Пригадував, як повернувся зі сходки, як сплеснула в долоні Данилівна, коли він, ступивши до хати сказав: "Ну, стара, вітай пана старосту!" Сам же не міг зігнати з обличчя жалісну кривеньку посмішечку: вона наче прилипла до нього, і захочеш — не оддереш. Плакала дружина: "Та що вони, Бога у серці не мали!" — "Комусь же та треба бути",— відповів натомлено Васильович та й сів, як був, у картузі до столу — пригнічений, жалкуючи, що послухався Ганжу. "Йому що? На коня — та й подався, а мені людям в очі дивитися".
Кілька днів не виходив на вулицю. Заходився майструвати нові двері до комори, хоч ті були ще нічого, повисіли б, поки скінчиться війна. Стругав під сараєм дошки з ранку до вечора,— сердито, уперто, аж рубанок свистів. І все йому здавалося, що хтось не зводить з нього пильного ока. Стереже кожен жест, кожен порух, підглядає, єхидно й недобре: все помітити, запам'ятати, приберегти до слушного часу!
Може, тому так непривітно зустрів рідного брата — Івана, коли той поткнувся до нього у двір. Буркнув щось нерозбірливо на добридень, ще лютіше наліг на рубанок. А йшов би ти, брате, подалі од мене! — говорив увесь його вигляд. Тільки ж брата йому чорти накачали: в очі плюнь, скаже — Божа росичка! Скалить дурні зуби, допитується:
— А що це ти, брате, майструєш?
— Хрест! — відповідав сердито Васильович.
— Хрест? — вилупив очі Йван.— То кого ж ти ховати зібрався?
— От зіб'ю...— мовби не чує брата Васильович, тільки шварк рубанком по дошці.— Зіб'ю, ляжу на нього — й розпинайте живцем!
— А цвяхи будуть?
— То вже самі пошукайте! — огризнувся Васильович.
— Та вже Доведеться. Для чого іншого, мо', й не знайшлося, а для такого доброго діла кожен цвяха не пожаліє. Тільки тебе, брате, простим цвяхом не приб'єш.
— Яким же?
— Вухналем треба.
Не витримав — посміхнувся Васильович. І, вже сердитий на себе за отой усміх, спитав:
— Ти язика помантачити чи по ділу?
— По ділу, брате, по ділу: люди цікавляться, як воно буде?
— А я що — бог німецький? Чи комендант?
— Бог не бог, а все ж староста...
Не витримав Васильович — хряснув об землю рубанком:
— А йдіть ви всі к лихій матері — я вас і бачити не хочу! — Крутнувся — подався до хати.
Чекав нетерпляче Ганжу. Чим важче ставало, тим жаданішою для нього була та зустріч. Хай нічого особливого й не скаже: хотілося погомоніти, звірити всі свої сумніви. Прокидався щоночі, прислухався, чи не зашелестить під вікном, чи не постукає.
Та Ганжі не було й не було. Став побоюватись Васильович, що той міг і загинути. Прокотилася ж чутка про якихось партизанів, залишених нашими, котрих усіх до одного мало що не в перший же день схопили фашисти. Кого вбили, кого живцем узяли й погнали на Полтаву. Тож невже серед них міг бути і Ганжа?
Поглядає понуро Васильович на спорожнілі поля: мертво, безлюдно, жовтіють лише стерні та копи, мов окурені. Минулі роки в цей час уже й доорювали — чорніла довкола рілля, а нині хоч покотись — ніде ні душі. Слухав уїдливі репліки Івасюти — одмовчувався.
Нарада старост і начальників поліції відбулася в комендатурі, в колишньому приміщенні виконкому райради. Німецькі вартові, набундючені, строгі, на улесливі посмішки старост навіть не зблимнуть. Тільки одганяли од комендатури підводи: "Век! Век!"
Якась нерозумна конячина, коли її зупинили навпроти високого ґанку, занесла була набік хвоста,— іфашист миттю підбіг, ударив щосили прикладом, ще й замахнувся на завмерлого старосту, який був уже й ноги із воза звісив! — злазити. Німець так люто гаркнув, що староста й ноги задер, повалившись на воза. Іншим часом хтось засміявся б, тепер же, швиденько поставивши підводи, похапцем знімали шапки й картузи і навшпиньки проходили повз вартових.
А були такі, що проходили гордо та незалежно, як Іван он пройшов. Кобуру поправив, картуз — аж на лоб, і — кроком твердим, на вартових навіть не глянувши. Такого й німець — тричі подумає, перш ніж вдарити.
В піджаках і свитках, у кожушках і наквацьованих дьогтем чоботях заходили начальники поліції й старости до колишньої сесійної зали, займали місця. Кожен намагався сісти далі од сцени, заховатися за чужі спини, тож у першу чергу займали задні ряди, а тим, що припізнювались, лишали передні. В залі було душно, від двох кахлевих грубок аж пашіло. Важкий дух дьогтю, самосаду вис над головами. Присутні все частіше витирали змокрілі лоби, поглядали на порожню сцену.
