Андрій узяв цупку, як бляху, попону, натяг на себе й на Нелю, затуляючись не стільки од вітру, скільки од Васильовича: Неля, замерзла, все тісніше горнулась до нього. Попона пахла кінським потом, од неї ще віяло теплом. Неля ще дужче притиснулася до Андрія, рука її знайшла його руку, пролізла в рукав, обхопила зап'ястя, і вони завмерли. Час для них зупинився: була лише оця хвилина, коли рука в руці, щока до щоки, і кожне воліло, щоб вона тривала безперервно.
Перед поворотом на Князівку на них чекали парокінні сани і троє людей у кожушках, озброєні гвинтівками. Четвертим був Ганжа:
— Ну, гості дороіі, перелазьте сюди,— сказав Андрієві й Нелі.
— А як же рація? — затурбувалася Неля.
— Знайшли. Все забрали.— І до одного з партизанів: — Паняйте прямо на хутір, передасте Світличному, щоб стрічали мене сьогодні увечері на цьому сам'ому місці. Та глядіть, не збийтеся з дороги: знаєте ж, ко'О везете!
— Не зіб'ємося! Ви самі поьертайтесь здорові. Провівши поглядом сани, Гачжа підійшов до Васильовича:
— Приймайте, пане старосто, їздового. Ану, не забув іще в руках віжки тримати?
— А треба, Василю? — спитав Приходько, поступаючись місцем.
— Треба! — І коли вже рушили, поцікавився: — Ти куди: прямо в поліцію?
— Та ні — до Гайдука на квартиру. Захопив тут дещицю: тому руки не змастиш — і слухати не стане.
Ганжа помовчав, щось обдумуючи, а потім сказав:
— Що ж, так, може, й краще: поки ти гостюватимеш, я змотаюся до свого приятеля.
— А як затримають?
— А твоя довідка нащо? Сам же пан староста підписав! Васильович більше ні про що й не запитував. Уже в
Хоролівці показав Ганжі на цегляний будинок, що виглядав великими вікнами з-за нового паркана:
— Ото він і живе.
— Сміливо живе — і охорони не ставить,— сказав Ганжа, завертаючи коня.
— А чого їм боятися? Хазяїни.
— То ще побачимо...
Васильович зліз, потягнув важкий клунок.
— Довго пробудеш? — поцікавився Ганжа.
— Та постараюсь подовше, як у шию не витурять... За годину обернешся?
— Обернусь,— пообіцяв Ганжа і нокнув на коня. Васильович пройшов у двір, піднявся на ґанок, обмів чоботи,
щоб не нанести снігу, аж тоді ступив до сіней, постукав у хатні двері.
Відчинила Ольга. Зіскочила, мабуть, з постелі: обличчя розпашіле, поверх довгої, до п'ят, сорочки — тоненький халатик все так і світиться. Васильович аби побачив таку в себе в селі — пужална не пожалів би. Тут же відвів швидше погляд,— так йому стало неловко! — охриплим з морозу голосом спитав:
— Дома хазяїн?
— Дома — зараз устане — Впізнавши Приходька, всміхалась до нього. За цей час, що пішла із села, стала мовби ще пишнішою — пані, та й квит! 1 руки, наче білі пампушки,— ні за холодну воду, видать, не береться... Он, бач, і дівча з кухні визирнуло — ті; ьки блиснули налякані очі: прислуга.
— Та ви проходьте, чого стоїте на порозі,— запрошувала-Ольга.люб'язно.
— Еге ж, за постій гроші не платять! — Васильович скинув шапку, клунок, однак не опустив на підлогу.— Оце б десь покласти? Тут моя стара передала дещицю...
— Та давайте сюди. Танько!..
На поклик з'явилося оте дівча, що визирало з кухні,— років чотирнадцяти, не більше. А може, так захарчоване, ще й обличчя, як у миші наляканої.
— Візьми ось, віднеси до кухні! — строго наказала Ольга.— Сніданок готовий?
Дівча, що вже й потягнуло було тонкі руки до клунка, опустило голову.
— Оце бачите яке! — поскаржилась Ольга.— Замовкне, то хоч його вбий. Біда з ними, та й годі!
"А ти сама давно з гівна вилізла?" — подумки запитав Васильович, а дівчині сказав:
— Давай уже, дитино, я однесу. Покажи куди. Поклавши клунок, повернувся до кімнати. Ольги не було:
пішла, мабуть, будити чоловіка. Васильович вибрав стілець, який ближче до дверей, сів, став оглядати велику кімнату, що правила, мабуть, за вітальню.
Стіни обвішані килимами, меблів — повернутися ніде: круглий стіл і квадратний, підряд два буфети, шафа, крісла, диван, стільці попід стінами та довкола столів — усього стільки, що аж дивно було, чому із стелі звисає одна-однісінька люстра, а не дві або три. Гайдук, мабуть, не просто вмебльовував кімнату, а тягнув про запас, з розрахунку на більші майбутні хороми. От тільки де він їх збирається зводити: тут, у місті, чи, може, в Тарасівці? "Не було поміщика, тепер, може, й матимеш",— невесело думав Васильович, водячи очима по тому багатству. Знав же, відкіля появилися килими та крісла, буфети й столи. Сам, можна сказати, був тому свідком — не хотів про те навіть згадувати, але не міг: спогад уївся, впікся в душу, тримався отією невигойною раною, біль од якої живе, поки й людина жива.
