Зайшла до кімнати, притулилася чолом до холодної темної шибки. "Бургомістр". Слово було чуже і важке — од нього так і війнуло холодом, як од цієї застиглої осінньої шибки. Тетяна ніяк не могла пов'язати його з Олегом.
Сходку, що її хотів скликати другого дня Івасюта, довелося відкласти: вранці до Тарасівки прикотив ляндсвірт району.
Це був опасистий німець, з брезклим обличчям, з мішками попід очима. Розповнілий — безперервно витирав гіпертонічну потилицю великою хусткою.
Ще в тридцяті роки, коли Гітлер прийшов до влади, він, як і значна частина його співвітчизників, скептично висловлювався про нового рейхсканцлера: надто вже несолідною була постать колишнього єфрейтора з оперетковими вусиками. До того ж Гітлер був занадто галасливий, а в добропорядній бюргерській сім'ї майбутнього ляндсвірта насамперед цінували спокій, порядок і тишу. І батько ляндсвірта, міцний іще дідуган, не раз казав, презирливо тикаючи пальцем на штурмовиків, що проходили МИМО:
— Ця публіка недовго протримається при владі.
Однак минали місяць за місяцем, а "публіка" й не думала щезати. Гітлер був проголошений фюрером, месією покривдженого німецького народу, і майбутній ляндсвірт усе більш відчував, як у його нутро заповзав страх. Страх перед тим, що хтось пригадає його необережні слова, сказані три-чотири роки тому, і за ним прийдуть оті мовчазні люди в цивільному, яких боялися навіть найлояльніші обивателі. Ловив себе на тому, що боязко оминав кожного перехожого в капелюсі й плащі, як мимоволі втягував голову в плечі, коли помічав на собі чийсь погляд.
Став ретельно відвідувати всі мітинги, й зборища прибічників нової влади. Отоді й нажив нездорову опасистість: жодні збори, жоден мітинг нових можновладців не обходився без традиційного кухля пива. Бо ж вважалося — чим більше пива ти споживаєш, тим чистіші твої перед фюрером наміри. Ото й майбутній ляндсвірт перехиляв кухоль за кухлем, накачуючись ним по самісіньку зав'язку.
Минав час, і навіть батько ляндсвірта, старий буркотун, змушений був прикусити язика. Вулицями ходила поліція, настав порядок, "орднунг", що його вище за все цінував обиватель. До того ж усіма обожнюваний фюрер виводив Німеччину в шеренгу великих держав. "Наш фюрер! Наш великий фюрер!" — похитували бюргери розчулено головами і піднімали за здоров'я Адольфа ті ж кухлі з добре звареним німецьким пивом. І майбутній ляндсвірт уже не те що сказати — подумати не міг би чогось богохульного на адресу цієї великої людини!
Однак страх, що рано чи пізно, а йому таки пригадають необережно мовлені колись слова, все частіше кублився в ньому. Майже щоночі чекав мовчазних людей у плащах. І врешті не нитримав — записався добровольцем в армію. Лише там, натягнувши військовий мундир, зіткнув спокійніше.
З роками потайна недовіра до фюрера щезла зовсім. Гітлеру пес так чудесно вдавалося, він та^ блискавично здійснював спої плани, що обожнювання великої цієї людини стало найголовнішою ознакзю німецької нації, а безоглядне служіння йому — священним громадським обов'язком. "Дойче, дойче юбер аллес!" — неслося над сп'янілою Німеччиною, і наш липдевірт крокував бадьоро проспектами Відня, бруківками
I Іраги, чистенькими Вуличками Копенгагена і проспектами
II а рижа.
І хоч він не впадав у молитовний екстаз, слухаючи Гітлерів голос, однак мусив був визнати, що недарма поставлено його па чолі Німеччини. Дещо в офіційній пропаганді йому здавалося смішним і наївним, вульгарним і грубим або й надмірно жорстоким (він не був, наприклад, прихильником гітлерівського винищення цілих народів і рас), але війна є війна, солдат є солдат, і коли йому наказують іти в чужу країну й стріляти, він змушений робити це, бо інакше, на жаль, не можна завоювати собі місця під сонцем. Так уже влаштовано світ: сильніший завжди поборює слабшого, доля ж слабшого — коритися силі.
За станом здоров'я його списали у тилові частини. Потім, посівши оце тепленьке місце, ляндсвірт запопадливо заходився виконувати свої обов'язки. Бракувало машин і тягла, ці кляті варвари, відступаючи, знищували все що могли, а гауляйтер, який провадив нещодавно нараду, і слухати не хотів про якісь там труднощі. Вимагав лише одного: Німеччині потрібен хліб — якомога більше хліба і м'яса. 1 вони — ляндсвірти — відповідатимуть за кожну зернину нового врожаю. Тому й дратували його кожен сніп, що валявся в полі, кожна копа, незвезена в скирту. І чим довше їздив ляндсвірт шляхами Хоролівки, тим частіше приходив до думки — слов'янська раса інертна й ледача, і для неї потрібен добрий канчук, аби примусити працювати по-справжньому.