Там, на килимі, стояв застелений червоним оксамитом стіл, а за столом, на білій стіні — великий портрет Гітлера. В коричневій уніформі, з начесаним на лоба чубом, з куценькими вусиками під сердито обвислим носом, Гітлер пильно вдивлявся у залу, і кожному аж не по собі ставало од того підозрілого погляду.
Коли викликані на нараду врешті посідали, до зали один за одним, як добре натреновані гуси, зайшли гітлерівці. Не дивилися ні вправо, ні вліво, а прямо перед собою, наче, крім них, нікого тут і не було. І, пройшовши отак до передніх рядів, разом, як по команді, сіли й застигли. Причаїлася й публіка, що сиділа позаду. А дух отой став мовби ще густішим. Залягла така тиша, що чутно було, як дихав сусід.
І тоді колихнулася на сцені завіса, і все тим же гусячим ланцюжком вийшло ще кілька німців.
Попереду — опасистий німець, з помітним під новеньким мундиром черевцем. Підійшов до столу, повернувся до зали, підняв догори праву руку, і тоді фашисти, які сиділи попереду, теж посхоплювались і, задираючи руки до нього, закричали: "Зіг хайль!" А слідом за німцями підхопилися й начальники поліції, старости, не знаючи, що їм робити: кричати й собі чи мовчати. Комендант (а це був комендант, багато його впізнали одразу) поблажливо махнув рукою, і перекладач, який стояв коло нього, витлумачив той жест: — Прошу, панове, сідати!
По залі прокотився стукіт стільців. Васильович, який не встиг захопити місця у задніх рядах, роздивлявся німців, що посідали за столом. Дивився й Івасюта, тільки не на всіх німаків, а на одного, котрий був на когось дуже схожий. Іванові здавалось, ніби він колись зустрічався з ним.
Тим часом розпочалася нарада.
Дивна й незвична була ця нарада. Скоріше — не нарада, а інструктаж, своєрідне натаскування "активу" — що кожен має робити і що робити не повинен.
Першим промовляв комендант. Начальникам поліції та старостам, які ще не звикли до чужої мови, ввесь час здавалося, що комендант не говорить, а лається.
Комендант говорив, а перекладач переказував, що начальникам поліції й старостам насамперед треба взяти на облік усіх комуністів, комсомольців і командирів Червоної Армії. Всі вони без винятку мають явитися до району, а хто не явиться, того чекатиме якнайсуворіше покарання. Суворо каратимуться й ті, хто спробує комуністів переховувати або не повідомить про них завчасно органам німецької влади.
Потім комендант додав — віднині на всьому терені Королівського району вводиться комендантська година.
Після коменданта заговорив ляндсвірт — перекладач од себе додав, хто такий ляндсвірт: ніби начальник райземвідділу. Пани старости протягом двох тижнів повинні переписати худобу, птицю, попередивши суворо населення, що без дозволу німецької влади не можна нічого ні різати, ні продавати. Окрім цього, в найближчий час усі без винятку двори повинні бути оподатковані. Тут ляндсвірт узяв якийсь папірець і став вичитувати з нього розмір податків — скільки м'яса, молока і яєць стягатиметься з кожного двору. А Васильович похмуро подумав, що ці німці навіть не рівня отим, з часів громадянської: ті брали, а ці до кісток обдеруть! 900 літрів молока! Це як на благеньку корівку — все однеси, ще й у сусіда позич! А 120 крашанок од кожної курки! Вони що, самі їх топтатимуть? І гусей, бач, і качок не забули. Оце тобі й новий порядок — будь він неладен!
Ляндсвірт ' же тим часом перейшов ДО ІНШОГО: німці розпускати колгоспи та наділяти землею селян не будуть. Колгоспи ж тепер іменуватимуть земельними громадами. Це мало втішало "актив". Дехто ж уже й,на земельку оком накинув — на отой он клин, що якраз од дороги, де вже як родить, то родить, а виходило, що всі оті сподівання — собаці під хвіст!
Васильовичу ж байдуже, найменше він думав про землю, тому продовжував уважно слухати ляндсвірта, який саме оголошував наказ рейхсміністра Розенберга. Згідно з тим наказом, усі жителі віком од 14 років аж до 60-ти підлягатимуть примусовій трудовій повинності. Ті ж, хто ухилятиметься од щоденної праці в громадах, будуть засуджуватися до каторжних робіт, а в особливо важких випадках — до смертної кари.
Після ляндсвірта перекладач запитав, кому що неясно. "Актив" довго відмовчувався, стривожено перешіптуючись. Врешті над задніми рядами піднялася несміливо рука. Перекладач кивнув. Поволеньки звівся чолов'яга й спитав, чи будуть які пільги для поліції.
— Поліція одержуватиме пайок і зарплату,— відповів комендант.
Оголошено перерву, після якої мала бути лекція.
(Продовження на наступній сторінці)