— Та ви самі гляньте! — гарячкував він над картою, видертою з підручника.— Німці минулого року ось скільки пройшли... І це минулого, коли війна застала нас зненацька. А тепер що: удвоє більше за два місяці? Та німці здохнуть, а стільки не пройдуть! — жбурляв карту, а все обличчя його бралося червоними плямами.
— Радіо б нам! — зітхав котрийсь із хлопців.
Так, радіо, супився ще більше Євген. Півжиття оддав би за оту лампу прокляту! Безмовний приймач, схований у батьківській клуні, не давав йому спокою. Часто снилося: сидить, надівши навушники, крутить коліщатко, ловлячи потрібну хвилю. Просинався, так і не дізнавшись, чи упіймав: глухо, німо, хоч вий од відчаю. Радіо...
Доведеться-таки щось вирішувати, так далі не можна. Євген хитрував сам із собою: він давно уже вирішив, продумав усе,— після того, як поговорив із жінкою з Харкова.
Жінка прибилася до їхньої хати ще взимку, вірніше, не взимку, а на початку весни, хоч весняною погоду ніяк не можна було назвати: стояли такі люті морози, що дерева тріщали, а все птаство позашивалося в стріхи. Отакого морозяного ранку, коли людина, зайшовши до хати, так уся й огорнеться парою, і появилася вона у Тарасівці. Тягнула за собою санчата, не саморобні — фабричні, з полозками залізними, ще й пофарбовані, і люди одразу ж догадалися, що вона щось міняє: багато їх, таких, виштовхує голод із міста та й ганяє по селах в надії роздобути їстівне. Жінка ще не встигла наміняти багато, хоч і пройшла он який шлях,— на санчатах лежав приплесканий вузлик, кілька торбинок. Закушкана ж вона була так, що тільки очі світилися з-під великої, білої од паморозі хустки,— Євген, коли жінка зайшла до хати, спершу не міг і розібрати, молода вона чи стара.
А виявилася молодою. І дуже красивою. Такою красивою, що в Катерини одразу ж підібралися губи. Артистка. З театру.
— То ви й зараз там граєте? — поцікавився Євген.
— Якби грала, то сюди не прибилася б,— відповіла тихо жінка. Скинула рукавички і все хукала, хукала на одубілі пальці.
Євгенові вже й ніяково за своє запитання: одклав чобіт (Євген, щоб не сидіти у жінки на шиї, взявся шевцювати: дістав сякий-такий інструмент, кілька колодок, та й ну молоточком постукувати. І робота у нього пішла швидко на лад, тим більше що народ у Тарасівці не дуже вибагливий: аби лише трималося на нозі та не одпадала підошва... Тож Євген потроху-потроху та й приловчився до дратви й шила і кожного ранку сідав на маленького стільчика: заробляти на сніданок, як жартував, а воно жарти жартами, а якийсь шмат хліба завжди був у хаті)... Євген, зніяковівши од нетактовного свого запитання, одклав чобота, сказав Катрі збирати на стіл: гостя, гляди, ще й не снідала!
— Та я трохи поснідала,— збентежено відмовлялася жінка.
— Ви, може, снідали, а ми іще ні! — сказав весело Євген.— То за сніданком про все й потолкуємо.
Катря швиденько поставила І на стіл миски, зняла із плити чавунець, стала розливати суп, а Євген краяв хліб, що аж розсипався од висівок: з голодного німецького пайка. Видали минулої осені по кільканадцять іграмів на їдока: хочеш — їж, хочеш — дивися. Люди й крутилися, хто як міг. Той споживав нищечком старі, ще довоєнні приховки, той підробляв потроху, як ось Євген, а більшість збирала до глибоких снігів у полях колоски, тягнула до хати все, що тільки жувати можна було, і тепер жувала: хліб з остюками, половою, щоб було наїдніше та надовше борошенця хватало, просяники з просяного борошна, ще з врожаю колгоспного: не встигли зібрати до осінніх дощів,— попріле, гірке, як смертна кара, але й цьому раді були... Накраявши хліба, Євген запросив гостю до столу.
Жіночка і їла так, що задивитися можна було: що то значить — людина культурна, міська, та ще й артистка! Катря поглядала, поглядала на неї, та й на Євгена також, а тоді ложку й одклала. А Євген все розпитував, як там, у місті, що чувати.
Гостя розповідала обережно, з оглядкою: скаже слово й затнеться. Та Євген і за це не був до неї в претензії: звідки їй знати, хто вони такі. Ану ж, поліцаї чи ще які шкури продажні! Надивилася, либонь, під час своєї мандрівки лихої.
Як у місті... Живемо потроху... Ні, пайок усім не дають, тільки тим, хто працює... Ні, не однаковий: кому більший, кому менший, це вже хто який заслужить... Німці?... Німці майже не чіпають, вони нас і помічати не хочуть, ми для них ніщо, місце порожнє: іде й дивиться крізь тебе, наче тебе й не існує. Вчасно не звернеш, отак через тебе і переступить... А поліцаї чіпляються. Та ще жандармерія їхня. З отакенними бляхами... Нещодавно повісили трьох, прямо на вулиці. Ідеш, а вони над головою гойдаються... Хто такі?.. Написали на дощечках, що партизани, а там піди взнай... Іще забирають у Німеччину... Хто молодший. У вас ще не брали?.. По інших селах уже забирають... її не забрали поки що: мати хвора і син ("Нагуляла!" — скаже потім переконано Катря, і Євген на неї аж розсердиться. "Так і нагуляла!.. Ти вже як ляпнеш!" — "А чого це ти її так захищаєш? — спитає тоді Катря.— Чи вона тобі родичка?" — "Ну, родичка! — здвигне він плечима.— Просто людина".— "Еге ж, людина! Бачила, як ти з неї очей не зводив!")... Отож її поки що не взяли. А інших беруть. Дві години на збори і — айн-цвай до Німеччини!..
