Однак німа ця картина тривала недовго: Олька, яка все ще не одпускала німця од себе, привіталася голосно: "Приймайте гостей!" — і ляндсвірт нарешті одірвався од неї. Підійшов, похитуючись, до Тетяни, яка сиділа туман-туманом, скинув високого офіцерського кашкета, поклав його на ліву, в лікті зігнуту руку, галантно пристукнув закаблуками:
АНАТОЛІЙ ДЇМАРОВ
— OTTO Занцвіг!
І не встигла зовсім уже скам'яніла Тетяна ворухнути вустами, як він ухопив її руку і, похитнувшись, приклався до неї мокрими губами.
Згодом, коли Тетяна прийшла трохи до тями і змогла відповідати на запитання цього дивовижного німця, зав'язалася розмова.
Тетяна одразу ж упізнала Інгу Карлівну: її знали усі учителі Хоролівського району. Інга Карлівна була набагато старшою од Тетяни — учителювала вже тоді, коли Тетяна лише навчалася, і тоді була така ж суха і строга, як і зараз. Від неї завжди віяло таким врівноваженим холодом, такою зверхністю, що в кожного, хто стикався з нею, одразу ж псувався настрій.
Знали її й усі мешканці Хоролівки, й докволишні селяни, особливо ті, що вчащали на базар: Інга Карлівна частенько-таки відвідувала це місце торгу і виторгу. Йшла, пряма, як палиця, поміж рядами, і всі людські голоси одскакували од неї, мов од холодної брили. Навіть у найтіснішому натовпі їй одразу ж звільнялася пряма, як лінійка, дорога. Вона ж на людей і не дивилася, їх мовби й не існувало для неї, її цікавило лише те, що лежало, стояло, ворушилося, стріпувалось на довжелезних рядах. Не вибирала й не торгувалася: брала одразу ж і клала до чорної сумки, мовчки діставала гроші, скільки, на її думку, це коштувало, і йшла собі далі. І ніхто не смів їй заперечити чи завернути, щоб доплатила. Навіть хоролівські бублейниці, загальновизнані цариці всіх ярмарків, яких і міліція обходила десятою дорогою,— ковтали на якусь мить гострі свої язики, коли Інга Карлівна виростала над ними.
Тож Тетяна не могла не впізнати німкеню, Інга Карлівна ж мов і не стрічалася зі Світличною: навіть їй не кивнула. Сиділа, пряма й строга, перекладала, що говорив її шеф.
Ляндсвірт насамперед поцікавився, хто оці дівчатка й хлопчик.
— Це мої учні,— відповіла тихо Тетяна.
— О, учні! — розчулився ляндсвірт.— Які милі діти! — Він простяг руку, щоб погладити дівчинку, яка стояла ближче до нього, але та одсахнулася, притулилася до вчительки. Обличчя ляндсвірта стало ображене, розчароване:
— Які дикі діти! — сказав він, звертаючись до Інги Карлівни. Пригадав, як сам навчався у школі, запитав, наслідуючи
мімікою свого давнього вчителя:
— Хто мені скаже: скільки буде, як до двох додати чотири?
Діти налякано мовчали. і
Горнулися до Тетяни, і з них не можна було вирвати
жодного слова. Ляндсвірт, почекаівши, знову звернувся до Інги
Карлівни: {
— Невже вони такі нерозвинені?
Інга Карлівна лише всміхнулася, сухо й зневажливо. Тоді ляндсвірт, зупинивши свій погляд на хлопчикові, вдався до ще одного педагогічного заходу:
— Як тебе, хлопчику, звати?
Кілька разів повторив запитання, аж поки хлопець поворушив вустами:
— Петро.
— А де твій тато?
На цьому, власне, й скінчилася педагогічна розмова, бо Петро зиркнув на німця і вже голосніше сказав:
— Мій тато б'є фашистів!
У хаті аж задзвеніло од наляканої тиші. Зіщулена Тетяна чекала, що німець зараз накаже заарештувати її разом із учнями, ляндсвірт же не так сердито, як вражено вигукнув:
— О, більшовик? Комуніст?..
— Який там він більшовик! — урешті здобувся на слово Васильович: він один, здається, не розгубився зовсім.— Мале, дурне — не знає, що й каже...
Як переклала Інга Карлівна слова Приходька, ніхто не знак Щось проджеркотіла, а ляндсвірт вибухнув довгою тирадою. Тетяна зрозуміла лише те, що німець, здається, не збирається її арештовувати, хоча й дуже розгніваний.
Після цього гості одразу ж пішли. Іван, який виходив останнім, просичав од порога:
— Навчили... щенят більшовицьких! — і грюкнув дверима. Вийшовши з двору, ляндсвірт одразу ж повернув до управи.
