І ще пригадав: згодом, коли євреї вже лежали розстріляні у величезній братській могилі, розповідали про дівчинку. Якась збожеволіла од розпачу мати замкнула свою малолітню дочку до великої, залізом окутої скрині. Скриня була стара, облуплена, стояла в темному холодно'му коридорі. Німці й поліцаї довго не звертали на скриню уваги, і дитинча весь час лежало в ній, щораз завмираючи, коли хто проходив мимо, а вночі, мабуть, скімлило од голоду, холоду, від туги за матір'ю. Коли ж скриню врешті одімкнули, побачили скарлючений трупик...
Васильовичу, який обводив похмурим поглядом кімнату,
здавалося, що й стільця, на якому сидів, узято з дому
розстріляних Абрама й Сари, хоч уі них такої розкоші не було
зроду-віку. І
Врешті появився Гайдук
— А, пан староста? Якими вітрами?
Встиг уже вмитися й поголитись: шкіра так і виблискувала. Був не в мундирі, а в шовковій білій сорочці, заправленій у галіфе з німецького сукна, в офіцерських хромових чоботях.
Васильович звівся, але Гайдук поблажливо махнув на нього рукою: сиди, сиди. Не на службі ж, а вдома.
— Снідав?
— Та поїв, як від'їжджав.
— Все одно, Ольго, давай на стіл!
За столом сиділи втрьох. Ольга в розмову не втручалася. Гайдук же розпитував про Тарасівку, наче там і не бував. Кінчивши їсти, витер серветкою губи:
— То за чим приїхав?
Приходько став просити за племінника, що його посадив Івасюта. Помстився з-за того, що той йому чимось не вгодив. Гайдук слухав-слухав — обірвав нетерпляче:
— Гаразд, розберемося. Якщо не винен, випустимо. Все?
— Ні, ще не все,— спокійно Васильович.— Люди цікавляться, як бути зі школою. Діти ж ростуть, треба вчити...
Гайдук скривився невдоволено, обличчя набрало похмурого, жорстокого виразу:
— То не моя справа. Звертайтеся до бургомістрату. Якби моя воля — всі школи позакривав би! Навчили в свій час щенят більшовицьких, а вони нас — у спини! Для того, щоб за плугом ходити, науки не треба...
І налився кров'ю.
— Все?
— Та все,— ображено Приходько.— Тільки й у вас можуть бути діти...
— Ну, я своїх найду, де вчити! — обірвав Гайдук Васильович попрощався і вийшов. Настрій йому був геть
зіпсований.
Ганжа вже чекав на нього.
Довго їхали мовчки: у Васильовича все ще кипіла образа. Він, бач, надіявся, що вдасться відкрити школу, хоча б початкову, якщо не семирічку, бо війна війною, а діти дітьми, і кому вони будуть потрібні неграмотні. Хіба що німцям та отаким, як
Гайдук,— цим темна робоча скотина якраз і потрібна, хоч Васильович і в думці не міг допустити, що фашисти переможуть. Твердо вірив, як би там не було, які невдачі не звалювалися б на наші війська, а німцям таки доведеться звідси втікати рано чи пізно. І кожен прогаяний ріь у навчанні дітей гірко відгукнеться в майбутньому. Тож Приходько не обмежився б розмовою з Гайдуком, а пішов би в бургомістрат до самого .Мирославського, аби не Ганжа, якого він не хотів піддавати зайвій небезпеці.
Ганжа теж мовчав: під впливом своєї розмови — іншої, набагато приємнішої, ніж у Васильовича.
Людиною, з якою розмовляв Ганжа, був його давній приятель-залізничник. Знав його увесь виселок, що тулився бараками до станції. Це був стриманий, навіть суворий, на перший погляд, чоловік; стриманість ота часом сприймалася як непривітність, хоч не було ще випадку, щоб дядько Хома комусь у чомусь відмовив. Щоранку виходив він на вулицю в незмінних кирзових чоботях, в засмальцьованому пальті й шапці взимку, а влітку — в картузові та піджаку, з дерев'яною скринькою для харчів та інструменту — дісталася йому ще од батька, він її збирався передати старшому синові. Та сина вбили в перші ж дні війни, а молодший теж воював десь на фронті, й Хома і його дружина осиротіли. Однак він продовжував виходити в один і той же час із дому в незмінних кирзових чоботях, пальті, із скринькою в руках на ту ж, що й раніше, роботу, і його, здавалося, ніщо не обходило, хіба що після звістки про сина трохи згорбився та додалося на обличчі кілька зморщок. І коли майстер (німець) ставив його в приклад іншим, дядько Хома тримався так, наче не про нього йшлося, наче й не чув отих улесливих слів. Іншого давно б тільки за це зненавиділи — хвалив же фашист. Дядькові ж Хомі ніхто не закинув і слова, навіть наймолодші, най-запальніші. І Ганжа, якого зв'язувала давня дружба з залізничником, теж і на краплину не сумнівався, тому й розповів йому все, що треба було.
