— За що спасіба? — спитав Ашот якось аж сердито.— Іти нада, спішить нада, а не спасіба!
— А я вже подумала, що ти нас до Гайдука одвести прийшов,— продовжувала тихо Тетяна. Та вже й не рада була, що сказала, бо Ашот так і взявся сердитим вогнем:
— Я що, савсєм не людина?! Я свиня, да?.. Забув, як ти мене з табору визволяв, да?!
Довго не міг заспокоїтись, хоч Тетяна вибачалася як могла. Підняв сердито гвинтівку ("Нащо він її несе?" — з тривогою д мала Тетяна, бо ніколи не чекала од зброї нічого хорошого)...
— Пішли! — сказав сердито Ашот, закидаючи гвинтівку за спину, і вони знову пірнули в бур'яни, що накрили їх з головою.
А день уже розгорався по-справжньому. Небо ставало високе і чисте, і ще непрогріта, непропечена сонцем блакить дихала такою свіжістю, що хотілося аж припасти до неї вустами і пити, пити, як воду (їм усім дуже хотілося пити). Посдинокі хмарини були наче з пуху. Ніжні та білі, вони зависали, не рухаючись, мовби роздумували: пливти? не пливти? Ні війне, ні шелесне,— Тетяна подумала, що буде дуже жарко, можливо, ще жаркіш, аніж учора, коли вона вбивалася коло отієї ненависної цегли. Вчорашній день, всі події у ньому були вже такі далекі, наче оця несподівана втеча закинула їх на багато років уперед, і Тетяна думала з тугою, яка вона була ще вчора щаслива і як не цінувала свого щастя: щовечора повертатись додому, хай змореною, хай виснаженою й змученою, але — повертатися і засинати поруч із сином, втішаючись думкою, що якось перебудуть, бо: що людям, те й їм. Тепер же і хата, і люди лишилися далеко позаду, а вони продираються крізь бур'яни, мов звірі зацьковані; Тетяні не хотілося думати навіть, що їх чекає попереду,— йшла і йшла, втупившись застиглим поглядом у Ашотову спину, і хоч боліло тіло й навалювалася втома, вона й не подумала зупинитися, щоб перепочити. Бо якщо зараз будуть зупинятися, то що ж тоді робитимуть у спеку, вдень?
Сонце піднімалося все вище й вище і вже добре їх припікало. Ашот скинув піджак — лишився в гімнастерці, зношеній та вилинялій, ще й подертій на спині. Тетяна звично подумала, що треба ж залатати, але чим залатаєш, як у неї ні голки, ні нитки, все лишилося вдома,— вона тільки зітхнула. Івась волікся за Ашотом і вже не оглядався на матір. "Бідна дитина!" — краялася жалем Тетяна, але що ж вона могла зараз зробити: в самої підламувались ноги, стягало болісно груди. І чим довше йшли, тим частіше думала Тетяна про воду: хоч ковток, хоча б для Івася, вони ж якось обійдуться. І їй часом здавалося, що вони вже не виберуться з жахливих оцих бур'янів.
Балка, глибока й розложиста, перетнула їм шлях десь аж опівдні. Різонула очі зеленою, як рута, травою, сріблястим, як мрія, струмком. На якусь мить вони завмерли, не вірячи власним очам, а потім, забувши .про все на світі, побігли донизу. І перший, як того й треба було сподіватися, добіг до струмка Івась. Впав на траву, пірнув з головою у воду. Худенька потилиця тремтіла од насолоди.
З жалем одірвавсь од струмка, повернув до матері мокре обличчя:
— Ой мамо, яка смачна вода! Очі його так і сяяли. І
— Правда ж, Ашот?
Тетян теж здалося, що вона ще не пила нічого смачнішого. Набирала повні долоні, припадала спраглими вустами. Пила — не могла напитися.
А коли вона звела голову, то так і обмерла: за три кроки од неї стояв пастушок. Звідки він узявся, як підійшов, що вона не почула,— скрадався, чи що? Тетяна аж ойкнула.
— Цур тобі, як ти нас налякав!.. Хто ти такий? — хоч могла б і не питати: довжелезний батіг і полотняна торба через плече говорили самі за себе. Ашот потягнувся за гвинтівкою, що був одклав у траву, а Івась так і вп'явся очима в хлопчину.
— Звідти ти взявся? — продовжувала допитуватись Тетяна: була стривожена, що їх хтось помітив.
— А звідти,— відповів пастушок безтурботно та й показав убік рукою: в нього був дзвінкий голос, і він ніскільки їх не злякався. Цікавість так і їла його, світилася на всіяному ластовинням обличчі.
— Що ти тут робиш?
— Корів оно пасу,— знову недбалий помах рукою. І, мов на підтвердження його слів, із-за вигину почали витикатися рогаті голови: одна, друга, третя...
— Багато ж у тебе корів!
— А то не мої.
— Людські?
— Не... Старости й поліцаїв... Я їм осібно пасу.
— То ти в них пастухом?
Пастушок трохи здивовано кивнув головою: що ж тут питати? Хіба й без цього не видно? А очима так і пас Ашота: його гвинтівку.
— Ви партизани, ге?
— Які там партизани! — злякалася Тетяна.— Звідки ти взяв?
