З хутора, однак, одразу ж у поліцію не пішов: хай почекає кілька годин. Це теж був один із методів допиту, коли жертву навмисне по кілька діб не викликають до слідчого, дають їй дозріти,— багато чому навчився Гайдук і в школі розвідників, і на численних курсах, і вже на роботі в поліції. Тож хай сидить, голодна і зморена, хай дозріває потроху, а він поки що повечеряє добре та подрімає з годинку, і вже потім, виспаний, ситий, умитий, повний сил і енергії, зійде на ґанок управи. Зійде, одчинить з грюкотом двері, щоб жінка там аж здригнулася, зайде в кабінет, накаже привести заарештовану. Поки що без сина, одну. Вдасть, що дуже заклопотаний, що йому не до неї, а ось до цих-о паперів, які лежать на столі; довго їх вивчатиме, нагнітаючи тишу, так довго, що Світлична врешті не витримає: чи то зітхне, чи застогне несміливо,— аж тоді одірветься од паперів, гляне на неї просто у вічі.
— Так коли ви стрічалися востаннє з братом? — наче вона вже в усьому зізналася і він просто її перепитує, щоб уточнити.
...Світлична аж похитнулася. Судорожно ковтнула повітря.
— Ну?! — впився у неї поглядом Гайдук— Коли він вас востаннє провідував?
— Брат? — врешті перепитала вона. Ворухнула вустами з такою натугою, наче оце слово завдавало їй бозна-якого болю.
— Брат!.. Братуньо!.. Федір Світличний!.. Світлична ще раз натужно ворухнула вустами.
— Він мене... не відвідував...
— Як не відвідував? — весело здивувався Гайдук— Щоб брат та не провідав сестру? Та хто ж цьому повірить?.. То ж коли ви з ним бачилися востаннє?
Світлична наморщила лоба: марне силкування удати, що вона щось пригадує.
— Здається, перед війною... В тридцять восьмому...
— У тридцять восьмому? — недовірливо гмикнув Гайдук— І вам ото не сором брехати у вічі? Ви ж учителька, чому ж ви навчали дітей? Ви й дітей отак учили брехати?
— Я не вмію брехати,— озвалася тихо Світлична.
— Бачу, що не вмієте! Не червонієте навіть!.. Оце так учителі!.. Що ж тоді ждати од учнів, коли від вас правди не можна добитися? — Дивився на неї осудливо, скрушно головою похитував.— Не чекав, не чекав...— Переклав папери, мов іще раз їх роздивляючись, висмикнув навмання один, підніс до очей (знав: Світлична стереже кожен його порух).— Гаразд,— мовив по паузі,— допустимо, що ви вже встигли все на світі забути... Допустимо... Тоді я вам нагадаю,— Гайдук звівся з-за столу, повільно пішов до Світлимної.. Вона аж прикрилась рукою, коли він схилився над нею, як ото роблять діти, чекаючи вдару. Гайдук не втримався од посміху, побачивши отой її жест: був уже переконаний, що незабаром знатиме все.— Я вам допоможу пригадати,— повторив, гостро дивлячись у вічі вчительці.— Брат провідував вас серед ночі... Серед ночі! — повторив він, помітивши, як здрипгулася Світлична.— І не до війни, як ви твердите, а зовсім недавно. Ви його впустили до хати, а потім він розмовляв із господарем вашим, із Приходьком.— Світлична мовчала пригнічено, й Гайдук уже майже був упевнений, що він напав на вірний слід.— Ну, що тепер скажете? Світлична ворухнулася, стілець під нею болісно рипнув.
— Він мене не відвідував...
Гайдук з досадою випростався, пройшовся сюди-туди по кімнаті. Сів знову до столу, жбурнув у шухляду папери, й досі веселе, майже привітне обличчя його стало лихе і жорстоке.
— Шкода! — мовив він сухо.— Я думав, що у вас вистачить глузду в усьому зізнатися.— Звів на Світличну холодний погляд, спитав: — Знаєте, куди ми вас звідси відправимо?.. В гестапо!.. Там вам дадуть можливість ще раз зустрітися з братом. Так, так, із братом! — помітив, як знову похитнулася вчителька.— Ви що ж собі думали: німці дозволять йому на волі розгулювати?.. Спіймалася, пташка! Він, до речі, виявився мудрішим од вас: зізнався в усьому. То як, і після цього будемо все заперечувати? Світлична убито мовчала.
— Ну що ж,— сказав Гайдук— Якщо вам уже так припекло побувати в гестапо... Тільки знайте одне: перш ніж вас туди одвеземо, ви тут у всьому зізнаєтесь! Я не збираюся червоніти перед німцями!
— Він мене не відвідував,— повторила, мов заведена, Світлична. Вона, здається, зараз тільки й здатна була вимовляти оці чотири слова.
