— Пив би, так питво кінчилося,— відповів скрушно Васильович.— Учора останню краплю витрусив. Не знаю тепер, що й робити.
— Рецепт маєте?
— Рецепт-то є, тільки до аптеки далеко. Аж у Харкові тільки можуть виготовити. Ні в Хоролівці, ні у Полтаві — тільки у Харкові. Я вже був племінника вмовив, щоб з'їздив до Харкова, може ж, та аптека не закрилася, тут якраз маєток...'
— На скільки днів треба звільнити? — поцікавився Гайдук.
— Та хоча б днів на п'ять. Раніш і за три дні можна було змотатися, а теперечки знаєте, як з поїздами...
— Знаю,— відповів Гайдук Якийсь час мовчки йшов, потім сказав: — Що ж, нехай ще. Не можемо ж ми допустити, щоб пан староста ліг до могили.
— От спасибі! Не знаю, як вам і дякувати!
Гайдук рукою махнув: дрібниці! Нам про інше треба думати, пане старосто! День і ніч думати! І, підходячи до двору, повного люду, так очима й занишпорив: чи всі, як належить, трудяться? Ніхто не огинається?
Але люди, що давно їх помітили, вже снували мурахами: ті переносили цеглу, ті прибирали в дворі, а з саду доносився заповзятий цюкіт сокир: рубали дерева. Навіть поліцаї, які пригнали людей та одлежувалися в холодочку під старезною тополею, навіть вони підхопилися й похапали гвинтівки. Комірник же, який був тут за старшого, вибіг аж на дорогу, назустріч. Зірвав картуз, засяяв усмішкою, ніби найдорожчих для себе людей зустрічав!
— Ну як? — спитав строго Гайдук
— Все у порядку! — Комірник дріботів уже поруч, віддано заглядав Гайдукові в обличчя.
— Усім є робота?
— Аякжечки!.. Трудяться всі до одного...
Гайдук пройшовся подвір'ям (люди уникали стрічатися з ним поглядом — дивилися тільки у спину), заглянув у сад: причепитися було ні до чого. Ніхто не стояв, не одсиджувався. "Пошептало". Усміхнувсь, задоволений, згадав ще про школу.
— Вчителі теж вийшли? — спитав Приходька.
— Вийшли усі.
— Хто?
— Світлична та Козачки. Козачок оно біля дерева, а його жінка з Світличною на цеглі.
Гайдук глянув на Козачка, що .саме згорбився, вчепившись у пеньок. Козачок йому був незнайомий. "Познайомимось!" — подумав недобре. А прізвище Світличної він мов уже десь чув. От тільки де, ніяк не міг пригадати.
— Світлична — хто вона?
— Та Івасюти ж колишня жінка. Оксена... .— Івасюти?..
Чомусь подумав одразу ж не про старого Оксена,— про його сина Йвана подумав. У грудях у нього аж ворухнулося важке і недобре.— Як вона, не ледарює? — спитав уже комірника.
— Та мовби ні...
— Ану пішли подивимося.
Підійшли до цегли, біля якої поралося кілька жінок.
— Ось вони! — тицьнув комірник пальцем у вчительок— Оце ось Світлична!
Обидві жінки аж здригнулися, але працювати не перестали.
Гайдук підійшов до Світличної. Тінь од нього впала на вчительку, на її згорблену спину, рухи її одразу ж стали нервові й непевні, вона, мабуть, уже й не бачила, куди кладе цеглу, бо промахнулася, і цеглина впала на землю. Світлична нахилилася поспіхом за тією цеглиною, та все не могла її ухопити... Нарешті взяла, поклала на ноші... Гайдук же стояв і дивився, стояв і мовчав, і холодні очі його крижинами ковзали по спині учительки.
Ось вони врешті наклали повні ноші. Козачкова, метнувши зляканий погляд на Гайдука, шепнула: "Понесли", бо Світлична все клала й клала цеглу — ніяк не могла розігнутися, придушена важкою Гайдуковою тінню. Поклавши останню цеглину, Світлична вхопилася за ноші, і тоді Гайдук спокійно сказав:
— Мало. Кладіть іще.
Козачкова одсмикнула руки од нош так, мов обпеклася, поспіхом потягнулася за цеглою. Поклали ще з десяток цеглин.
— Мало,— сказав знову Гайдук
Гора на ношах росла й росла, цегли було вже вдвічі більше од норми, жінки, які працювали поруч, перелякано дивилися на ту гору, а Гайдук все не казав кінчати і нести. Аж коли ноші стали потріскувати, скомандував:
— А тепер можете нести.
Учительки схопилися за ноші, спробували підняти — ноші мов приросли до землі. Козачкова аж схлипнула, Світлична ж мовчала: клонила голову так низько, що Гайдук хоч би й захотів, не зміг би заглянути їй у обличчя. Вчепившись щосили у ноші, вона намагалася одірвати їх сд землі, і згорблена спина її так напружилася гострим, що випинався з-під плаття, хребтом, що, здавалося, він от-от візьме й зламається.
Врешті ноші одірвалися од землі, учительки рушили вперед І по тому, як вони аж хиталися, було видно, як їм важко іти.
Аж тепер Гайдук побачив обличчя Світличної: болісно напружене, з закушеними губами. 1шэв поруч, не спускав з неї погляду. І витримати це було, мабуть, Світличній найважче. Важче од ноші.