Тарасівка теж не була винятком: позираючи у вікна машини, бачив ляндсвірт ту ж саму картину: німо й безлюдно. І те найбільше дратувало ляндсвірта. Здавалося, місцеві жителі навмисне не виходять у поле.
Приїхавши в село, розмовляв з "начальством" Тарасівки гнівним тоном. Кричав, що не дозволить гноїти хліб, бо ж німецька армія прийшла сюди не для того, аби голодувати.
Тарасівське "начальство" стояло мовчки, не розуміючи жодного слова. Аж коли ляндсвірт, витираючи мокру потилицю, знеможено махнув рукою перекладачці і та розтулила рота, врешті втямили, чого ж гнівається німець.
Подальша розмова проходила у спокійніших тонах. Цьому сприяло, може, те, що ляндсвірт натомився од крику, а може, й те, що відома на всю Хоролівку викладачка німецької мови Інга Карлівна все перекладала інертно й безбарвно. Та й Івасюта, і Приходько, тим більше комірник ні в чому не перечили німцеві. Обіцяли завтра ж вигнати людей у поле. Ось тільки молотити нема чим.
— Машину пришлемо! — відповів сердито німець. Спитав потім, скільки в селі працездатних. Нагадав, що
трудова повинність розповсюджується на всіх, за будь-яку спробу ухилятися од роботи кожного чекає найсуворіша кара. Врешті заспокоївся.
Оголосив, що віднині в Тарасівці діятиме земельна громада. Він зараз же, негайно, мусить призначити голову громади.
Почувши про нову посаду, комірник, який досі ховався за спину Івасюти. виставився наперед.
— Ви хто? — ткнув у нього пальцем ляндсвірт.
— Я — в поліції.
— Ось ви і будете головою земельної громади,— вирішив ляндсвірт. Склав мокру хустину, звів із стільця опасисте тіло: — А тепер я хочу подивитися, що лишилось од вашого колгоспу.
Обійшовши порожнє колгоспне подвір'я, наказав зібрати всіх коней і звести докупи, а також подбати про реманент. Поворушив губами, мов збираючись ще сказати щось, але так і не знайшовся на слові. І тоді Івасюта, скориставшись нагодою, запросив пана ляндсвірта на сніданок.
За стіл сіли всі: ляндсвірт з Інгою Карлівною, Івасюта з дружиною, Приходько й комірник. Олька — рум'яна, весела, наряджена, упадала коло ляндсвірта: сіла коло нього близенько, ще й одним рушником заслала його і свої коліна. Ляндсвірт пітнів од такої уваги, а Інга Карлівна огидливо копилила губи. Та Ольці наплювати на те — хотіла будь-що заволодіти увагою німця. Вона перша й налила з графина собі й ляндсвіртові, і коли німець обережно попробував підозрілу на колір рідину, голосно сказала до нього:
— Е, ні, в нас так не годиться! Пити тільки до дна! Ось так! — І перехилила чарку, ще й поставила денцем угору.
— Гут! Гут!..— розсміявся ляндсвірт та хильнув і собі. Хильнув і викотив очі: самогонка ж градусів сімдесят, як не більше.
— Огірочка беріть, помідорчика...— не одставала Олька.
Змусила згодом випити й другу, пильнувала за тим. щоб у німця була повна тарілка. І чим дужче п'янів ляндсвірт — п'янів і потів, тим строгішою, суворішою ставала Інга Карлівна. І Іе доторкнулася майже до їжі, хрч Іван старанно й пригощав,— од кожного її слова (треба ж перекладати балачку свого шефа) так і віяло холодом. —
Під кінець ляндсвірта розвезло зовсім. Згадав, що в молодості мріяв стати вчителем — любив дуже дітей. Учні й досі лишалися його мрією. Звівся раптом, сказав:
— Я хочу подивитися школу. Так. Зараз...
А коли Йван сказав, що в школі нема навчання, бо війна ж, ляндсвірт перекинувся на інше:
— Тоді я хочу поговорити з вашим учителем.
І як його не вмовляли, що й учителів, вважайте, немає, він з упертістю п'яної людини стояв на своєму.
Нічого не лишалося робити — треба було викликати когось з учителів.
Однак ляндсвірт уперся і тут. Викликати? Навіщо? Він хоче побачити, як живе місцевий учитель. Йому, ляндсвіртові, дуже цікаво.
Отут Іван і згадав свою мачуху:
— Ваша вчителька дома? Приходько відповів, що вдома.
— Тоді пішли.
Іван звівся, встали й гості. Олька одразу ж пов'язалася барвистою хусткою, походя заглянула в люстро, взяла ляндсвірта під руку і, мов і не було чоловіка поруч, міцно притулилася до
НЬОГО:
— Я з вами йтиму. Можна?
Так і йшли селом: попереду ляндсвірт з Олькою попідручки, позаду сердитий на жінку Іван з перекладачкою, за ними підтюпцем — комірник, а останній уже — Приходько.
Коли з шумом і тупотом увалились до хати, Тетяна обмерла. Розмовляла саме зі своїми учнями — першокласниками, що прийшли її провідати: двома дівчатками й хлопчиком. Діти, побачивши німця, теж заклякли, а Івась, який майстрував щось за столом, застиг з ножем у руці.
(Продовження на наступній сторінці)