«Біль і гнів» Анатолій Дімаров — страница 147

Читати онлайн роман Анатолія Дімарова «Біль і гнів»

A

    Євген, хоч-не-хоч, мусив руку подати. Буркнув, що нездоровиться, тому й не виходить нікуди.

    — А може, молоду жінку боїшся наодинці лишити? — посміювався дядько: Євген тоді щойно перейшов до Шульженків.— Щоб якийсь шуліка не вкрав?

    Євген не піддався на жарт — не відповів. Натомість звернувся до тестя:

    — Я був до вас... Та хай уже потім.

    Хотів повернути голоблі, так теща ж! Вчепилася, мов три дні не бачились:

    — Зачекай осьо та поснідаємо!

    І хоч Євген відмовлявся, що він снідав уже,— не голодний, не схотіла й слухати: милиці одібрала й за стіл посадила.

    Сидить Євген поруч із дядьком — у його бік не гляне. Одмовчувався. А всередині вже аж кипіло: дядько розповідав саме, скільки вдалося зорати й скільк*. планують посіяти.

    Старається! Перед фашистами вислужується! На медаль заробляє!

    — Сіємо? — врешті не витримав. Од усмішки недоброї аж губи посіпувалися.

    — Сіємо,— відповів дядько спокійно.— І оремо, й сіємо. Дасть Бог, до кінця травня і впораємося.

    — Бог! — так і фиркнув Євген.— Уже й Бога підпрягли? — Відчував, що ось-ось не втримається, щось ляпне, але не міг уже володіти собою: дядькова спокійна упевненість дратувала його до нестями.

    Дядько подивився на Євгена, пильно так подивився (тесть і теща аж завмерли, налякані), усміхнувся ледь помітно:

    — Підпрягли, а чому ж не підпрягти! Тяглової сили ж катма,— і розвів безпорадно руками.

    Тоді Євген запитав різко й нещадно:

    — А навіщо?

    — Це ти, синашо, про що?

    — Сіяти навіщо?.. Німаків годувати? — Євген уже плюнув на всі страхи-оглядочки: рубав із плеча.— Щоб сил набиралися та наших дужче товкли?

    Теща аж ойкнула:

    — Та не слухайте його, не слухайте, що ти таке кажеш, Євгене?

    Дядько ж лише покивав головою, мов з Євгеном і згоджуючись. Примружив очі, спитав:

    — А ти що накажеш робити? Не орати, не сіяти?

    — А хоч би й так! — буркнув сердито Євген: він уже був і не радий, що зірвався.

    — А що ж тоді ви їстимете?

    — Ну, хай у вас хоч за мене голова не болить!

    — Мусить, синашо, боліти: на те вона над вами й поставлена... От я тебе і питаю: ну, не зоремо, не посієм — що будемо жувати?.. Доїмо, що в кого є, а там і до ями?..

    — Німці все одно весь урожай заберуть! — відповів запально Євген.— Минулий же вивезли...

    — Вивезли, тільки не весь,— посміхнувся дядько хитренько.— Ночі темні, осінні: копи довкола розкидані, до стогів ще не звезені,— піди встережи!.. Ти ж їси іще хліб!

    — їм, тільки не ваш!

    — А чий же? Ось цими руками й посіяний,— показав

    долоні дядько.— Та руками тестя твого... І сусіди їдять — не

    пухнуть же з голоду?.. І

    Євген уже мовчав. Не тому, що дядько його переконав, а не хотів більше з ним розмовляти.

    — Отак воно, синашо,— звівся дядько з-за столу— А сіяти можна по-всякому. В кого совість яка, той так і сіятиме.

    "Це що: перед німцями совість?" — знову ледь не зірвалося з язика у Євгена. Однак змовчав. Не тому, що злякався: щось інше завадило. Розважливий дядьків тон, його мова спокійна? Не знав, не докопувався...

    І зараз, пригадуючи оту розмову, думав про дядька: що він за людина? Зовсім німцям продався чи ще совість не втратив?

    Ну, гаразд, годі про це! Ще буде час над цим подумати. Часу тепер у Євгена — хоч у копи складай!..

    Знову подумав про брата. Грицько з радістю поїде, тому тільки тюкни. А от мати на це як подивиться? Не скажеш же їй, що по лампу. Щось інше треба придумати...

    — А я так утечу, не питаючи,— відповів на те Гриць. Заскочив до брата, як і пообіцяв, раннього ранку, бо треба ж на панщину, на хутір Іваськів.

    — А з роботи хто тебе відпустить?

    — І звідти втечу. Ноги на плечі — й гайда!

    — Гайда! — аж скривився Євген невдоволено.— Шомполів хочеш покуштувати? Бачив, як Бородая розписали? А ти — утечу!

    — А що ж тоді робити?

    Євген не відповів. Сидів, потираючи культю ("Все її тре, усе тре,— розповідала матері Катря.— А спитаєш, чи болить,— каже, що ні... А я ж таки бачу: болить!"), супився задумливо. Зморщив потім лице, наче кислицю з'їв:

    — Треба-таки йти до дядька!.. Ти мимо проходив — у дворі не бачив?

    — Бачив... Тіки вони вже в управу пішли.

