Іще подумав про Ганжу, який теж десь на Полтавщині мотається. Жаль, що його, Гайдука, не було під час' облави останньої,— він би жодного з тих бандитів не випустив. Скільки їх утекло? Десяток, більше?.. Ну, хай ховаються, хай ждуть смертної години своєї. Захотілося в громадянську погратись — догралися. Спробували, що таке німецька нещадна машина. Ця кого завгодно розчавить, не те що якусь там жалюгідну жменьку фанатиків...
Докурив, знову ліг. І незчувсь, як заснув.
Прокинувся вранці од того, що захотілося їсти: вчора забув повечеряти. Треба сказати старості, щоб носили молоко, хліб, яйця і сало: годі побиратися — напрошуватися на обіди й вечері. Встав, поспіхом умився, лаючи себе, що забув прихопити зубну щітку і бритву,— на підборідді вже пробивалася щетина. "Бракувало ще перетворитися в місцевого дядька,— подумав бридливо,— що голиться раз на тиждень, та й то уламком коси. Сьогодні ж з'їжджу в Хоролівку, заберу все необхідне".
Але того дня так і не поїхав.
Вийшов надвір, став зачиняти двері і ткнувся носом у білий аркуш паперу. Аркуш був видертий з учнівського зошита, в косу лінійку, списаний крупними літерами.
"Ти, посіпако німецький..."
В Гайдука аж у очах запекло. Оглянувся, підсвідомо вхопився за кобуру.
Довкола нікого не було. Ні в дворі, ні на вулиці. Однак Гайдук не міг позбутися відчуття, що за ним хтось підглядає — стежить, що він робитиме далі. Закам'янів лицем, одірвав од дверей гриклеєний аркуш. Про себе відзначив, що клеєно розведеним борошном перед самісіньким ранком, бо' ще не встигло і висохнути. "Отже, є хліб! Для німецької армії немає, а для цього ось є. Ну, я вас нагодую: вимету все до зернини!" Одірвавши листок, вернувся до хати. Сів до столу, розгладив аркуш, став читати спочатку:
"Ти, посіпако німецький, запроданцю гітлерівський, курва фашистська і закордонне лайно!.."
"Лайно" чомусь найбільше образило. Набрякнувши обличчям, читав далі:
"Якщо ти думаєш, що безкарно нашу землю топтатимеш, то помиляєшся: не для того ми її в панів відвойовували, щоб усяка погань собача лишала на ній свої вонючі сліди..."
"Політграмота!" — посміхнувся криво Гайдук Посмішка торкнулася тільки губів, очі ж лишилися крижаними і пильними: вдивлявся в кожну літеру так, наче хотів побачити за нею невідомого автора.
"Скоро повернеться Червона Армія, і тоді од таких, як ти, не лишиться і мокрого місця!.."
І ще було кілька фраз — всі в такому ж категоричному стилі. Видно було, що їх автор, чи автори, не мали жодного сумніву, хто переможе. Гайдук прочитав до кінця, а потім став роздивлятися дулю, намальовану нижче, під текстом. Невідомий художник малював ту дулю так старанно, що, мабуть, аж язик висолоплював. Узяв за взірець не якусь там грушку дитячу, не жіночу, сестрину чи материну, тарапуньку, а чоловічу, батькову, з добрий гарбуз завбільшки дуляку. Гайдук міг би заприсягтися, що аби вишикувати усіх чоловіків Тарасівки та наказати зсукати дулі, то упізнав би власника оцієї, намальованої, з першого погляду.
Це була велика дядьківська дуля з твердим, як ріг, нігтем, з такими міцнющими пальцями, що жодна сила у світі неспроможна їх розігнути, якщо вони вже надумаються скластися в оцю красномовну фігуру. Важка намозолена дуля, яка вже як складеться, то стає мов із чавуну. Художник малював її, не шкодуючи часу, бо в кількох місцях лишився слід од гуми: підправляв, домальовував, добиваючись найбільшої схожості. І дуля вийшла, наче жива,— цілилася Гайдукові межи очі нігтем-копитом, а внизу виведена ще одна фраза:
"А оце-о нюхай щовечора". Спершу поставило крапку, а потім, мабуть, подумало і додало (чи підказали збоку, хіхікаючи): "Коли спати лягатимеш".
Гайдг/кові аж щелепи звело од ненависті. Ледь утримався, щоб не пошматувати на клапті папір, розтоптати ногами. Прибрав сперед очей, довго стояв, ганяючи жовна. Заспокоївся, взяв папір, ще раз уважно подивився на текст. Склав акуратно, заховав до нагрудної кишені. Не вирішив іще, що робитиме, але так цього не полишить.
Найпростіше було б одвезти в гестапо, в Хоролівку. Але Гайдук не знав, як на оцей його крок гляне начальство. Чи не розцінить, як безпорадність? Не міг сам упіймати якихось сопляків...
"Шукатиму сам. Ну, а вже як знайду..." — стиснув кулаки, аж кісточки побіліли.