Був розчарований оцими відвідинами. Мав таке почуття, наче в нього вкрали найсвятіше. "І це вчителька!" — похитував головою. Й аж тепер перед ним стала повністю ота убогість, що в ній жила щойно провідана вчителька. І відсутність фабричних, бодай дешевеньких меблів, і якоюсь картатою рядниною заслане ліжко, і благенькі фіранки на вікнах, і сама Тетяна, вдіта зовсім по-сільському (свій єдиний і вже досить-таки старенький костюм та білу блузку берегла лише для школи). "І це вони називають учителькою!" Пригадав свого, німецького, вчителя, його обставлену хай не так і розкішно, але досить-таки пристойно квартиру, де все, від солідного, в темному горіховому футлярі годинника аж до останньої, до блиску начищеної каструлі на кухні засвідчувало достаток і добропорядність, і подумав зовсім уже презирливо, що вони таки варвари, всі оці слов'яни, коли в них отакі вчителі. Хміль трохи вивітрився з голови — було навіть соромно згадувати, як цілував отій варварці руку.
Сідаючи до машини, з перебільшеною строгістю наказав Івасюті, який найближче стояв:
— Завтра всіх вигнати в поле. Усіх без винятку!
— Та вже постараємось! — відповів бадьоро Іван. І не встигла й курява осісти за машиною, як він розвинув бурхливу діяльність: не гаючи часу, розбили село на ділянки, щоб усіх попередити: хто не вийде в поле — хай начувається.
— А як хто таки не вийде? — спитав Курочка. Він прибіг, цікавий, до управи, щоб подивитись, хто то приїхав машиною, та й потрапив під руку Іванові. Мусив тепер теж іти селом: виганяти людей на роботу. Тим більше, що Івасюта, як тільки німець одікав, сказав: "Призначаю тебе лановим. За кожен сніп головою своєю відповідатимеш!" Курочка вже й не радий, що приперся до управи. І коли вже мали розходитись — кожен на свій куток — запитав Івасюту, а що все-таки буде тому, хто на роботу не вийде.
— Того до району відправимо,— відповів строго Іван.— А там дорога одна: в петлю або до стінки.
До вечора обійшли всю Тарасівку.
Івасюта в кожну хату заходив хазяїном: не вітався — питав просто з порога:
— Скільки працездатних? Записував до блокнота, попереджав:
— Глядіть же, щоб завтра вдосвіта всі були в полі! Кого застану в селі — хай начувається!
Повертався й виходив: не хотів навіть слухати, що хтось не може чи хворий. "У колгоспі робили, аж спини тріщали, а тут огинаєтесь? Одтарабанимо до німців, ті одразу вилікують!"
Приходько теж відповідав, що нічого не попишеш, треба йти, хоч німцями й не погрожував. А коли котрась із жінок починала скаржитись, як у неї рученьки крутять і ніженьки пухнуть, відповідав терпляче:
— А ти, жінко, все-таки вийди завтра у поле. Робитимеш не робитимеш — діло твоє, не попадайся тільки на очі. А вийти треба, щоб не було біди.
— Таж і дитина хвора у мене! — боронилася жінка.
— Біля неї хай старша дочка посидить: я скажу, щоб її не чіпали. А ти раненько збирайся й виходь.
Комірник, той загадував так, що кожному було видно: і не хоче людина, та що має робити,! коли примушують. Озирався на вікна, шепотів:
— Хто не вийде — під розс-ріл...— І важко зітхав: — Отак-то воно, людоньки добрі. Дожилися!..
Курочка ж запопадливо бігав од хати до хати: ану на роботу! Щоб усі завтра в полі були, до одного! "Ти диви! — дивувалися люди про себе.— Спливло і воно!" А Іван І Іриходько, так той довго не випускав Курочку з хати: все допитувався, яка тепер буде Курочці плата од німців. "Ну, тепер ти заживеш на ївсю губу, Мефодію! Нам, сірим, і руки подавати не будеш!" Курочка хотів було образитись, та передумав: всі ж бо знали, що за штучка Іван! Лише попередив: "Ти, сусіде, жартуй та й оглянься! Урем'я ж знаєш яке?" — "А я хіба що? — невинно Іван.— Я хіба кого чіпаю? Це мені жити не дають: як тільки ранок проклюнеться, так і заворушаться: а де Йван? А подать сюди Йвана! Ану, до роботи, Іване! От і німці: мене ще в очі не бачили, а вже тебе по мене погнали. То що, кажеш, брати з собою? — обірвав скаргу Іван.— Вила чи ложку? Що там на обід варитимуть?" Курочка сказав, що не чув про обід. Попрощався та й швиденько з хати. Бо вже й надворі темніє, ,а йому он скільки треба оббігати! Двір Приходька Миколи Васильовича був оминув — староста. Та нараз і згадав про вчительку — Світличну. Одчинив двері до її кімнати, просунув голову, повів носом сюди-туди, мовби що винюхував:
— Драстуйте, а виходьте завтра у поле! Усі щоб були! Тетяна відповіла, що вийде. Знала ж про розпорядження
ляндсвіртове — заскакував на хвилинку Васильович.
— Так глядіть же, не припізнюйтесь!
— Та вийду,— нетерпляче Тетяна: не вистачало їй до всього ще не вийти. І досі перед очима стоїть розлючене обличчя Іванове, лунає фраза про щенят більшовицьких.
Спала не спала, прокинулася ще затемно. Довго не могла зрозуміти: глупа ніч чи незабаром світатиме? Лише тоді, коли почула шамотіння в сінях,— догадалася: Данилівна пішла до корови.
Вийшли з хати вчотирьох: Васильович, Данилівна, Тетяна й Івась. Цей нізащо не захотів одстати од матері.
(Продовження на наступній сторінці)