— Чи не можна без поезії. Ми не потребуємо словесної гри,— проскрипів старий мільярдер.— При чому тут смертний вирок? Планується життя, отже, й смерть теж. Всяке діло має свою нудьгу... Півмільярда... Якось же вони мусять умерти, ці півмільярда. Це питання існування.
— Це жахливо.
— Жахливо, коли будемо гинути ми.— Всі оглянулися. До глобуса підходив Лауелл у супроводі військового міністра.
В приймальні-секретарській. Ад'ютант міністра, секретар Кеннона Глорія Пірс, психіатр.
Глорія (напівпошепки). Ви гадаєте?..
Психіатр. Ну... Звичайно, важко сказати. Але й не дозволити... Ви ж самі розумієте. Тут не вгадаєш.
— Я не розумію, хто може сьогодні будувати лінкори, ці допотопні динозаври силурійської ери? Чи створювати армії...
Форрестол (коло глобуса). Це стовписько грабіжників і потенційних комуністів? Не ті часи, джентльмени! Прошу зрозуміти мене до кінця. Я не кажу про страх... перед комунізмом!.. (Ловить погляд Лауелла). Це не страх. Це... Це чуття часу. В атомний вік, коли змістилися всі координати буття, особливо час, який летить уже на хвилинних стрілках,— отже, в майбутній війні нам уже буде не до оборони архаїчних, приречених на смерть європейських націй... лояльність і стратегічне становище яких уже нічого не викликає, крім тривоги.
Кеннон. Абсолютно!
Форрестол. Радянський Союз навис над нами, дивіться! І все, що з ним. Півсвіту! (Рух у бік карти). Які лінкори?! Які армії?! Вони з'їдять нас, ці армії!
Кеннон. Авіація! З вантажем бомб! Атомних, бактеріологічних, тринітроуола! Одразу з усіх баз, негайно! Нехай умирають діти в колисках, старі баби за молитвами, чоловіки за роботою!
— Ні, містер Кеннон, я не це маю на увазі,— сказав нараз тихо Форрестол і подивився на Лауелла.— На жаль... сю ніч.
Лауелл зрозумів, куди починає хилити міністр.
— Містер Форрестол! Ви хочете сказати, що не випадково наша бомба не справляє враження на росіян?
— Безумовно! — Форрестол виринув з каламутного виру розірваних думок.— Не може бути, щоб вони чогось уже не мали. Нині пів на другу ночі...
— Ви гадаєте, що ми вже не можемо бути впевнені в своїй абсолютній зброї? — спитав Річард Рокфорр.
— Ні. (Рух у залі). Но! В сполученні з тим, що я вам запропоную, це абсолютно,— сказав Форрестол в стані неймовірного перенапруження. Він став на невеликий педіум коло глобуса. Обличчя його набуло землистого відтінку. На зморшкуватому чолі виступили великі краплі поту.— Це останнє слово американського генія. Я назвав це "небесним арсеналом". Дивіться,— ось Земля! Ось мертвий Місяць. Тут, на відстані двохсот кілометрів, наш американський металічний супутник, вічна вселенська фортеця з командою атомщиків з десяти чоловік!.. Ось він обертається, дивіться — пішов, пішов, пішов!..
— Містер Форрестол!
— Тихо! Звідси ми беремо під атомний прицільний обстріл всю планету з ефіру, будь-який материк, державу.
— Це утопія,— сказав Діллінг, приголомшений цим задумом.
— Ні. Це було утопічно для Гітлера й абсолютно реально в світлі наших нових завдань і можливостей. Дев'яносто мільярдів, і через десять років планета наша...
— Через десять років!
— Так! Це ми вирішили ще минулого року — я, моя дружина, теща, яку терпіти не можу, і папуга. Теща навчила папугу називати мене зовсім непристойним іменем, і, напевно, од цього в мене завжди так страшенно болить голова!..
— Містер Форрестол...
— Ні! ні! Потім... Згадав! Починаємо демонструвати. (Радість). Увага! Містер Чіпп!
— йес, сер!
— Беремо під атомний обстріл планету з ефіру!
— йес, сер!
— Світло!
— йес, сер!
— Джентльмени! Ось він, "небесний арсенал"! Панцерний супутник Землі!
— Увага!
— Увага! Демонструємо модель! Все буде абсолютно ясно при мінімальній уяві. Спокій... Містер Чіпп!
— йес, сер!
— Мотор!
— йес, сер!
— Увага! Ми на супутнику. Висота — 200 кілометрів. Міняється світло. Звуки моторів. Ще якісь таємничі
звуки й сигнали. Але ось на темному фоні зоряного неба на величезному екрані повільно з'являється земна куля. Вона схожа на збільшений у кілька разів місяць уповні. Виразно видно її обертання, материки й моря. Було щось жахливе й моторошне в цьому видовищі.
— Земля! — почувся в напівтемряві голос Форресто-ла.— Дивіться, ось вона, Земля... Ось, ось, ось!.. Росія! Увага! Росія! Ось — Москва, Челябінськ, Свердловськ... Китай!.. О Азія!