Знову вийшов із хати у двір. І тут на воротях побачив петлю. Не оту акуратну німецьку петельку, з рожевого конверта вийняту, а грубезну, з налигача, ще і в гнояці. Вимастили, мабуть, навмисне, бо гній був свіжий, аж скапував. І поруч білів папірець. Гайдук одклеїв його, прочитав:
"Це поки що для тебе, а для твого біснуватого Гітлера ми знайдемо кращу".
Той же почерк, ті ж косі лінійки.
Гайдук і цей папірець сховав до кишені. Глянув на зашморг, не знаючи, як до нього підступитися. Потім, сердито насупившись, став одв'язувати мотуз.
Той, хто в'язав, тягнув, мабуть, щосили: вузол не подавався, хоч зубами гризи. Гайдук спершу стерігся, щоб не закалятися в гній, та згодом плюнув на свою в Німеччині набуту охайність і смикав, і шарпав, і рвав, забруднюючи в гнояку випещені руки. Розв'язавши нарешті, пожбурив налигач вподовж вулиці, пішов знову до хати: одмивати гнояку.
Та як не мив, як не тер, дух гною так і не вивітрився. Гайдук одчинив буфет в надії знайти одеколон, але там валялися запилені порожні пляшки з кукурудзяними затичками. В одній ще хлюпотіло на денці, Гайдук одкоркував, обережно понюхав — у ніс йому так і вдарив прокислий дух самогону. "Свинота проклята!.. Азія!.." Однак — що мав робити? — вилив на долоні, розтер: хай краще тхне самогоном, аніж гноякою.
Ішов до управи і думав, що він зробить з невідомим художником, як упіймає. Або, вірніше, з художниками: Гайдук не мав сумніву, що їх було кілька. Бо на обох аркушах — жодної плями гною: одне стерво клеїло, друге в'язало, а трете стояло на чатах.
"Не менше трьох. Та нічого, тут одного лише б зловити, а там нитка потягнеться... Потягнеться!" Мимоволі придивлявся де кожного двору, кожної хати, мимо яких прохедав: здавалося, що саме тут, за цими ось стінами, причаївся той невідомий писар. Або ось за цими... Чи за цими...
Перед управою вже стояло кілька підвід, в одні були впряжені коні, в інші — корови. Коні стояли покірно і звично, похнюпивши важкі свої голови, корови ж поривалися вивільнитися з ярем, глухо ревіли, намагалися піддіти одна одну рогами. Всі вони були залигані, й Гайдук уявив раптом у себе на шиї оту смердючу петлю, і його аж заканудило.
У дворі юрмилися люди: чоловіки й жінки. Більше — жінок, молодих і старих, та ще дідів і підлітків, чоловіків же було не так густо: жменька, не більше. Всі вони, збившись у гурт, смалили цигарки й слухали Приходька Івана, який щось розповідав, а забачивши Гайдука, привітався голосно й радісно:
— З ясним сонечком вас! То й ви уже встали?
Всі одразу ж замовкли, насторожена тиша нависла над дворищем, лише чутно було мукання впряжених корів. Гайдук, не відповівши на Іванове привітання, дивлячись прямо і твердо крізь натовп, що поспіхом перед ним розступився, проніс закам'яніле обличчя до ґанку, ступив на скрипучі дошки.
В постерунку були вже всі три поліцаї — чекали на нього. Зірвалися на ноги, виструнчилися, їли очима начальство.
— Чого поніміли? — запитав строго Гайдук.— Не знаєте, як треба вітатись?
Поліцаї не знали.
— Хайль Гітлер! І праву руку вперед...
Поліцаї ґелґекнули: "Хайль!", Гайдук скрививсь невдоволено, але муштрувати не став: не до того було. Натомість спитав:
— Нікого вночі не затримали?
— Так що нікого, пане начальнику!
— Всю ніч чергували?
— Всю, пане начальнику!
Гайдук недовірливо гмикнув, але розповідати поліцаям про петлю і листівки не став: не довіряв уже й їм. Не сказав нічого й Приходькові, який вийшов із кабінету, почувши "хайль" поліцаїв; чи не принесла ще кого лиха година? Лише поцікавився:
— Усіх зібрали?
— Та начебто всіх...
— Повинні бути сто три діуші,— заглянув до блокнота Гайдук— А в дворі наче менше...'
— Хто хворий, а кого в lt;_елі зараз немає,— пояснив Приходько. Він тримався спокійно, якось аж байдуже, і це починало дратувати Гайдука.
— Перевіримо,— сказав він якомога строгіше.— Дасте мені списки всіх хворих, я сам їх провідаю.
В очах Приходькових щось наче зблимнуло.
— А ви й медицину вивчали?
— Я й без медицини їх полікую,— холодно всміхнувся Гайдук І щоб збити старосту зі спокійного тону, зненацька спитав: — А ви чому людей не збирали? З приводу переможного наступу німецької армії. Чи вас розпорядження комендатури вже не обходить?
— Чому ж не обходить? — заперечив Васильович.— Ми всі накази виконуємо... А людей думаю зібрати цеї неділі — не одривати ж їх од роботи у будень.
— Ну, про це потім,— насупився Гайдук відчув, що йому не вдалося застукати Приходька зненацька.— Пішли до людей.
(Продовження на наступній сторінці)