колони, пофарбованої під мармур, у самій білизні, притримуючи здоровою рукою оббинтовану правицю. Худе обличчя його світилося підбадьорливим усміхом, хоч усміх той поволі згасав, як згасає вогник, коли його не підтримувати. Ще ніколи не здавався син таким беззахисним.
Йшла од шпиталю і плакала. Був гожий день, сяяло сонце, а Тетяна не бачила землі під ногами. Коли б стрічні завбачливо не розступалися перед нею — натикалася б на них, як сліпа. Люди не питали, чого плаче. Знали: коли жінка в сльозах, значить, іде од шпиталю — багато їх, отаких, ішло того часу вулицями.
(Продовження на наступній сторінці)