А потрібно було не багато, не мало — висадити в повітря міст через Хорол. Відступаючи, наші таки добре рвонули його, аж повилітали шибки в Хоролівці, але німці встигли його відбудувати і тепер гнали ешелони на схід, аж рейки стогнали. Ганжа хотів, щоб наші літаки, коли прилетять, розбомбили не тільки станцію, а й натовкли побільше ешелонів з військовою технікою, а для цього треба пошкодити міст. Хай хоч на добу зупиниться рух, ха'й наб'ється отих ешелонів на станції по самісіньку зав'язку, щоб і бомбі не було куди впасти.
Дядько Хома зрозумів одразу намір Ганжі, хоч про наших бомбардувальників нічого не знав — у тому йому Ганжа не признався.
— Можна зробити, чого ж,— нгче мова йшлася про якусь незначну, звичну роботу. — Німці замість биків ряжі поклали: одну бомбу — й шпали розлетяться, як сірники.
— Міст охороняється?— поцікавився Ганжа.
— Є два поліцаї. Один з того боку, а другий з цього. Позамотуються в кожухи — всю ніч од морозу ховаються.
— Все одно ж побачать.
— А побачать,— погодився дядько Хома.— Але ж у нас є чортопхайка.
— Яка?
— Ручна, для колійних обхідників. Поставим на рейки — поліцаї до неї звикли.
— Думаєш, підпустять?
— Підпустять, чому б не підпустити? І хлопці свої з оточенців обоє. Так і ждуть, як би все кинути та податися до наших. Вони тих поліцаїв, як немовлят, пов'яжуть.
— Дамо двох і наших. Щоб певніше було.
— Та вони й самі, кажу, впораються,— заперечив дядько Хома.— І поліцаї ж уже звикли, що при дрезині лиш двоє.
Ганжа погодився:
— Гаразд, хай буде по-твоєму.
А дядько Хома взяв якусь книжку, став креслити на палітурці твердим, як рашпіль, нігтем:
— Дивися: ось міст, а отак осьо річка. А отут вигин. І берег високий. Ото ви за цим вигином і сховаєтесь, поки поліцаїв пов'яжуть. А тоді по кризі — під міст. Тільки бережіться, щоб поїзд не застукав — там же охорона: підніме тривогу.
— Та то вже побережемося,— посміхнувся скупо Ганжа і, прощаючись, додав: — Ти ж гляди, переговори з отими двома. Та дивись там — хто його зна, що в них на душі...
Тепер, ідучи в санях, пригадував, чи не забув що сказати. Наче домовилися про все. Ганжа задоволено думав: ось і починається справжня боротьба. І нетерпеливилося чимскоріше добратися до загону.
Сигнал, на який усі так нетерпляче чекали, було прийнято того ж вечора: Андрій мав засигналити нашим літакам ракетами завтра ввечері, о двадцять другій нуль-нуль.
Вирушали завидна. Майже всіх партизанів повів за собою Ганжа, у Світличного ж лишалося два бійці й Андрій з Нелею.
— Вистачить? — непокоївся Ганжа.— Узяв би ще кількох хлопців.
— Вистачить, вистачить,— з: спокоював його Федір: він розумів, що Ганжі буде набагато валче, й нізащо не погоджувався одірвати од нього хоча б одного партизана. До того ж Ганжа вирушає завидна. І хоч їхатимуть степовою цілиною, далеко оминаючи села, хто його зна, що може статися в дорозі.— Ну, ні пуху тобі ні пера, як говорять мисливці! Та бомбу не загубіть по дорозі!
Бомба лежала на легеньких ґринджолятах, що їх мала тягти пара коней. Важка, стокілограмова, прикрита брезентом, а в кишені в Ганжі — запал і більше метра бікфордового шнура. Ніхто ще не знав, скільки треба для того чортячого мосту,— вперше ж ішли на таку справу,— тому й дістали бомбу найбільшу: якби знайшли в тонну — повезли б і ту.
До річки добралися перед заходом сонця. Ще далеко перед вигином Ганжа наказав спішитись, залишити коней на двох партизанів. Далі мали йти пішки, тягнучи за собою санки. Закушкані, замерзлі бійці так і посипалися з коней, одразу збилися в гурт — покурити. В Ганжі в самого все аж зсохлося в роті, але він не прилучився до гурту, а подерся вгору, на високий правий берег, хапаючись за верболіз.
Наверху було ще холодніше. Стругав такий східняк — аж очі хололи. Увесь небокрай, де зайшло щойно сонце, залито червоним: на мороз. Довкола —засніжена, вигладжена вітрами цілина, й ріка вгадувалася лише по вербах,— голі, вони тягнулися звивистим ланцюжком на схід аж до самого мосту.
Ганжа скинув рукавиці, дістав бінокль — поки що єдиний на весь загін, дістався від німецького офіцера, який випадково наразився на партизанів. Ганжа аж не втримався од усміху, пригадавши, який ошелешений вигляд мав німець, коли його затримали. "Партизани? Тут? Не може цього бути!" Він навіть став кричати на них: як вони, мовляв, насмілилися затримати німецького офіцера, поки Світличний не дав йому в зуби: "Ти, гнидо, на кого кричиш?!" Аж тоді офіцер замовк.
(Продовження на наступній сторінці)