Надзвичайне хвилювання охопило всіх злочинців.
— Містер Чіпп!
— йес, сер!
— Вогонь!
Гасне світло. Світлові уявлювані постріли пронизують темряву. Земля летить в небесному просторі, обстрілювана "атомними бомбами". Хтось не витримав і почав, задихаючись, просити світла.
— Дайте світло! Світло!
— Вогонь!
— Припиніть! Дайте світло!..
Коли ввімкнули світло і все спинилося, майже ніхто нікого не впізнав, так були всі приголомшені. У декого дрижали щелепи й руки, обличчя вкрилися потом, наче вони всі вчинили допіру найтяжчий на світі злочин.
Траса Європа — Америка. Далеко внизу земля у між-хмарних розривах. Тривожною чередою мчать назустріч літакові хмари. Томливий і важкий переліт. Багато хто задихається од висоти й повітряних ям. Багатьох пригнічує й стомлює неспокій. Нікого не радує ніщо, ні швидкість, ні краса літака над світом. Чергуються фари, червоні й зелені, освітлюючи обличчя пасажирів нездоровим світлом. Анна мовчить. Розмовляють журналіст, військові й комерсанти, такі, як Брукс.
— Фуу-хх...— почувся тяжкий віддих. Гладкий "діловий" американець одвертається до вікна. Внизу пропливає Європа в імлі.
— Так далі тривати не може,— погоджується сусід.— Якщо до початку наступного року не станеться чогось незвичайного...
— Чого?
— Ну, посухи, урагану чи небувалого землетрусу... ви самі знаєте прекрасно. Побачите, що буде.
— Буде катастрофа. Америка не може більше жити без подій.
— Які події! Коли всі побожеволіли на мирі. Панування в повітрі, за яке ми заплатили 80 мільярдів, перетворилося на порожню шкаралупу. Недарма Форрестол, кажуть, захворів. Кінчилося щастя. Вся східна півкуля викликає в мене глибоку тривогу.— Товстий "діловий" чоловік з тяжкою зажурою подивився в вікно.
— Ви не вірите в атомну бомбу?
— Я вірю, що безпека США зникла з вибухом першої бомби.
— Облиште.
— Побачите. Ось він, світ, дивіться! — Товстун дивиться вниз на землю, мов у пекло.
— Війну проти комунізму ми вже починаємо програвати, ви це собі зауважте: ось він, комунізм... повзе вперед на всіх суходолах. Ніде не відступив!..
— А Греція?
— Що Греція?! — в голосі товстуна нудьга й жовч. Він страждає, йому бракує повітря. Бліде обличчя його розпливлося, набрякло, на ньому виступив піт. Він ніби втратив силу тяжіння землі, як персонаж із страшного суду Мікеланджело.
— Що Греція! Одвалюється од нас пів земної кулі... Земля стара, жовта... ледве дише... Півмільярда...
— Це страшно.
— Слухайте! Ви можете не каркати? — Це Дуглас Стід. Він ненавидить ділових сусідів.
— Що? Що ви сказали?
— Я сказав: перестаньте каркати! Мені набрид ваш страх! Я спати хочу!..
— Кожний чесний американець повинен відчувати страх і тривогу.
— Чому я повинен відчувати страх і тривогу?
— Тому що ми перестанемо бути щасливою країною...
— Ми вже перестали бути щасливою країною! — сказав Хауорд.
— Хто це ми? І на чому ви це бачите? — спитав журналіст.
— На всьому... І передусім в атомному фетишизмі.
— Містер Хауорд! — на змученому обличчі лікаря Уїнчелла незмінна усмішка.— Ви прибережіть на всякий випадок ці слова. Вони вам можуть знадобитися в іншому місці.
— В якому?
— Я мовчу. Я п'яний, можете говорити далі.
— Він теж п'яний... Сядьте... Нехай він сяде!.. Ой...
— Сядьте, Дуглас, не треба,— просить Анна.— Лікарю, допоможіть йому сісти... Навіщо ви п'єте так багато?
— Для сміливості...— Лікар Уїнчелл вперше подивився на Анну без своєї блукаючої усмішки. Потім він нахилився до неї: — Крім того, Анно, я хочу спиртом од-мити в собі крихітку благородства... Вам відомо, що ми летимо в одній і тій же справі?
— Як? Ви летите на похорон?..
— Хауорда... Чш-ш... Зрозуміли? Ну от. Я — падлюка, ви це повинні були помітити давно. Якісь дияволи не дали мені в житті жодного людського вчинку... Але ви... пробудили в мені почуття так само, як і в нього.— Уїнчелл кивнув у бік Хауорда, що сидів з заплющеними очима.— Він признався мені одного разу, бувши п'яний, що кохає вас.
— Навіщо ви мені це кажете? — Тільки тепер Анна починає розуміти, що мали на увазі в посольстві, відпускаючи її на батьківщину.
— Я кидаю вам маленький рятувальний пояс брехні,— тихо шепче їй Уїнчелл.— Держіться за нього на суді. Ви абсолютно чисті й заплямуєтесь ось стілечки...
— Замовкніть.
(Продовження на наступній сторінці)