Було це наприкінці листопада, під час наради в бурго-містраті. Васильович сидів аж у останнім ряду, сидів і куняв, приколисаний бубнявим голосом якоїсь приїжджої цяці, що роз'яснювала суть німецької політики, коли по залу прокотився стривожений гул. Усі кинулись до високих, на другому поверсі, вікон, що виходили на центральну вулицю, поприлипали до скла. Пропхавсь-до вікна і Васильович. І те, що він побачив примусило здригнутися: вулицею гнали євреїв. Старих, малих молодих, чоловіків, жінок, збитих у тісну, по вісім у ряд, колону Жінки несли на руках немовлят, діти підтримували старих батьків, хворі опиралися на здорових. Від колони віяло таким безпросвітком, такою приреченістю, що ставало аж моторошно дивитися на неї. Євреї йшли і йшли по кам'яній нахололій бруківці, ще живі, але й викреслені вже із життя, а з боків виступали німці з вівчарками, що поривалися весь час до збитих у колону людей: рвати, кусати. І здалось Васильовичу, що серед того потоку людського мелькнуло обличчя знайомої жінки...
Васильович шив чоботи в одного й того ж майстра — в Абрама Вайншенкера. Ціла вулиця була у Хоролівці, де жили тільки шевці-надомники. Вона так і називалася: Шевська. 1 кожен швець взував якесь село, і люди з цього села йшли тільки до нього.
Абрам Вайншенкер узував Тарасівку. День і ніч гибів над колодками, шиючи чоботи, чобітки, чоботята, черевики найрізноманітніших фасонів та розмірів, і в нього завжди як не дратва звисала із рота, то стирчали в зубах дерев'яні цвяшки. Він майстерно забивав їх у підошви, так майстерно, що чобіт Абрамів можна було безпомилково узнати по сліду.
Вся Тарасівка знала Абрама, і всю Тарасівку знав Абрам. Це була взаємоповага працьовитих людей, які цінили зароблену копійку і вміли поважати не тільки власну працю, а й працю чужу. Взаємоповага ця народилася, мабуть, ще в ті далекі часи, коли предок Абрамів, дід, а то й прадід, пошив тарасівцеві, давно вже померлому, першу пару чобіт, пошив та й сказав: "Носіть на здоров'я". І тарасівський пращур проносив їх до смерті, а син його доношував — стоптати не міг, бо тим чоботям і справді не було зносу. Тож сучасне покоління тарасівців трималося цієї доброї традиції й нині і йшло тільки до Абрама, і сивий уже майстер, згорблений од постійного сидіння на низенькому стільчикові, якийсь особливо сумирний та лагідний,— постукував та постукував шевським своїм молотком, а разом і підтримував ввічливу розмову з тарасівцем. Бо він знав, і скільки в нього дітей, і які в того клопоти, і що його корова зламала рога, а цвіт у саду прибив мороз, і за що посварився він з бригадиром, і який буде врожай, по скільки планують на трудодень... Усі ті безконечні новини вміщалися в Абрамовій голові, бо уже й сам до ладу не знав, хто він: хоролівець чи тарасівець. Тож Абрам вів непоквапну розмову і сам іноді скаржився на власних дітей, на трьох своїх синів, які давно вже повиростали, а до батькового ремесла щось не дуже охочі, батька нібито й соромляться. "У чому ви, сини мої, ходитимете, як усі стануть такі мудрі та горді?" — запитував гірко Абрам і скрушно похитував головою, не забуваючи, однак, тюкати своїм молотком.
Коли ж дошивав чоботи, отоді й починалася справжня кумедія. Абрам розглядав їх і так, і сяк, вишукуючи одному йому відомі дефекти; примушував свого клієнта по кілька разів то взувати, то скидати обнову, бо: "Отут-о, бачите, ще трохи не так".— "Та годі вам, Абраме! — починав молити клієнт.— їй-бо ж, чоботи добрі: сидять як улиті!" — "Е, ви таке кажете! — аж сердивсь Абрам.— Хочете, щоби з мене люди сміялися?" І коли тарасівець урешті взувався і рішуче зводився, Абрамів погляд був усе ще прикутий до чобіт.
Приходько, буваючи в Хоролівці, обов'язково провідував Абрама: любив посидіти, подивитися, як той працює. До того ж Абрам знав усі на світі новини.
Заходила Сара — Абрамова жінка, тиха й соромлива, дивно схожа на свого чоловіка. Усміхалася зніяковіло, питала, чи гість не хоче чаю. "Та чого ти питаєш?! — казав жінці Абрам.— Неси скоріше чай!" — наче вони обоє помирали од спраги.
Отож Васильовичу здалося зараз, що в колоні йде Сара. Він аж од вікна одступив, боячись, щоб жінка його не побачила, його аж за горло здушило, і чоботи, пошиті Абрамом, ураз наче збіглися, стиснули ноги. Васильович витер змокріле чоло й оглянувся безтямно довкола. В нього було таке відчуття, ніби він теж винен у тому, що коїлось в отому безконечному потокові змучених, приречених на страту людей...
(Продовження на наступній сторінці)