Ашот нарешті відімкнув двері, буркнув: "Заходи". Тетяна ступила до камери, в темряву, сиру й задушливу, що відгонила цвіллю, як у глибокому льосі. Позаду стукнуло, грюкнуло, зацокотіло: Ашот знову возився з замком, а назустріч Тетяні, од дощаних голих нар, метнулася темна Івасева постать. Обхопив Тетяну так, наче вже й не сподівався діждатися матері, притулився, припав, він теж сесь тремтів, і коли Тетяна діткнулася синового обличчя, воно було мокре. "З мене досить вашого сина!" — пролунав Гайдуків голос, різонув по самому серцю,— Тетяна з такою силою притиснула сина до себе, наче у неї його вже одбирали. А Івась допитувався, чом не поверталася так довго. "Де ти була, ма?.. Вони тебе не били, ма? Ти знаєш, як мені було тут страшно без тебе. Вони нас скоро випустять, ма?.." Сипав і сипав запитаннями, а Тетяна мовчала: болісна судома звела її вуста, і відчай, такий нелюдський відчай терзав її серце, що коли б вона була не людиною, а вовчицею,— звела б голову до низької байдужої стелі й завила б...
Потім вони сиділи на нарах, притулившись одне до одного. Поклавши на коліна матері голову, Івась невдовзі заснув: Тетяна ж сиділа, мов кам'яна, не відчуваючи власного тіла: в ній билася, горіла, пекла, терзала безжалісно одна й та ж думка,— що його катуватимуть. Сонний син поклав їй на коліна руку. Тетяну той дотик пронизав, мов вогнем, бо Гайдук нахвалявся поламать йому руки. "Ні, ні, це неможливо, цього не може бути!" — німо кричала вона, намертво затиснувши губи, а темрява, лиховісна й понура, відповідала їй, що так воно й буде. І голос Гайдуків відповідав, що так буде. "Отоді ти скажеш усе!.." І Тетяна вже знала, що скаже. Що коли стануть катувати Івася, вона або збожеволіє одразу, або скаже їм усе...
Вмощуючись зручніше на голих дошках, Івась зняв з її колін голову. Згорнувся клубочком, сонно посопував. І як тільки він вивільнив її коліна, Тетяна одразу ж звелася: вона вже знала, що мала робити.
Гарячково стала зривати із себе одяг. Мусила поспішати, доки її знову не повели до жахливого того кабінету, поки не настав ранок і не проснувся Івась: Тетяна не знала, рано зараз чи пізно, їй здавалося, що вона цілу вічність просиділа, закам'яніла, на нарах, і от-от настане світанок.
Зняла з себе кофту, спідницю, стала поспіхом звільнятися од сорочки. Тетяна рвонула її нетерпляче — аж затріщало цупке полотно. Вона завмерла, прислухаючись, чи не проснувся Івась... Івась спав, слава Богу, натомилася бідна дитина... Спи, Івасю, спи, мати не дасть тебе на поталу, мати врятує тебе од тортур... Тетяна так же поспіхом одягнула кофту й спідницю, бо вона не хотіла, щоб люди побачили потім її голою... Застебнула старанно ґудзики, потримала хустку, вагаючись, запинатися чи ні, наче це мало якесь значення... Вирішила — не треба, хустка лише заважатиме, провела тільки по голові, чи не розсипалося волосся... І все то поспіхом, все похапцем, бо от-от настане світанок — і тоді вона вже нічого не встигне зробити. Тетяна підняла сорочку, що лежала внизу, розпростерта, наче мертва істота, й стала її дерти: вподовж, а не впоперек, на широкі, в долоню, смуги, щоб витримало, не обірвалося, коли вона зависне на ґратах... Грубе цупке полотно не піддавалося, воно наче знало, для чого його роздирають, воно опиралося, воно тріщало так, що Тетяна аж завмирала, боячись розбудити Івася... Спи, Івасю, спи... Завтра вони тебе випустять, завтра ти їм уже не будеш потрібен... Тетяна дерла і дерла сорочку, заповзято, уперто, ламаючи нігті, впиваючись зубами: вона воювала з сорочкою, як із ворогом лютим, як із самим Гайдуком, який намірявся катувать її сина...
Вона таки видерла три довгі смуги, три стрічки широкі,— буде досить, коли їх зв'язати докупи... Івась раптом заворушився, забубонів: "Ма, ма, он вони, ма!" — Тетяна так і завмерла, боячись, що син прокинеться і тоді вона нічого не зможе, тоді вона розкаже усе, що вимагатиме од неї Гайдук, бо іншого їй не дано: або зараз, негайно померти, або розказати все. "Спи, Івасю, спи!" — молила вона, і молитва дійшла до Івася, і він не прокинувся. А Тетяна подумала, що вона більше не побачить Івася. їй так захотілося подивитися на нього, так захотілось, що аж запекло в очах, сухих та гарячих, вона підступила до нар, до болю вдивляючись в невиразно сіріючу пляму синового лиця, її пронизало бажання понести образ сина в свою останню хвилину... "Та що я собі думаю! — схаменулась вона, бо, здавалося, знову цілісіньку вічність простояла, притиснувши подерте полотно до грудей.— Та світатиме ж скоро!" Тетяна гарячково стала в'язати вузли, а полотно вислизало з вузлів.
І тут загострений Тетянин слух уловив якийсь звук Звук доносився од єдиних дверей, що були в холодній. Хтось спускався по той бік, обережно і тихо, теж наче прислухаючись, як прислухалася зараз Тетяна. Ось наче завмерло... якийсь час не було нічого чутно... потім крок., іще крок., все ближче і ближче... зашелестіло, зашкрябало в двері...