На півдорозі Козачкова спіткнулася, замалим не впустила ноші. Кілька цеглин глухо впало на землю, і комірник, який дріботів за Гайдуком, одразу ж їх підібрав, поклав на місце. Учительки якусь хвилину постояли, запалено дихаючи (ноші погойдувалися, наче вони їх приколисували), потім знову смикнулися вперед.
Йшли, важко переставляючи ноги, і плаття, що потемнішали од поту, вже прилипали до тіл, і жили понабрякали на скронях, а довкола, завмерши, стояли люди: всі, хто був у дворі. Рухалися тільки вчительки, та Гайдук, та ще комірник, який намагався і не одставати од Гайдука, але й не забігати наперед І коли вчительки добралися нарешті до акуратно викладеної цегляної гори й опустили ноші на землю (здавалося, що вони зараз і впадуть поруч з ними) — весь двір аж зітхнув полегшено, мов кожен із них пер важкенні ті ноші і щойно звільнився од них.
— От по стільки й носити! — обернувся до комірника Гайдук— Припильнуй.
Комірник, радий старатися, закивав головою. Кинувся до вчительок, які все ще стояли в нестямі: "Ану давайте, згружайте!" — і перший ухопив із нош цеглину...
Гайдук прочекав гостей до обіду. Все більше нервував, все частіше поглядав на годинник Аж коли сонце повернуло на захід, не витримав, вирішив подзвонити в Хоролівку.
— Лишайтеся тут,— сказав Приходькові.— Як появляться, скажіть, що я швидко буду.— Хоча розминутися з гостями очікуваними не міг ніяк дорога з Хоролівки спершу вела у село, а тоді вже на хутір.
Довго додзвонювався до комендатури. Крутив ручку "бандури", роздратовано думав: "Азія! Навіть телефон не могли людський поставити!" Та коли б навіть на місці "бандури" висів інший, сучасніший, він все одно викликав би роздратування: здавна, ще там, за кордоном. Гайдук перейнявся зневагою до всього вітчизняного. Зневага була така глибока й устояна, що Гайдук і сам уже не вважав себе українцем, земляком оцих селян, а людиною з іншого, вищого світу, і першийліпший німець, хоч яким би він був плюгавим та миршавим, стояв у очах Гайдукових на сто щаблів вище од найрозумнішого його земляка. Бо то ж — Європа, а це — Азія! Тож Гайдук крутив ручку з такою відразою, мов та ручка не від телефону була, а від нужника.
Врешті комендатура озвалася й повідомила, що гості сьогодні не приїдуть. Гайдук же має явитися до пана коменданта завтра вранці. О дев'ятій нуль-нуль. Рівно о дев'ятій.
Отже, йому треба негайно вирушити в Хоролівку. Подумав про підводу, але всі коні ще зранку були послані по цеглу. І Гайдукові не лишилося нічого іншого, як рушити пішки.
В Хоролівку добрався пізнього вечора. На темних, вимерлих вулицях стрічалися тільки патрулі: діяла комендантська година. Німці ще здалеку кричали Гайдукові: "Хальт!", питали пароль. Освітлювали ліхтарями, вимагали документ. "Боїться",— подумав про нового коменданта Гайдук, і ця думка принесла йому втіху.
Він таки добре втомився, давно уже отак не ходив, тільки з дому на службу, а тут довелося одмахати не один десяток кілометрів. Всі підводи, як на зло, рухалися тільки в один бік — з Хоролівки: була післяобідня пора, і всі поспішали повернутися додому. Стрів Гайдук і тарасівські, вантажені цеглою, він одразу ж їх по тій цеглі й упізнав: спершу три підводи, запряжені кіньми, а потім уже далеко позаду — ще чотири, з коровами. На підводах із кіньми сиділи підлітки, і те, що вони їхали, а він, Гайдук, ішов, його розлютило. Зупинивши передню підводу, простягнув вимогливо руку:
— Батіг!
Підліток простягнув батіг, і Гайдук, перехопивши його за пужално, з усіх сил, навідмаш, хльоснув хлопця по голові. Кепочка так і злетіла, хлопець зойкнув, ухопився за голову, а Гайдук знову уперіщив його: по зігнутій спині, по гострих наставлених ліктях. Бив і бив, поціляючи в найболючіші місця, і підліток, голосно зойкаючи, метався під ударами, аж поки звалився на дорогу.
— Встати! — скомандував різко Гайдук
Хлопець, що лежав у пилюці, заворушився. Схлипуючи, розмазуючи по лицю рясні сльози, він став зводитись. Все обличчя було списане кривавими смугами.
— Можеш рушати! І не здумай більше сідати на воза! Підліток підібрав віжки, все ще схлипуючи, нокнув на
коней. За ним одразу ж рушили й ті дві підводи: хлопці уже йшли, їх вітром поздувало з возів, і, проходячи мимо Гайдука, аж вбирали голови в плечі. Але Гайдук їх не зачепив: він уже збив охоту на першому, хоча й цих годилося б провчити. Дістав блокнот, записав їхні прізвища, хоча ще не знав, як їх покарає.
Жінок не зачепив: жаліючи своїх корівок, вони всі до одної йшли поруч з підводами. Поцікавився лише, чому так мало наклали цегли.
(Продовження на наступній сторінці)