Добрався городами до свого двору, підійшов до дверей, поторгав за клямку. Двері замкнено, поліцаї, коли його забирали, і ключа, мабуть, прихопили з собою. Тоді Івасюта подався до комори, де в дровітні мала стирчати сокира.
Висмикнув її, повернувся до хати, тільки вже не до дверей, а до вікна, заклав жало сокири в щілину між луткою й рамою, натис. По той бік щось хруснуло — певно, зіскочив шпінгалет, вікно одчинилося, в обличчя вдарило застояним духом. Аж підвело живіт — так захотілося випити. Та стримався, не приклався до пляшки, яку налапав, а засунув до кишені: коли впорається, стоді й вип'є. Пройшов у спальню, знайшов два ключі: один сд дверей управи, другий — уже од його кабінету.
Без пригод добрався до управи. Забрехав, правда, в одному дворі собака. Він аж присів, матюкаючи пошепки невсипущу тварину, але нікого той гавкіт не потривожив. Івасюта пішов далі. Біля управи знову роззувся, босоніж піднявся на ґанок, припав до дверей.
Всередині було тихо. Черговий, замкнувшись, за звичкою спав у кімнаті, що була навпроти кабінету. Стромляючи до шпарки ключа, молив Бога лише про одне: щоб поліцай не забув причинити за собою двері.
Двері були зачинені. Івасюта обережно одімкнув кабінет, ступив усередину.
Ручний кулемет, як завжди, стояв у кутку, біля столу. Тут же, у сумці, лежали чотири заряджені диски. Притулив до стіни непотрібний тепер карабін, одягнув важку сумку через плече, взяв кулемет і вийшов з управи. Не забув замкнути за собою і двері.
Світанок стрічав уже в полі, за шість кілометрів од Тарасівки, на торішній соломі, що чорніла високою купою при самій дорозі. Вирив у тій соломі глибокий окоп, примостив кулемет, націливши його вздовж дороги, чекав терпляче, поки зійде сонце й появиться Крюгер, який виїжджав з Хоролівки на світанку.
Перед ранком густо впала роса. Коли зійшло сонце, степ заяснів, заіскрився мільярдами різнобарвних вогнів. Та Івасюті зараз було не до тієї краси: до болю в очах вдивлявся в пряму стрічку дороги, що слалася до обрію. 1 коли Крюгер нарешті появився у своєму фаетоні, з двома солдатами попереду, Іван припав щокою до мокрого приклада, завмер, чекаючи, поки німці почнуть спускатися в неглибокий видолинок, щоб коні не завадили їх вицілити.
Взяв усі три постаті в проріз прицілу, натис на спусковий гачок. Кулемет затрусивсь, як живий, гарячі стріляні гільзи застрибали довкола. Один солдат одразу впав коням під ноги, а другий ще хотів зіскочити, але теж звалився на дорогу. Перелякані рисаки розвернули фаетон, Івасюта послав дві довгі черги тепер уже в Крюгера. Од того тільки жовті краги мелькнули та покотився зелений капелюх. Один кінь теж упав —
бився й іржав болісно, а другий ставав цапа, намагався вирватися
з упряжі. :
Івасюта одірвався од кулеметі, зачекав, не спускаючи очей з дороги. Німці лежали непорушно, затих і поранений кінь, потривожена— тиша знову облягла побоїще, тільки їдко пахло порохом. Та вуха, не звиклі до стрілянини, мов позакладало ватою, і в них щось потріскувало. Іван почепив через плече сумку, підхопив кулемет, зсунувся з соломи донизу.
Повільно підходив, тримаючи кулемет дулом униз. І коли до німців лишалося кілька кроків, раптом один із них розплющив очі, звівся й вистрелив з карабіна. Стрельнув не цілячись, та куля, однак, не минула Івасюту: в стегно вдарило, мов молотком. Нога враз отерпла. Івасюта поспіхом підняв кулемет, бо німець уже досилав другий набій, щосили натис на гашетку: кулемет застрибав у руках. З грудей німця полетіло клоччя, він випустив карабін і повалився на спину. А Івасюта бив і бив, уганяючи в нього всю свою лють. Зупинився лише тоді, як диск спорожнів.
По лівій нозі стікала кров, там, де поцілила куля, пульсувало гаряче. Івасюта подумав, що треба зняти штани, перев'язати рану, але не мав на це часу: постріли напевно почули в Тарасівці, в Князівці. Ось-ось могли появитися поліцаї. Зціпивши зуби, перемагаючи біль, пошкандибав до фаетона, до неушкодженого коня, який стояв присмирілий, тільки дрібно тремтів. І тут наткнувся на Крюгера.
Крюгер лежав голічерева, з обличчям, задертим до неба. Черга пробила йому груди, але він ще був живий — сукав ногами, шкрябав дорогу пальцями. В грудях у нього хрипіло й свистіло, і губи вкривалися рожевою піною.
Підняв кулемет і важким, окутим в залізо прикладом ударив щосили в обличчя. Раз, удруге, втретє. Бив, поки од голови Крюгера не лишилася кривава каша.
Випряг коня, важко видерся на нього, рушив у степ.
Гнав спершу чвалом, аж поки не сховалася за горизонтом дорога. А потім пустив коня ступою, бо як не кортіло забратися подалі, їхати швидше не давало пробите стегно. В рану мов усгромили ножа, з кожним кроком коня ніж встромлявся все глибше і глибше. Часом здавалося: не витрима — знепритомніє. Згадав про самогонку, яку прихопив з дому, лапнув себе по кишені й застогнав од відчаю: кишеня була порожньою. Де посіяв пляшку: в управі чи пізніше — не знав. Здавалося, аби була самогонка, хильнув хоч ковток — одразу полегшало б.