Тетяна зовсім уже заніміла, в неї, здавалося, перестало битися й серце. А по той бік дверей щось сліпо тикалося, потім стукнуло, дзвякнуло — металом об метал, заскрипіло іржаво, з натугою, двері стали прочинятися, жалісно повискуючи, хтось їх підштовхував обережно й тихо,— на темному тлі ширшала й ширшала ще чорніша щілина.
Ось вона перестала розширюватись, затужавіла, натомість зашурхотіло, протискуючись,— якась невиразна постать, чорна тінь на темному тлі. "Хто там?" — хотіла спитати Тетяна, але губи вже не слухались, їй здавалося, що вона уже марить.
— Учителька!.. Учителька!.. Тінь її докликалася!
Тетяна судомно ковтнула суху, мов пилюка, слину, і слина застряла їй у горлі.
— Учителька! — Тінь підступала все ближче, темна, розколошкана тінь, зібрана в невиразний згусок— Ти що: не живий?
Аж тепер Тетяна впізнала Ашота.
— Давай, буди свого сина... Ти що, неживий?..— Бо Тетяна все ще нерухомо стояла: їй здавалося, що це Гайдук прислав Ашота за нею й за сином.
— Тихо давай...— Ашот обійшов непорушну Тетяну, схилився над Івасем,— Ей, джигіт, уставай!.. Тікать нада... Давай, уставай!
Івась підхопився, синів той порух привів Тетяну до тями. Метнулася до Ашота, вхопила його за руку:
— Ашот!.. Ашот!..
Сльози так і бризнули із сухих досі очей, потекли по обличчю. Стискала щосили Ашотову руку, а сльози лилися й лилися, і Тетяна не могла нічого з ними зробити...
— Е-е, нащо,— вивільняв руку Ашот.— Тікать треба, швидко треба... Давай, джигіт! — Ухопив вільною рукою Івася, який уже зіскочив із нар.— Давай!
Піднялися з підвалу. Тетяна вже трохи оволоділа собою — не плакала. Вона все ще не вірила, що прийшов порятунок, їй все здавалося, що от-от одчиняться страшні оті двері і їм назустріч вийде Гайдук. Проходячи мимо, вона аж сахнулася й ледь не збила Ашота.
— Тс-с-с,— засичав на неї Ашот.— Тихо ходи!.. Вийшли з управи. Ніч була темна, місяць, слава Богу, вже
заховався, у дворі нікого, здається, не було,— вони одразу ж спустилися з ґанку. Тетяна з тривогою глянула на схід, але там іще було темно, отже, в них іще є час, щоб вибратися хоча б із села.
— Швидко ходи! — повторив Ашот, знімаючи гвинтівку з плеча.
Вони йшли вулицею, тулячись до невисоких тинів, прислухаючись та завмираючи при кожному —підозрілому звукові Звернули в завулок, що спускався до річки, і тут уже побігли: їм аж пекло пошвидше вибратись із села. Перейшли річечку вбрід (вода по коліна, дно м'яке і мульке), ступили одразу на луг, у високу траву. Та ось скінчився і луг, далі починалося поле: спершу озимина, що вигналась майже по пояс,— обезсиліле село зорало, скопало, посіяло на найближчих ланах, воно мов одгородилося ними од бур'янів, що наступали з усіх боків,— ось вони, бур'яни, густі та високі, пересохлі торішні і вже цьогорічні,— чіпляються колючками, тріщать, як скажені,— їм одразу ж стало жарко, вони важко дихали, продираючись ррізь бур'яни, вони вже втомилися, але треба було йти і йти, не зупиняючись, треба подалі забратися од сет а, де незабаром виявлять їхню відсутність і кинуться в погоню: перед очима Тетяниними весь час слався той слід, що вони його полишили в озимині,— справжня стежка протоптана, Гайдук одразу ж наткнеться на неї, тож їм треба йти і йти, не зупиняючись, поки ще темно і ніхто їх не бачить. Тетяна найбільше непокоїлася за Івася, що він не витримає запаленої оцієї ходи, невпинного продирання крізь бур'яни, що він ось-ось стане й заплаче, але Івась уперто продирався вперед, тільки оглядався час від часу на матір, чи вона не одстала.
Скільки вони отак ішли, Тетяна не могла б потім сказати. Коли вже добре розвиднилося і вони наткнулися на позаторішню скирту, вирішили перепочити. Попадали на чорну, перепрілу солому, довго лежали, знеможені, не в спромозі озватися й словом. Потім Ашот подерся на скирту, щоб роздивитися довкола, за ним одразу ж поліз і син, хоч Тетяна й гримала на нього: боялася, що ще хтось помітить. Але Івась нізащо не хотів одставать од Ашота, а в Тетяни не було зараз сил воювати з сином.
Потовкшись на скирті, обоє з'їхали донизу. Івась аж сяяв ("Ма, ти знаєш, як далеко видно? Хтозна й куди!"). Ашот же сказав, що праворуч якесь велике село ("Мабуть, Князівка",— подумала Тетяна) і що їм треба брати ліворуч. Смагляве обличчя його було серйозне та заклопотане, густі чорні брови, що сходилися над переніссям, надавали обличчю суворого виразу.
— Ашот! — сказала Тетяна (в горлі їй запекло).— Спасибі тобі, Ашот!..
(Продовження на наступній сторінці)