Крюгер щоранку наїжджав до Тарасівки. Завів собі парокінний фаетон, на передку сиділи два солдати з гвинтівками. Один правив за кучера, інший — за перекладача. Крюгер же красувався позаду, прямий, наче ціпок, у тірольському капелюсі — поміщик, та й квит. Проїжджав селом, не зупиняючись, не дивився ні вправо, ні вліво, а лише прямо перед собою. Тарасівці існували для нього тільки тоді, коли працювали, все інше Крюгера не цікавило. До обіду товкся то на обійсті, то в полі, встигав за всім простежити, скрізь побувати, і коли що було не по йому, одразу впадав у шал: лаявся по-своєму або й пускав у хід кийка, яким і голову провалити можна було. Бив не тільки чоловіків — діставалося й жінкам. Погрібну Явдоху оперезав так, що рачки поповзла з поля додому: здалося, що не на повну лопату копає. Лежить тепер жінка, підвестися не може.
Після Наталки про прислугу не заїкався: мабуть, уже не довіряв тарасівським. Узяв, кажуть, з хоролівських — привів прямо з біржі. Про Наталку ж довго не було нічого чути, казали, що сидить у в'язниці. Ганна кілька разів носила передачу, але тільки марно ноги била: передачі од неї не брали, ще й лаяли, гнали від тюрми.
Аж зрештою прокотилася чутка, що Наталку повезли до Німеччини, у табори. Буцімто молода Гусачка, яка була нещодавно в Хоролівці, зайшла на станцію та й побачила, як заганяли до вагонів дівчат, а серед них і Наталку. Ганна одразу ж побігла до Гусачки, однак Гусачка не могла певно сказати, Наталка то була чи не Наталка, бо така вся побита, аж синя. Гукнути ж не наважилася — кругом німці та поліцаї.
Оце й усього, що дізналася Ганна. І лишалося їй тільки тужити за дочкою та втішатися тим, що й Івасюті, Наталчиному кривдникові лютому, одлилося повною мірою: після того як його поле перейшло до Крюгера, його вже не бачили тверезим. Пив день і ніч. Допився до того, що став уже бачити чортів — зелених і синіх, а то й свого вбитого батька. Батько з'являвся до нього серед ночі, перед другими півнями: син прокидався од того, що хтось шкрібся у двері і по-собачому скиглив. Волосся ставало дибки, шкіра одлипала од черепа, бо він уже знав, хто то шкребеться.
Батько проходив крізь двері, мов крізь завісу, світячись якимось потойбічним зеленкуватим вогнем. Світилася довга жіноча сорочка, в яку він чомусь був зодягнений, світилася розколошкана борода і мертве обличчя, мерехтіли зелено довжелезні оголені руки, якими батько міг дістати од порога аж до ліжка. Та найстрашніше світилися очі: великі, як блюдця, спрямовані на сина.
Од тих відвідин в Івасюти вже й удень трусилися руки: візьме чарку, а горілка так і вихлюпнеться.
Самогонку щодня брав у Марфи: як не пляшку, то й дві. Жінка терпіла-терпіла, а тоді терпець і урвався: якби ж один він, а то майже всі поліцаї надурняк пригощалися. А в неї хіба горілчаний завод? Чи бурякова плантація? З власної крові, вважайте, жене, щоб отим потерчатам було що до рота вкинути.
— Ладно,— сказав на те Івасюта,— щось придумаємо: в накладі не будете.
І згодом приволік Марфі аж два кожухи:
— Оце збудьте де хочете, тут хватить і вам, і мені. Марфа, дурна баба, на радощах і поперла обидва кожухи
в Хоролівку: до знайомої спекулянтки. Була думка обміняти на
борошно, що його спекулянткаї за самогонку ж діставала в
німецькій пекарні. Запакувала кожухи в мішок, мішок на плечі
та раненько й рушила. !
А в обід розмазувала сльози! в поліції.
Бо й до вулиці тієї не дійшла, де жила знайома,— перестріли поліцаї.
— Що, тітко, несеш?
Марфа — тик-мик, не знала, що й казати. Стоїть, тремтить, аж мішок на ній труситься. Ну, її, звісно, в поліцію. Витрусили обидва кожухи, стали допитуватись, де взяла та до кого несе,— Марфа в усьому й зізналася. Що дав обидва кожухи начальник •поліції їхньої, Івасюта, а несе до своєї знайомої — міняти на борошно.
Посадили й знайому, хоч та Христом-Богом клялася, що Марфи в очі не бачила.
Дійшла черга й до Івасюти.
Гайдук, коли йому доповіли, аж звівся з-за столу: нарешті! Настала хвилина, яку він так довго чекав, яку не один день виношував: Іван сам собі викопав яму, лишалося тільки його підштовхнути.
Здогадувався, й що то за кожухи.
Коли німців приморозили минулої зими під Москвою, вони стали збирати серед місцевого населення теплий одяг — кожухи, валянки, рукавиці. І не один у селі захукав у голі долоні, застрибав горобцем. Оскільки до цієї роботи залучено насамперед поліцію, то й увесь реквізит було складено на постерунках, під її охороною.
Потім, з настанням тепла, німці наче забули про зібраний одяг, принаймні в Хоролівському районі. Чи то нагрілися так, чи то були переконані, що війну скінчать уже цього літа, тільки ніяких більше розпоряджень про теплий одяг не надходило, і Гайдук розпорядився уже власною владою: зібране переписати, списки надіслати йому, а весь одяг скласти, замкнути і зберігати до особливого розпорядження.
