Василь Ганжа навідався в Тарасівку одразу ж, як тільки почув про Твердохліба. Той, хто приніс оцю звістку, розповів, що Твердохліба чи то вбили, чи то поранили, а де він зараз, що з ним — ніхто до ладу не знає. Одні кажуть, лежить в управі тарасівській, інші — ніби його забрано до району в гестапо, а були й такі, що клялися-божилися, буцім Твердохліб, коли везли зв'язаного селом, гукав, щоб готувалися стрічати наших, які незабаром повернуться. Отже, Твердохліб появився з того боку, од наших, бо чого б ото так йому кричати?
І Ганжа, схвильований, вирішив навідатись у Тарасівку.
Світличний не перечив. Він і сам би охоче подався, та треба ж було комусь лишатися в загоні. Лише попросив, проводжаючи Ганжу за хутір:
— І до сестри навідайся. Дізнайся, чи не чула чого про моїх.
Бо Олеся з синами мов під воду пішли. Як розсталися в оту суботу, напередодні війни, так ні слуху ні духу. А їхала ж до Тетяни — в Тарасівку.
Ще наприкінці листопада, якраз по першому снігу, змушені були залишити яр і землянку, викопану вже гуртом, бо хтось таки нанюхав їхній притулок та й доніс про це німцям. Світличний, Ганжа й Пекельний (їх тоді було троє) саме палили в сусідньому районі збіжжя, що його звезли німці до залізниці. Не встигши повернутись затемна до своєї "домівки", пересиділи день в одного знайомого в клуні на хуторі.
Коли ж наступної ночі повернулися в яр, побачили зруйновану землянку.
— Оце й повечеряли,— мовив похмуро Ганжа, роздивляючись продірявлений кулями казан.
Федір же, посмикавши вуса, відповів, що біс із нею, з вечерею,— добре, хоч самі ВЦІЛІЛИ.
Треба забиратися, поки фріци не додумались вернутися. Бо цей чортів яр гірший пастки: обляжуть з усіх боків — дідька лисого прорвешся.
Федір був навіть задоволений, що отак сталося — його гаряча кров прагнула помсти. Він марив навальними кавалерійськими атаками, в його неспокійній голові давно визрів план рейдового загону, який сьогодні тут, а завтра там — сам чорт за ним не вженетьбя. Переконував, умовляв Ганжу, лаявся з ним, а той своє: почекай, не гарячкуй. Світличний думав, чи не залишити на Ганжу та й податися звідси. Ганжа ж дістав кисет, простягав Федорові:
— На, закури.
— Не хочу!
— Лютуєш?.. Даремно... Даремно, Федоре... Світличний довго мовчав, удаючи, що вже спить. Але Ганжа
знав — Федір його слухає, і вже вкотре заходжувався переконувати, що не можна отак зопалу діяти, спершу треба підготувати ґрунт, а тоді вже кидать насіння. Майже щоночі то сам, то разом із Світличним вирушав у села, обережно стукав у шибку йому лише відомої хати, викликав господаря на потаємну розмову. Були такі, що не одчиняли: "Ідіть, звідки прийшли, і знати вас не знаю!" — і тоді Федір поривався пустити червоного півня під стріху, викурити сучого сина на сніг, та Ганжа його завжди зупиняв: "Не треба, хай лишається з власною нечистою совістю". Але більшість таки впускала до хати і впізнавала Ганжу. Ганжа засиджувався до третіх півнів, бо хотів знати, що діється в селі. Хто старостою, хто в поліції, що говорить народ про "новий порядок", які настрої і, головне, чи знає хазяїн надійних людей, на яких можна було б покластися. Ганжа випитував довго й обережно, в його чіпкій пам'яті осідали, вкарбовуючись, імена й прізвища. Нарешті повернувся задоволений і відповів на роздратоване Федорове: "Ти скажи, чого добиваєшся?"
— Хочу, Федоре, щоб німці та поліцаї у нас із тобою як на долоні ходили. Щоб не скидатися на отого старця сліпого, який колись у наше село приходив. Роздратуємо, було, ми його, тоді ще дітлахами, роз'юшимо, то він кляне нас, кляне, а тоді й давай ціпком наосліп вимахувати. Молотить повітря, аж свистить, а нам не страшно, а смішно. Тож щоб і з нами того не було. Щоб уже як бити, то бити!
Федір тільки гмикнув у вуса. Ганжа ж тим часом продовжував:
— А ще, Федоре, хочу, щоб наші люди, най полохливіші навіть, повірили: що б там не було, а ми переможемо! Рано чи пізно, а виженемо німця з нашої землі. І так гнатимем, що він і штани по дорозі губитиме.
— Тобі комісаром бути б, Влсилю. Так доладно ти з людьми розмовляти вмієш.
— Що ж, може, такі зараз людям найбільше й потрібні. Коли ж настала пора формувати партизанський загін та
зібралося хлопців щось душ із дванадцятеро,— що місцеві, а що й оточенці,— то Федір став командиром, а Ганжа — комісаром.
Ганжа виїхав, як почало смеркатися. Кінь бадьоро покивував головою, долаючи сніг, Ганжу ледь помітно похитувало, поступово стало хилити на сон, тоді він різко струшував головою, щоб не задрімати. Оглядався, чи не видно кого, але в степу було безлюдно. І Ганжа, щоб прогнати дрімоту, знову повернувся думками до вчорашнього неприємного випадку і до всього, що було з ним пов'язане.