їхати далі не міг. Натягнув повід, кінь став. В очах замерехтіли чорні метелики, запечені губи зовсім розтріскались — хотілося пити, але довкола, скільки око сягало, сіріла стерня, не було й натяку на воду.
Каламутними эчима озирався довкола, вибираючи місце, де можна б зупинитися, перечекати спеку. Врешті побачив високу могилу, що горбом піднімалась над степом, пустив до неї коня.
Злазячи, ступив необережно на поранену ногу й зомлів. Коли отямився — лежав навзнак у траві, а кінь пасся недалеко од нього, і перше, про що подумав,— спутати коня. Але був такий млявий, що не міг поворухнутися. Лежав і дивився, як той відходив усе далі й далі...
Частина п'ята
Дорого обійшлася німцям, що хазяйнували в Хоролівці, смерть старого йолопа Крюгера. Комендант поніс свій запущений ішіас і п'ятдесят років прямо на фронт: у тісні та вонючі солдатські окопи. Начальник гестапо теж потюпав слідом: розжалуваний у рядові Навіть ляндсвірт не втримався на зігрітій посаді, хоч він, здається, не мав ніякого відношення до цієї сумної події А найбільше, звісно, дісталося поліції, бо стрілочник, як відомо, завжди винен: німці розстріляли всю охорону, яка чергувала в той час, коли Івасюта втік із ув'язнення.
Гайдукові теж світила петелька або й куля межи очі, бо чия кадра уколошкала Крюгера? Поки його тягали на допит, перевівся нінащо: тільки губи, та очі, та ще жовна на випнутих вилицях.
Утратив сон, з ноні в ніч вертівся на ліжку, важко зітхав. І все більш ненавидів свою половиноньку: спала, хоч би тобі що! Над головою вішатимуть — очей не розплющить! Хіба візьме подушку та натягне на вухо, щоб не чутно було, як рипітиме шибениця...
Ну, та цій завжди собаче весілля! Не стане його, Гайдука, одразу ж знайде інші обійми...
Хвойда всесвітня!
Якось не витримав — стусонув коліном у спину. Олька зойкнула, зірвалася з ліжка.
— Ти що?!
— Нічого...— Гайдука аж за горло здушило. Стримався, щоб не заїхати ще й кулаком.— Лягай досипай... Кор-рова..
Олька почухала спину, знову полізла в ліжко: тепла, розморена.
— Спи, доки мене не повісили! — докинув гірко Гайдук.
— Як не повісили, то вже не повісять,— озвалася позіхаючи Олька. Вмостилася, почмокала смачно і одразу ж заагула.
Гайдук на неї вже й дивитись не міг. Ображено сопучи, зсунувся з ліжка, взяв ковдру, подушку, пішов до канапи. Закурив, довго лежав, пропікаючи вогником темряву, блимав понуро. Скнів у безнадійних думках, ятрився образою на чорну німецьку невдячність: служив їм вірою і правдою, власного життя не жаліючи, а вони — чоботом у душу!..
За віщо?
Одне й утішало, що не посадили одразу ж за ґрати. Може, все ж урахують його бездоганне минуле, самовіддану службу, а особливо — дві медалі, що висять на мундирі: не за очі красиві їх одержав Гайдук, тричі ходив у самісіньке пекло, переповзав через кордон, ризикуючи щоразу нарватися на кулю прикордонника чи попастися чекістам до рук 1 невідомо, що було б краще, бо тоді Гайдукові пригадали б усе: і банду, і активістів повішених, і шпигунство на іноземну розвідку,— залишав на той крайній випадок Гайдук ампулу з отрутою: в комірець, в самий кінчик, щоб, як до лиха, то одразу вхопити у зуби...
Повертався щоразу — мов з того світу...
А почалася війна — теж довелося перебрати гіркого. Знов по цей бік, у більшовицькому тилу, з приймачем і ракетницею: вишукував цілі для літаків. Недосипав, недоїдав, помирав од спраги і втоми, ризикував щохвилини, бо спіймали б — на місці й покінчили б; скільки разів вгризався у землю зубами, коли поруч, у темряві, тупотіли захекано і стривожені злі голоси боляче били у вуха: "Тут він!.. Тут!.. Пильніше шукайте!.. Звідси злетіла ракета!.."
Шукали. Проходили поряд, мало не топталися по ньому, а він лежав, уже й дихнути не сміючи, і, якби міг, то зупинив би і серце: боявся — почують. І потім, коли небезпека минала, довго не мав сили покласти "вальтер" за пазуху: пальці аж прикипали до руків'я розпеченого...
А тепер що: до стінки і — "фойєр"? По медалях, що самі й навішали?... Ні, медалі зірвуть, як зірвав колись хреста німецький полковник з німецького ж таки офіцерика. Помах руки — і людини не стало. Живий труп із білим, як крейда, обличчям. Покірна мішень для карабінів...
Ех, життя, будь ти неладне!..
Ранок стрічав, мов давнього ворога: не чекав нічого втішного від наступного дня. Зодягався, випивав склянку міцнющої кави, плентав у поліцію — чекати на черговий виклик до слідчого.
(Продовження на наступній сторінці)