Пастушок недовірливо глянув на неї, кивнув на зброю:
— А ото що? Рушниця ж
— То він підібрав по дорозі.
Знову недовірливий погляд, хитренька посмішка.
— А до нас сеї ночі партизани навідувались!
Тетяну так і пронизала думка про старшого сина Андрійка. І про Федора, який начебто сидить у фашистів. Запитала з надією:
— А ти їх хоч бачив? — А раптом скаже, що бачив: вусатого, смаглявого, на цигана схожого. Чи дівчину й хлопця: Нелю й Андрійка
— Нє... Я саме спав... Та я й не жалію...
— Чого?
— Бо вони нехороші... Вони в тітки Марфи останню телицю забрали... А поліцаїв і не зачепили... І старосту...
"Отже, не Федір",— розчаровано подумала Тетяна: щоб Федір побував у селі і не перестріляв поліцаїв — такого бути не могло!
А корови підходили ближче й ближче. Щипали траву, дмухали в землю. І вже повітря наповнювалося дратівливим запахом молока: всі троє лише зараз відчули, як вони зголодніли. Івась, той очей не відривав од пастушкової торби, де ж повинно бути щось їстівне. Ашот же сердито возився з гвинтівкою: підтягував ремінь.
Тетяна дивилась, дивилась на важкі коров'ячі вим'я, врешті не витримала:
— Село ваше далеко?
— Нє,— мотнув головою пастушок.— Тільки вам туди зараз не можна.— Він про щось, мабуть, догадувався, а то й просто не вірив, що вони — не партизани.— Поліцаї вас одразу ж спіймають. Вони знаєте, які зараз злі?
Тетяна вже знала: по Гайдукові. Однак треба було щось робити: якщо вони не знайдуть що поїсти, то далеко не зайдуть.
— А ти не зміг би сходити в село? — запитала нерішуче.— Щось принести поїсти?
— Нє... у мене ж корови...
— Ми їх попасемо,— продовжувала умовляти Тетяна.— Поки ти збігаєш... А за це ми тобі ось що дамо.— Тетяна поспіхом зняла з себе жакет, поверх кофти надітий.— Ось на, передай матері.
— Не треба,— аж одсахнувся пастушок, обличчя його враз стало якесь ображене.— Мати мої давно вже вмерли...
Подумав, подумав, зблимнув світлими віями:— Я б і так збігав, так дядько Лука мене вб'є.
— Хто це — дядько Лука?
— А староста... Я у нього й живу...
lt;В наймитах",— подумала Тетяна. І мов тільки зараз помітила, який Fia ньому одяг благенький: сорочина подерта, а штаненята ледь прикривають коліна.
— А ви, мабуть, голодні? — спитав пастушок. 1, не чекаючи відповіді, зняв торбу, поклав перед Тетяною: — Осьо візьміть.
— А ти? — запитала Тетяна.—і Ти ж теж не їв?
— Не, я поїв! Я уже снідав... Це мені на обід.
— Отож і пообідаєш. Чого це ми тебе об'їдатимемо?
— Та беріть! .— В пастушка аж сьози на очах забриніли.-— Я й без обіду... Я звичний...
Тетяна безпорадно оглянулася на Івася, який не міг одірвати од торби голодного погляду, на Ашота, який продовжував сердито возитись з гвинтівкою, звела вдячний погляд на пастушка:
— Спасибі, дитино!.. Як же тебе хоч звати?
— А Колько.
— Спасибі тобі, Колю. Щоб же ти був здоровий і щасливий! — Тетяна не знала, що іще побажати Колькові, а той тільки носом шморгнув, зніяковілий.
— Тіки хліба там мало,— сказав тихо Тетяні.— Зате картоплі багато... Картоплі вони не жаліють: свиням варять, то я беру скіки хочу— 3 жалем зітхнув.— Я і більше набрав би, аби знав, що з вами зустрінуся...
А Тетяна вже дістала хліба окрайчик, в лопух дбайливо загорнутий, дев'ять картоплин — весь обід пастушків. Якраз по три картоплини на кожного. Окраєць, повагавшись, розламала навпіл: Івасеві й Ашотові.
— А собі? — ревниво спитав Івась: ніколи не сяде їсти без матері. Ашот же розламав свою пайку навпіл, простягнув половину Тетяні.
— Бери! — аж сердито.— Ми звірі, да?.. Ти голодний, а ми ситі?
Мусила ділити заново: на три рівні пайки. Колько ж відійшов убік: вдає, що його у траві щось зацікавило.
Почистили картоплю, стали їсти, пильнуючи, щоб не зронити й крихти.
— В школу не ходиш? — спитала Тетяна.
— Нє,— крутнув головою Колько.— У нашій школі поліція. І парти вже попалили.
— А вчителі? Вчителі лишилися?
— Лишилися. Тіки вони вже не учать.
"Те, що і в нас",— зітхнула Тетяна. Доїла останню картоплиігу — ледь черв'яка заморила. Й Івась: підбирає з трави лушпайку тоЕіеньку — чи не лишилася на ній хоч крихта картопляна?.
Тетяна подивилася на корів, що паслися поруч, і Колько глянув туди Ж:
— А ви подоїть... Он ту,— показав на корову з вим'ям найбільшим.
(Продовження на наступній сторінці)