"Ховаються",— думає Гайдук, спроквола простуючи вулицею, бо вже помітив і одне обличчя у вікні, й друге, що мелькнуло та й щезло. "Бояться... Мундира мого бояться... А може, вже й дізналися, хто я такий... А не треба було чіпати, розорять та цькувати..." Тут перед очима Гайдуковими наче випливло з сивого туману: боязким вогником освітлена хата, він, брат і тато з Сидорами за плечима і татів надтріснутий голос: "Ну, хлопці, прощайтеся з матір'ю",— і мати-покійниця вся у сльозах. "Та сини ж мої, та соколи!.." Гайдукові аж хлюпнуло в очі, аж звело щелепи судомно, і він, ковтаючи гірку слину, мстиво подумав: "Ховайтесь, ховайтесь, все одно не заховаєтесь!" Помітив згорблену постать, що метнулася попереду в бік воріт, голосно вигукнув:
— Хальт!
І сам не знав, чому гукнув по-німецькому.
Постать так і вклякла на місці, а Гайдук знову скомандував:
— Ком!.. Ком!.. Шнель!..— Ще й поманив до себе пальцем. Дядько підходив так (а це був дядько, літній уже чоловік,
ще й з тиждень не голений, бо заріс щетиною по самісінькі очі)... так підходив до Гайдука, наче його тримав хто за поли. Гайдук дивився пронизливо й строго, в дядька, мабуть, уже й жижки трусилися, бо він ледь ноги переставляв: підходив, наче за власною смертю. Гайдук напустив на себе ще більшу строгість, його тішив оцей переляк, і коли дядько підійшов, він, ні слова не кажучи, став його роздивлятися.
Дядько заворушив плечима, переступив з ноги на ногу, зітхнув, як натомлений віл. Він не знав уже, мабуть, що й думати, він навіть оглянувся, мов шукаючи підтримки, але вулиця довкола була наче виметена,— тільки він і оцей, одягнутий у німецьке, чужинець, який пік його поглядом.
— Хто такий? Чого тікав? — запитав нарешті Гайдук. Спитав уже по-українському, тільки слова пролунали дивно, наче калька з німецької.
— А бодай вам, як ви мене налякали!
; Чоловік раптом усміхнувся, переляк враз щез із його очей, і вони стали такі веселі й цікаві, що Гайдук уже й не знав: обмирав щойно оцей дядько од страху чи прикидався.
— Чого втікав? — спитав ще строгіше.
— Я? — здивувався чоловік.— А чого б це я мав утікати? Я ж вас признав іще здалеку.
— Упізнав? І хто ж я, по-твоєму?
— Та Гайдук же!.. Чи як вас теперички...
Тепер настав час здивуватися і Гайдукові. Гайдук ще раз пильно придивився до дядька, і щось у ньому почало мов спливати: якісь давно знайомі риси пробивалися крізь густу щетину, зморшками взяту обвітрену шкіру, товсті веселі губи, цікаві, як живчики, очі.
— Та я ж Іван Приходько! — вже зовсім весело вигукнув дядько: він був дуже потішений тим, що Гайдук ніяк не може його впізнати.
І Гайдук враз пригадав. Пригадав, що оцей Приходько був комнезаможцем. І водився з Ганжею. І їх розкуркулював. А тепер стоїть перед ним — хоч би тобі що!
— Комнезамож Приходько? А де твій дружок?
— Дружок? — спантеличено заблимав Приходько.
— Ганжа!.. Чи, як почалася війна, ти з ним посварився?
— А я ні з ким не сварюся,— відповів безтурботно Іван, і об цю його безтурботність прямо-таки розбивалася Гайдукова суворість.
— Чого не втік? — запитав він сердито.
— Куди? — витріщився дурнувато Іван.
— З більшовиками! За Урал, до Сибіру!
— А в мене чоботи зносилися — до Сибіру тікати... Та й чого б оце я до Сибіру того перся, як мене й тут зашпори беруть. А там, кажуть, і слина замерзає у роті.
— А як візьмемо й посадимо?
— Та за що ж мене садовити?
— А з більшовиками хто якшався? Владу радянську підтримував?
— А я ще супроти жодної влади не йшов. От ви прийшли, то я таки знову за вас...
— А де подівся партквиток? Заховав?
— Сховав би, аби мав що ховати. Мене ж не прийняли! У тебе, сказали, язик як мантачка, ти всі партійні секрети по селу рознесеш. В тебе, сказали, в голові сама лиш полова, тебе треба спершу пропустити через віялку... А що я, дурний: живцем у віялку пхатися?
— Куди біг? — перейшов на інше Гайдук будь-яка злість розбивалася об дурнувату відвертість цієї людини.
— До Бородая... Несу ось олію.
— Замість самогонки, чи що?
— Та ні ж — лікувати! Там списали, кажуть, так, що страшно і глянути. Лежить, кажуть, і поворухнутись не може... А ви не скажете, за що його так? ',
— Заслужив,— відповів коротко Гайдук йому вже набридли с ці теревені.— Ну, йди. Іди та лікуй. Та свою сійну побережи!
— То й ви ходіть здоровенькі! — закивав йому привітно
Іван.
І знову Гайдук не міг зрозуміти: так людина сказала чи на щось натякає. Пішов далі насуплений: чомусь розмова з Іваном зіпсувала геть настрій.
Хата ж, в якій колись жив Твердохліб, а потім Івасюта, а віднині житиме він, не порадувала його своїм видом. Стіни в патьоках од дощів, бозна-коли й мазані, вікна голі, сумні, якісь аж осліплі, бляшаний дах, колись пофарбований у червоне, тепер аж рудий, навіть димар перекособочився: металевий півень на ньому дивився не в небо, а сумно нахилився донизу, наче хотів злетіти на землю та все ніяк не наважувався. Гайдук похмуро піднявся на ґанок, взявся за клямку, але дверей одчинити не зміг були замкнені. Зійшов донизу, заглянув у вікно.
Всередині було не краще, аніж знадвору. Біля ліжка валялася ковдра, подушки зім'яті, розкидані, наче ними хтось бився, один стілець перекинутий, а стіл стояв навскіс. Гайдук вороже подивився на ліжко, широке, двоспальне, на якому спав Івасюта з Олькою і на якому тепер доведеться спати йому. "Викину!.. Спалю, щоб не лишилося й сліду!" Обійшов ґанок, заглянув у друге вікно: там було наче ще брудніше. "Свинота! — подумав про Івасюту та Ольку Гайдук, хоч Олька тут давно не жила, а жив один Івасюта. Але Гайдукові хотілося так думати, він відчував од цього якесь аж задоволення мстиве.— Свинота немита!.. Ну, та вона в мене потанцює! Вона в мене належиться! — пригадав Ольчину звичку майже до обіду валятися в ліжку.— Кожну дошку в підлозі вилизуватиме!"
Одірвавсь од вікна, пішов до корівника. Двері — навстіж, усередині — по коліна гнояки, валяються утоплені в гній вила. "Азія! І жити не вміють по-людському!" — подумав про своїх земляків. І те, що про них отак подумав, принесло йому втіху, бо відчув себе істотою іншою, вищою від усіх оцих дядьків, тіток, серед яких народився й виріс і серед яких доведеться тепер йому й жити. "Що ж, поживемо і в Азії",— і, рішучий та зібраний, рушив уже до управи.
Застав старосту, який так і не ходив на обід: все морочився зі списками. З порога хотів запитати, як так вийшло, що пан староста забув строгу вказівку: скликати людей, розповісти про переможний наступ німецьких військ, та одразу ж роздумав: "Встигну". Натомість поцікавився:
— Ну що?
Приходько одірвався од списків, розвів скрушно руками:
— Людей обмаль... Мужиків... Думаю, думаю, як усі дірки залатати, а воно й не виходить.
— Де ж ви їх подівали? — запитав саркастично Гайдук— У колгоспі ж не плакалися, що немає народу?
— Так війна...
— То й що, що війна?
— Чоловіків майже всіх мобілізували,— пояснив терпляче Васильович.— Лишилися підлітки та діди. Та ще інваліди.
— От вони й працюватимуть.
— Та працюватимуть, куди ж їм подітися. Тільки ж якби ми знали одне... А то ж ще маєток.. Боюсь, що не впораємося.
— Впораємося! — відповів жорстоко Гайдук— Здихатимуть, а зроблять усе, що належиться. Запам'ятайте, пане старосто: я з-за якогось Миколи чи Гапки не збираюся висіти в петлі! Та й вам, здається, ще власна голова не набридла.
— Та не набридла,— зітхнув Васильович.
— Тож глядіть, щоб не позбулися.
На цьому й покінчили. Приходько рушив нарешті обідати, а Гайдук зайшов на ту половину управи, де містилася поліція.
Всі три поліцаї були на місці: "сільський телеграф" працював бездоганно. Тож всі три поліцаї сиділи мов на голках, чекаючи нового начальника поліції, а коли він зайшов, зірвалися мов обпечені.
Гайдук замість відповісти на привітання втупився в підлогу:
— Це що?
Показав на бичок, що його кинув поспіхом один з поліцаїв: недокурок і досі димів.
Витріщившись на Гайдука, поліцаї мовчали.
— Що це, питаю? — Гайдук не підвищував голосу, але стільки крижаної нещадності було в тому питанні, що в поліцаїв вже й потилиці стали терпнути.
— Хто кинув?.. Ти?..— Бо два поліцаї мимоволі подивилися на третього. Той мовчав похнюпившись.— Підбери.
Поліцай нахилився, похапцем ухопив недокурок
— Поклади на стіл,— скомандував Гайдук— На папір... А тепер біжи за лопатою... Бігом!
Поліцай пробкою вилетів у двері.
Гайдук бридливо подивився на двох поліцаїв, що лишилися (вони вже й дихнути боялися), сказав презирливо:
— Ви не поліцаї, ви — потолоч! Як ви одягнені?—(На обох був цивільний одяг, ще й не дуже новий).— Чому не в формі?
— Дак не видали ж,— насмілився озватися один з поліцаїв, із місцевих, бо другий не все, мабуть, і розумів: смагляве обличчя, чорнющі очі, смоляна кучерява чуприна вказували на те, що він не місцевий.
— Ти звідки? — поцікавився Гайдук
(Продовження на наступній сторінці)