Іще розпитував Євген, що можна купити у Харкові. Ну, не купити на гроші, які можуть бути гроші в селі, а виміняти. Скажім, на той же хліб. Чи на сало.
— Все! — сказала артистка.— За хліб вам усе оддадуть! — І таким устояним голодом війнуло од тих її слів, що у хаті все мов аж нахмурилося.
— А що ви хочете виміняти? — спитала потім вона.— Може, в мене є, що вам потрібно.
— Навряд,— похитав голевою Євген.— Ви ж колодок не прихопили? Чи залізних гвіздочків?
— Цього в мене немає,— з жалем зізналась артистка.
— А в Харкові є?.. Можна дістати?
Артистка знову сказала, що можна дістати усе. Там такі зараз базари!.. Люди несуть, що тільки мають. Нікому ж не хочеться вмирати од голоду.
— А не хочеться,— погодився Євген: він уже думав про лампу. До приймача. Раз несуть туди все, то й лампу хтось винести може. Запросто. Бо чого-чого, а приймачів перед війною по містах не бракувало. То нічого, що було розпорядження здати разом з рушницями, коли почалася війна. Хто здав, а хто й приховав. А потім: куди вони подівалися, здані? Знову ж розійшлися по руках. Євген уже знав, як люди в той час, коли наші пішли, а німці ще не появилися, тягнули, хто що тільки міг. А тепер і виносять потроху — продають з-під поли...
1 потім Євген не раз повертався в думках до розмови з артисткою. І бачив лампу до приймача онімілого, яку можна дістати у Харкові.
От тільки біда: ніхто до Харкова не думав збиратися. Кому можна б довіритись. Тарасівці й до війни не дуже роз'їжджали: найдальше — в Хоролівку. Ну, хіба ще разок у Полтаву. Харків же в їхній уяві був десь аж на краю світу, куди не так просто добратися, а повернутися ще важче. Тож до війни мало хто в Харкові й бував. А тепер і поготів...
Євген би поїхав, не побоявся, тільки ж куди йому на милицях! Поїзди, кажуть, пасажирські не ходять, треба на товарняках добиратися, проситись в обслуги. Коли й посадять, а коли так ізсадять, що й кісток не збереш.
— Поїхав би? — запитав якось у брата, в Грицька.
— Коли — зараз?
— Та хоч і зараз.
Грицько покуйовдив чуприну, безтурботно сказав:
— А чого ж не поїхати. Хоть покатаюся.
Тоді на цьому розмова й урвалася: Євген ще вагався, бо це ж не жарт — на отаке брата послати! Ну, хай добереться благополучно, хай навіть виміняє, а як упіймають потім із лампою? Допитуватимуть, поки й жили всі витягнуть... Та потроху-потроху став думати, що, не обов'язково ж упіймають. Лампу можна заховати так, що й сам чорт не знайде. В колодку, наприклад. Видовбати колодку, {вкласти лампу, а зверху — дощечку прибити гвіздками. Не будуть же вони кожну колодку обнюхувати!
Про колодку Євген щойю придумав, на діжі сидячи, в сінях.
Аж на душі розвиднилося.
Кинув бичок, притоптав, узявся за милиці. Та одразу ж і одставив: подумав про довідку, яку обов'язково треба дістати Грицькові. Без якої зараз із села нікуди не поткнешся. "Аусвайс", чи як там вона називається...
"Доведеться до дядька іти",— подумав похмуро: з дядьком йому не дуже хотілося стрічатися. А як правду казати, то й зовсім не тягнуло на зустріч. Староста ж, посіпака німецький. Хоч люди і кажуть, що дай Бог кожному селу такого старосту, що цей не обидить даремно, що он у Князівці — не людина, а звір... хоч Євген і прислухався жадібно до таких слів, а все ж не міг простити дядькові, що той пішов служити фашистам. Ніколи не заходив до нього у хату. Уникав зустрічі навіть на вулиці: забачивши здалеку, намагався пірнути у перший завулок. І коли батько якось передав, що дядько цікавиться, чого це племінник цурається, може, чимось образив, Євген відповів, як одрубав:
— У мене дядька немає!..
Якось-таки зустрілися: дядько і Євген. У хаті, на тестевій половині. Тесть Євгенів — столяр, золоті руки, майстер такий, що й з пенька стілець зробить, а тут треба нові двері до гамазею повісити, бо старі зовсім геть струхлявіли: світять, мов решето. А там же зерно — на посів. Що вдалося зберегти та зібрати. Дядько й зайшов із тестем домовитись. І Євгена нечиста сила принесла. Смикнувся назад, та вже було пізно.
— А, племінник!.. Що ж це тебе не видно ніде?
(Продовження на наступній сторінці)