Ось вони, списки, у нього в сейфі. Усі до одного, в тім числі й по Тарасівці.
Івасюту привезли того ж дня, надвечір. Коли його завели до тісної камери та замкнули двері, він уже розумів: пахне могилою. Догадувася, чиїх рук це робота, і вони, оті руки, якщо його й випустять, то хіба що на шибеницю.
Всю ніч майже не спав: обсідали важкі, безпросвітні думки. Картався, що отак по-дурному втелющився, кляв Марфу, яка його видала. Та од того не легшало. Перед очима весь час стояло Гайдукове обличчя, його нещадний, крижаний погляд. Іван дорікав убитому батькові, який колись видав старого Гайдука,— не було б того випадку, не сидів би він отут, чекаючи неминучої погибелі.
Вранці попросився до вітру. Вивів його немо/одий уже поліцай: наставив карабін, ще й руки наказав за спину завести, так що йшов Івасюта вже зовсім арештантом. Коли ступив із темного, зачовганого й запльованого приміщення в подвір'я й побачив небо, сонце, клени, прикрашені ніжним листям, коли в обличчя війнув м'який ласкавий вітер, що залетів, мабуть, аж із поля,— така туга пронизала його, що аж схлипнув, аж очі заплющив, заточившись на рівному.
— Йди вже, йди! — буркнув поліцай, підштовхуючи його карабіном у спину— Бо ще не донесеш.
Іван обернувся, обпік поліцая таким поглядом, що той аж одскочив, закричав налякано:
— Ну, ти! Хочеш, щоб завернув тобі голоблі до камери?.. Споруда, до якої попросився Іван, стояла під високим, у
два людські зрости, парканом. Цегляна, побілена вапном, під бляхою. І коли Івасюта зайшов всередину й поліцай зачинив за ним двері, ще й примкнув знадвору, перше, що впало в око Іванові, було те, що дашок ширший од самого клозету: наче майстри збили його десь окремо, а коли принесли і наділи, як шапку, то позаду, од паркана, лишилася широка щілина. Серце тьохнуло, коли те помітив. Оглянувся на двері, ухопився за брус, підважився.
Щілина була не така вже й широка, але він, мабуть, пролізе: пуза, слава Богу, нажити не встиг. Подивився в щілину на той бік стіни, побачив гору битої цегли, торішній сухий бур'ян. Опустився, бо вже почали боліти м'язи.
— Ти скоро знесешся? — запитав поліцай нетерпляче.
— З животом щось... у мене. Ріже, як ножем,— відповів жалісливо Івасюта.
— То в тебе ведмежа хвороба. Давай кінчай, бо мені час додому.
Іван, почекавши трохи, постукав у двері.
І потім весь день тільки про оту щілину й думав. І молив Бога, щоб Гайдук не здумав перевести його до в'язниці. І чим нижче опускалося сонце, тим більше хвилювався. Під кінець дня його аж пропасниця стала бити.
Як тільки стемніло, знову попросився надвір.
Цього разу вів його молодий іполіцай. Навіть посоромився подати команду, щоб Івасюта заклав руки за спину,— певне, недавно на службі. Так, цього разу треба тікати. Досить було часу, щоб продумати все до дрібниць. Тому щойно опинився всередині, а поліцай замкнув за ним двері, сів на холодний і мокрий цементний приступок — ніколи розбиратися, що під ним, шукати сухішого місця. Зняв поспіхом один чобіт, другий, засунув їх за ремінь, якого поліцаї не здогадалися зняти, а онучі запхнув до кишень. Намацав брус, виважився, чіпляючись за нього босими ногами. Помацав, чи не стирчить де гвіздок, щоб не зачепитися. Обережно просунув ноги в щілину, став пропихатись донизу. Пхнувся, аж ребра тріщали і шкіра здиралася по животу. Протиснувся, по-котячому м'яко стрибнув на цеглу.
Завмер прислухаючись: мовби спокійно. Тільки серце шалено гупало в грудях, одразу пересохло в роті
Потім нагнувся, взяв цеглину — важку й холодну. Затиснувши її у руці, став обережно скрадатися попід стіною, обходячи клозет зліва.
Поліцай стояв до нього спиною: терпляче чекав. А може, й дрімав, приколисаний вечірнім спокоєм? Підкрався, щосили вдарив цеглиною в потилицю.
Постать поліцая враз підломилась, карабін випав з рук. Івасюта підхопив зброю, щоб не брязнула об землю та не вистрелила, а поліцай упав йому до ніг, глухо гупнувшись пробитою головою. Лежав і не ворушився.
Івасюта постояв хвилину, прислухався. Було тихо, лише од вулиці, з-за високих воріт, лунало покахикування вартового. Тоді Йван знову одступив за клозет.
Видерся на дашок, з дашка на паркан, а вже звідти впав на м'яку землю: тут починався чийсь город. Сів, взувся наспіх і, тримаючи карабін напоготові, побіг у темряву.
До Тарасівки добіг годин за чотири: ніч коротка, невдовзі й світатиме, а йому треба впоратися затемна. І саме в цю ніч. Завтра здійметься тривога, вся поліція стане на ноги, і Гайдук напевне накаже стерегти і його хату.
(Продовження на наступній сторінці)