— Відвідував! — заперечив жорстоко Гайдук— І ви в цьому зізнаєтесь самі. Чим швидше, тим краще для вас— Гайдук знову вийшов з-за столу, затис підборіддя Світличної поміж пальцями, впився поглядом у її очі.— Слухай, ти, більшовичко! Я не збираюся ламати з-за тебе кар'єру. Ти мені розкажеш усе!.. Знаєш, що я зроблю?.. Я не зачеплю тебе й пальцем — з мене досить буде твого сина... Отут, на твоїх очах, я ламатиму йому руки й ноги... Ти чула коли-небудь, як тріщать у людини кістки?.. Завтра почуєш!.. А зараз іди! — Гайдук різко одірвав руку, і голова Світличної обмерло хитнулася донизу— Іди й добре подумай! Доки є час... Тоді буде пізно!
Виходила з кабінету — п'яно хиталася. А позаду — похмурий Ашот.
— Ні пити, ні їсти! — гукнув йому в спину Гайдук.— Не випускати, поки я повернуся!
Встав, потягнувся, аж хруснуло в спині. Був задоволений. Хоч Світлична й не сказала нічого, не мав уже сумніву: скаже! Здорово ж він придумав з отим її вилупком... І з братом, який наче сидить у гестапо... І з старостою...
Був уже майже впевнений, що Приходько в одній банді з Світличним. Не міг не знати, що її провідував брат. Знав і мовчав... Як вона здригнулася, коли він сказав, що отой бандит заходив і до старости!.. Згадалося, бачте, минуле, знову в громадянську захотілось погратися?.. Ну, ну...
Вийшов з управи. Ніч тепла, тиха, в небі зорі сяють мрійливо, і якась аж ласкава дрімота розлита довкола. Йшов безлюдною вулицею — ніде ні шелесне, тільки його кроки відлунюють. Та ось назустріч вивалилася постать, розмита у темряві, крикнула здалеку:
— Хальт!
— Свої, свої,— відповів Гайдук задоволено: бач, уже й зупиняти навчились по-людському. А то: "Стій!" Чи ще гірше: "А хто то йде?" "Хальт!" — ось як треба казати. Коротко й ясно.
— Все гаразд? — запитав, порівнявшись із поліцаєм.
— Усе, гер начальник!
— Гут, молодець. Ферштеєн?
— Ферштеєн, гер начальник!
— Можеш продовжувати.
Тут поліцай уже не знав, як відповісти по-німецькому, а по-вкраїнському не насмілився. Тому тільки виструнчився й козирнув. Козирнув теж не по-нашому — п'ятірнею до лоба дурного, а по-європейському — всього двома пальцями.
"Учіться, хлопці, учіться,— Гайдукові аж приємно було, що поліцаї стараються — Оце — справжня школа, а не ваші парти вонючі! — Він саме минав школу, що чомусь завжди його дратувала, коли б не проходив.— Колись, може, й відкриємо,— пригадав розмову з ГІриходьком.— Тільки не так, як ви сподіваєтесь. Тут у голові його зблиснула думка: а й справді! Зібрати дітей та й посадити за парти: вивчати мову німецьку. Щоб не одні поліцаї кричали: "Яволь!" Не німцям же, не герові
Крюгерові українську освоювати,'.. От буде в районі, зайде до коменданта, в гестапо, поділиться ідеєю. їм це сподобається, обов'язково сподобається: перша {іікола на завойованих землях. Для вивчення мови німецької. Залучення місцевого населення до передової культури. Взірцевий маєток і школа взірцева — звучить непогано! Молодець, гер Гайдук!..
В зовсім уже рожевому настрої зайшов до порожньої хати. Засвітив лампу, взяв хліба окраєць, шмат сала. Треба завтра ж послати підводи за Олькою. Бо це чорт-зна що! Але навіть суха їжа не могла зіпсувати доброго настрою: все думав про школу. Обов'язково вчителів, що володіють німецькою... Може, й німців... А цих — собаці під хвіст! На роботи найважчі, мордами в гній! Щоб забули, хто вони й що вони...
Й одразу ж згадав про Світличну. Цікаво, як вона там? Спить чи не спить?
Світлична не спала.
Коли Гайдук наказав її вивести (в неї аж у грудях холонуло од його нещадних запитань), коли Ашот понуро сказав їй зводитись та й повів з кабінету в коридор, а потім — у підвал, у холодну, вона трималася з останніх сил, щоб не впасти. Підгиналися, підламувалися, огидно тремтіли ноги. Світлична весь час хапалася за стіни, а внизу, на сходинах, що вели в підземелля, вона спіткнулася й, напевно б, упала, аби не Ашот: підхопив, підтримав, мовчки, без жодного слова. Тетяна аж схлипнула і, притулившись до одвірка, чекала, знеможена, поки він одімкне двері в підвал.
Ашот довго возився з замком, сердито щось шепотів, він навіть гвинтівку одставив, бо заважала... Ашот торготів неслухняним ключем, а Тетяна чіплялася за одвірок руками: все тіло, кожна жилка в ній тремтіла й посіпувалася, й нервовий, мов у пропасниці, дрож пронизував од п'яі до потилиці. В голові її й досі лунали Гайдукові слова, ота жахлива Гайдукова погроза,— вона пекла невгасимо, глушила всі інші думки,— Тетяні вже починало здаватись, що вона божеволіє...
(Продовження на наступній сторінці)