Учора вперше посварився по-справжньому зі Світличним. І хоч потім, під кінець, помирилися, на душі все ж лишилася гіркота, і вони уникали дивитися один одному у вічі.
Причиною сварки став партизан, якого вчора вигнали із загону. Треба було б розстріляти, але зглянулися на його вісімнадцять років.
Тиждень тому він повернувся із села, куди несподівано прибилася німецька ворожа частина. Німці появилися так раптово, що хлопець як сидів над мискою, так над нею й завмер, а у двір уже заходили ворожі солдати, і всі мали автомати, і їх було душ із десятеро. Хлопець сидів, біліючи на виду, німці його, мабуть, отак і застукали б, якби не хазяйка: ухопила гвинтівку, що стояла біля дверей, запхнула під піч, ще й прикидала соломою. Хлопцеві ж сказала, щоб назвався її сином, коли німці допитуватимуться. Але німці були такі натомлені, що їх уже ніщо не обходило, вони лише наказали звільнити кімнату, а хлопцеві — наносити побільше соломи. І поки він пиряв у солому, солдати поскидали шинелі, пороззувалися, а зброю недбало склали на лаві, коло дверей. Вирядивши хлопця, завалилися спати.
Хлопець сидів у іншій кімнаті разом з господинею та її двома маленькими дітьми. Була вже ніч, він міг би й забиратися геть, але ж у тій кімнаті лежала його гвинтівка, а без зброї він лишати село не хотів.
Хазяйка врешті послала дітям,; лягла і сама, йому теж сказала лягати: німці завтра підуть собі і далі, тоді й він піде — але хлопець, хоч її й послухався, заснути не міг. Перед очима лежала ота недбало навалена зброя, оті автомати з довгими, як пенали, магазинами, а в них у загоні були тільки гвинтівки та один ручний кулемет, і спокуса все більше розгоралася в ньому. І коли врешті всі поснули, не витримав: тихенько звівся й обережно вийшов у сіни. Довго стояв під дверима, при-слуховуючись, врешті наважився — натиснув на клямку.
В ніс йому вдарив сморід. Обмираючи, простяг руку й одразу ж намацав автомат — потягнув його тихенько до себе. Автомат зачепився за інший, але хлопець його вивільнив і, причинивши двері, одступив обережно в сіни.
Так він появився в загоні іменинником: з трофейним автоматом на грудях.
Та радість тривала недовго. Німці, недорахувавшись одного автомата, кинулися шукати зброю. Перевернули все й дістали з-під печі гвинтівку.
Жінку довго били, допитуючись, куди подівся її син, а що вона не могла нічого сказати, хоч би й хотіла, її вивели під хлів і розстріляли. А хату спалили. Разом з дітьми...
І ось він стоїть, винуватець трагічної події, жалюгідний, розгублений і, здається, аж гнеться під важким поглядом Ганжі, що не обіцяє нічого хорошого.
— Ти за що воюєш?
Ганжа аж блідий — од болю, од гніву. І партизани, завмерлі, з острахом дивляться на нього.
— Ти хоч розумієш, що накоїв?!
Хлопець мовчить, знічений. Голова опускається, великі одстовбурчені вуха палають огнем.
— Розстріляти тебе мало! Викопаєш собі могилу, й у всіх на очах розстріляємо!
Світличний мовчав — йому було жалко хлопчину. Пригадував себе отаким же юним і як його теж одного разу заледве не притулили до стінки. І коли Ганжа жорстоко сказав: "Забирайся з очей — нам такі не потрібні!" — коли хлопець, зігнувшись, побрів, Світличний, пронизаний жалем, одкликав Ганжу вбік і мовив, що він з цим не згоден — треба повернути хлопчину. Полякали — і досить.
— Повернути? — звузив недобре очі Ганжа.— А оту жінку й дітей повернеш?..
Отоді вони й посварилися. І зараз, ідучи степом, пригадував Ганжа, що казав йому Світличний і що він йому відповідав, пригадував і зважував кожне слово на вагах власної совісті: чи вірно він учинив, наполігши на своєму?
І відповідав сам собі: вірно!
Бо за що ми воюєм? За перемогу над ворогом? Та чи не повнішою була б перемога, аби ота жінка й діти її дожили до неї?
За думками незчувся, як добрався до Тарасівки. Спішився, прив'язав жеребця до верби, навісив шаньку на морду, обережно пішов через луки. Хоч не раз уже тут проходив, але береженого Бог береже.
Васильович ще не спав: Ганжа не встиг і в вікно стукнути, а він уже на порозі.
— От добре, що прийшов!..
Провів гостя до хати, затулив вікно, поліз до печі:
— Зараз вуглину дістану, засвічу.
Спалахнув вогник, загорівся бликун. Васильович обережно проніс його по кімнаті, поставив на стіл. Тьмяне світло розлилося довкола, і Ганжа побачив Данилівну, яка швиденько сповзала з печі: готувати, мабуть, гостеві поїсти, а на ліжку — чиїсь блискучі очі, сторожко націлені в нього. Придивився пильніше: якась незнайома дівчина.
— Хто це? — спитав невдоволено.
(Продовження на наступній сторінці)