    — На службу? — криво посміхнувся Євген. Подумав, що так навіть краще: не родичатися.

    — Зачекай, разом підемо.

    Швиденько зібрався, сказав Катрі, що зараз і вернеться. Вийшов на вулицю: поношений піджачок, штанина обтріпана, стоптаний, з чужої ноги, черевик і картузик благенький. Ех, Євгене, Євгене, чи давно ти йшов оцією ж вулицею у формі •парадній? У льотчицькій, з блакитними, як небо, петлицями?..

    Та що там і згадувати!.. Зціпив вуста, втупився поглядом у стежку, вимахує милицями...

    Грицько провів брата аж до управи. Кинув: "Бувай!" — побіг навздогін за гуртом парубчаків, що тяглися вулицею. "Пацан! — провів його несхгльним поглядом Євген.— Вітер у голові!" І одразу ж подумав "лро матір. Вирішив після управи, як усе буде гаразд, зайти одразу ж до неї. Отам уже буде війна!

    Про батька ж і не згадав: у їхній хаті, відколи Євген себе й пам'ятав, усе вирішувала мати.

    В управі Євген уже був: тоді, як Івасюта "почистив" йому зуби. Але тоді його сюди привів поліцай, а тепер, бач, з власної волі! "Гляди, доживуся, що прийду ще й проситись на службу!" — поглузував сам із себе.

    "Управа!.. Слово ж гидотне яке!.. Управа — розправа!.."

    Важко піднявся на ґанок: вісім сходинок, вісім разів виважився на милицях, мов на турнікові... Згадав одразу ж турнік в далекому звідси училищі й себе, спритного, дужого: птахом злітав над перекладиною, і все тіло було пронизане радістю... І одразу ж інший турнік, уже у містечку військовому, як він, молодий командир, щоранку вибігав на зарядку, голий по пояс, у будь-яку погоду... Раз-два!.. Раз-два!.. М'язи так і грають під шкірою, вони аж видзвонюють, підносячи невагоме Євгенове тіло над турніком: до неба, до сонця... Потім — хоп! — одірвався, класичний зіскок на пружинисті ноги... Ноги! — болісно усміхнувся Євген. Виважився на останню сходинку, зупинився, витираючи піт...

    У першій кімнаті з'явилася обнова: портрет Гітлера. Великий, помпезний: весь задній фон заставлений прапорами із свастиками, прапори аж палахкотять од червоного, здається, що вони от-от спалахнуть, загоряться, а попереду, в уніформі коричневій,— Гітлер. Фюрер їхній, вождь усієї погані, що ввірвалася, вдерлася на Євгенову землю. Коричневий мундир, портупея блискуча, сяючі ґудзики. І холодне, пиховите обличчя. Із знайомими вусиками, начосом чуприни на лоба низького. Євген з несподіваною для себе цікавістю роздивлявся цього, не карикатурного,— справжнього Гітлера, і він здався йому ще потворнішим.

    "Наволоч!"— аж задихнувся од ненависті.

    Одвернувся, кивнув похмуро на двері:

    — Староста в себе?

    — Тамечки,— охоче відповів черговий.— Тіки ти туди зараз не заходь.

    — А то чого?

    — Бо вони зараз дуже сердиті... Скублися з отим німцем, аж пір'я летіло.

    — З Гайдуком?

    — А з ким же іще! !

    — То він і досі там?

    — Та ні, вже пішов... Воь и там самі. Тіки ж кажу, що дуже сердиті.

    Сердиті?.. Ну, Євгенові чекати ніколи... Одчинив, не постукавши, двері.

    — Синашо?.. Заходь!

    В дядька й справді обличчя червоне. І очі ще темні. Та Євгенові до того байдуже, Євген із своїм...

    — А чого аж у Харків? — • спитав недовірливо дядько.— Хіба в Хоролівці аптеки немає... Чи, на крайній випадок, у Полтаві?

    Євген відповів, що в Хоролівці вже пробували... І в Полтаві питали... Сказали, що як є, то тільки в Харкові.

    — І дуже болить?

    — Та спасу немає! Всю ніч заснуть не дає... Боюся: не почалася б гангрена...

    — Так, діло серйозне...— Дядько задумався, жуючи кінчик вуса.— А рецепт у тебе є?

    Рецепта у Євгена не було. Та й де ж йому бути, тому рецептові, коли Євген і хворобу придумав сьогодні вранці. По дорозі в управу.

    — Ті ліки й без рецепта дають... Я уже знаю. Дядько якось пильно подивився на Євгена. Спитав:

    — Хто ж поїде? Теща чи тесть?

    — Грицько згодився з'їздити... Брат... Тож йому й треба довідку, щоб не чіплялися... Та ще одпустити днів на п'ять...

    — Отож-то й воно, що на п'ять! — сказав з якимось аж докором дядько.— Не міг про це подумати раніше.

    — Так раніше не боліло ж!

    — Ну, гаразд, переговорю з Гайдуком: він тепер над усіма нами і цар, і бог— І вже коли Євген став прощатися, спитав: — Хрестини вже скоро? — І погляд його посвітлішав одразу— Глядіть, щоб добрий був козарлюга!

    Євген зніяковіло щось буркнув у відповідь, а дядько, наче оце тільки згадавши, додав:

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора