Телефонний дзвінок іноді лунав одразу ж, як тільки переступав поріг кабінету, а бувало, апарат мовчав аж до вечора. І невідомо, коли було важче. Сидів як прив'язаний,— хоч що робив, відчував отой телефон. Наче міну. Ось-ось візьме й вибухне. Ось-ось...
Порятунок прийшов, коли уже й не сподівався.
Представник гестапо з Полтави, якого всі німці в Хоролівці чекали, як смертної кари, виявився Гайдуковим знайомим. Та не просто знайомим — товаришем: в одній і тій же розвідшколі навчалися перед війною, поряд і спали, і їли. І в карцері якось разом сиділи, коли надумалися провідати місцевих дівчат.
Віллі Кофт не забув минулих Гайдукових послуг: як той підставляв не раз спину, виконуючи за себе й за нього важку та невдячну роботу. Мив у казармі підлогу. Чистив гальюн. Бігав на пошту за посилками від батьків Віллі, які за своїм улюбленим сином світу не бачили. І хоч вважалися обоє курсантами і були наче рівнею, однак Гайдук уже тоді добре затямив, хто з них слуга, а хто — пан. Тож належно себе і поводив.
Коли по закінченню школи його відразу ж послали на Радянський кордон — на диверсії й розвідку, а Віллі забрали в Берлін, Гайдук і це сприйняв як належне. Бо куди йому, безбатченкові, без роду й племені, рівнятися з арійцем, та до того ж ще й з аристократів: мав перед прізвищем приставочку "фон" — золотий отой ключик, що відчинятиме двері до найвищих посад у майбутньому.
Віллі й зараз уже обіймав солідну посаду і мав неабиякий чин: штурмбанфюрер СС. І якщо на Гайдукових грудях побрязкувало лише дві медалі, то Кофтів бездоганно пошитий мундир прикрашували не одна орденська стрічка, пришпилена з вишуканою недбалістю улюбленця долі.
За роки, відколи вони розлучилися, Віллі таки дещо змінився: ледь помітно посивів, трохи побрезкло обличчя, він ще більше посутулішав. Сидячи за столом під час наради, чіпко і строго дивився на присутніх, наче тепер уже вирішував, кого на фронт— у штрафбатальйон, а кого на шибеницю. Ось його світлі очі зупинилися на Гайдукові (Гайдук аж дух зачаїв, а в грудях поповз, поповз крижаний холодок), щось у них, у тих очах, ворухнулося, чи то тільки так здалося Гайдукові, бо Віллі одразу ж перевів погляд на опасистого німця, який сидів поруч. Німець засопів, мов йому забракло повітря, неспокійно засовався, червона шия, здавлена тугим комірцем, враз змокріла од поту, а Гайдук, переводячи дух, сам себе запитував, упізнав його Віллі чи ні, бо жоден м'яз не здригнувся на обличчі високого гостя. І невідомо, чого б він зараз дужче хотів: щоб Віллі його упізнав чи так і лишитися для нього чужою людиною. Бо чи не спитає з нього, як з давнього друга, особливо суворо й нешадно?
Тому навіть не пробував підійти до штурмбанфюрера під час перерви.
Віллі, однак, упізнав, а може, знав про Гайдука — ще перед поїздкою в Хоролівку: Гайдук уже виходив з гестапо, як його затримав черговий.
— Пане начальнику поліції, вас просять зайти у приймальню!
Гайдук аж здригнувся. Виду, однак, не подав: строго насуплений, піднявся на другий поверх, зайшов до приймальні.
Тут сиділо повнісінько німців, чекали на виклик. Секретар, як тільки уздрів Гайдука, підняв трубку, щось тихо сказав. Вислухав, поштиво кивнув головою.
— Зайдіть.
Штурмбанфюрер зустрів його на порозі. Розвів широко руками, приязно всміхнувся.
— А-а, старина!.. Що ж це ти не признаєш своїх друзів?.. Негоже, негоже..— Обійняв за плечі, провів до невеликого столика, на якому стояло кілька пляшок— Віскі?.. Коньяк?..— Налив із пузатої пляшки, перший підніс плескатий келих: — За щасливе побачення!.. Прозіт!..— Випив, посмакував, похвалив: — Гарний напій. Що-що, а пити ці французики вміли.— Наче французів уже й не існувало на світі.
Гайдук теж вихилив келих — обережно, наче отруту, і хоч ніяк не міг звикнути до іноземного трунку (тхнув він йому чомусь клопами), похвалив і собі. Обережно, щоб не розбити тендітну посудину, поставив келих на тацю. Сидів потім, скутий, напружений, все чекав, що Віллі от-от поцікавиться, як воно сталося, що він проґавив Івасюту. А Віллі наче забув, за чим, власне, й приїхав: поринув у спомини. Палив сигарету, розчулено мружився.
Скільки ж це років минуло, як він із камрадом навчався в тій школі?.. Ах, які то були щасливі часи! ї їавіть карцер викликає зараз розчулення. Чи не так, любий друже?
Гайдук обережно притакував, хоч йому зараз було не до спогадів: здавалося, що Віллі в оцих мандрівках у минуле не зовсім щирий. Не для того ж приїхав він до Хоролівки, щоб побачитися з ним, з Гайдуком! 1 чим довше поринав у спогади ВІЛЛІ, тим більша напруга наростала у Гайдукові.
Врешті й Віллі, здається, набридли ці спомини, погасив
сигарету, скрушно зітхнув: і
— Отак би погомоніти до ранку... Та, на жаль, ми собі не належимо: війна, друже, війна...
Гайдук напружився, у нього одразу ж спітніли долоні.
— З оберегом Крюгером доводилося зустрічатися?
— Так,— відповів похмуро Гайдук
— Серйозний чоловік,— сказав задумливо Віллі.— Пригрозив, що у справі батька дійде аж до Берліна, якщо ми всіх не покараємо. Рицарський хрест — нічого не поробиш!..— Обличчя Віллі стало зовсім заклопотане, він дивився на Гайдука так, наче казав: жаль мені тебе, старий друже, але що маю робити? Служба є служба...— Як ви того бандита не втримали?
Здається, й не слухав Гайдука, бо обірвав на півслові:
— А охорону розстріляли навіщо? Замітали сліди?
— То вже гестапо...
— Чому не допитали? — докопувався Віллі: він наче й не чув Гайдука.— Може, серед охорони були його спільники, що допомогли йому втекти?
— Я тут ні при чім... То гестапо.
— Йолопи!
Віллі рвучко звівся, роздратовано осмикнув кітель. Гайдук дивився на старого приятеля, дивився й думав, що зараз вирішується його доля. А може, вже й вирішена? Тільки Віллі незручно рубонути з плеча: як-не-як, а колись таки навчалися разом.
Віллі ж тим часом поліз до кишені, дістав портсигар. Золото так і сяйнуло Гайдукові в очі, бризнуло світлом дорогоцінне каміння. Віллі натиснув на кнопку — кришка одскочила і тихенька мелодія залунала в кімнаті. Срібні дзвоники вителенькували щось таке ніжне й розчулене, що Віллі аж очі замружив, слухаючи той передзвін.
Дослухавши музику, дістав сигарету, вгостив Гайдука. Поплескав по плечу, покивав головою:
— Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.
Знову сів поряд, спитав:
— Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?
— Догадуюсь,— гірко відповів Гайдук— Розстріляти або й повісити...
Віллі ствердно хитнув головою.
— І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я...
— Дякую, Віллі! — В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.
— Пусте! — махнув недбало Віллі рукою.— Ми, старі вовки, повинні триматися один одного, бо інакше нас кожен баран затовче.— Віллі дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам'ятав це по школі.— І я кинувся за тебе у бій. "Віллі,— сказав я собі,— якщо ти не врятуєш старого камрада, то яка ціна тобі після цього?" Я захищав тебе, як тільки міг. Та, на жаль, я теж не всесильний,— поморщився Віллі.— Дуже ж багато ви тут накоїли! Розбомблена станція, висаджено моста у повітря... Посеред міста, на центральній площі, повішено нещасного Крамера... А тепер із цим старим ослом... Це, звісно, найгірше... І то хай би стріляв якийсь комісар, збільшовичений фанатик, а то начальник сільської поліції! Кому ж тоді накажете вірити, якщо поліція починає нам стріляти у спини? І кого треба спитати найсуворіше за цю дику акцію?
Гайдук низько опускає голову. Відчуває майже фізично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо і коменданта, то що тоді вже говорити про нього!
— Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде... Єдине, що я зміг для тебе зробити: врятувати од шибениці.
— Дякую... Віллі...— Гайдука аж за горло здушило. Він щиро розчулений, він не знає, що й зробив би зараз для Віллі. В нього сльози навернулись на очі. І те не сховалось од Віллі.
— Ну, ну, куди це годиться! — Поплескав по плечу, всміхнувсь підбадьорливо.— Старий вовк — і такі сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндові й фюрерові, покажемо, на що здатні справжні розвідники!.. А зараз, камраде, тобі треба довести, що ти не такий уже безнадійний працівник... Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означає, що ми відмовимося од маєтку. Навпаки! Ми зведемо маєток, незважаючи на всі перешкоди,— аж пристукнув кулаком Віллі.— Це — справа нашого престижу, сам гебітскомісар запевнив оберста Крюгера, що він справить новосілля в цьому році. Так, у цьому році! І це не має бути звичайне господарство, а взірцевий маєток, перший у цьому краї. Ми доручили одному з кращих архітекторів спроектувати палац, з Берліна наказано, аби компенсувати гірку втрату, розширити володіння до чотирьохсот гектарів. Днями ж у Тарасівку (що за дикі назви у вашій країні) виїдуть землеміри, а незабаром прибуде наш інженер, який здійснюватиме нагляд за спорудженням палацу... 1, основне, що стосується вже тебе: за все повністю відповідатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графіків, порядок^ дисципліна — все це стосуватиметься твоєї діяльності. Запам'ятай: олтого, наскільки ти з усім цим справишся, залежатиме подалы іа твоя кар'єра... Ото так, любий друже.
(Продовження на наступній сторінці)