Анна Бедфорд. Гончар.
Марроу. Визнав примусову працю. Працює не покладаючи рук над спорудженням аеродромів. Журиться, що втратив ферму. Все втратив. Комуністи забрали в нього все, навіть коні й...
Анна Бедфорд. Йес, сер. Але він сам комуніст...
Марроу. Не треба. Нехай він буде антикомуніст.
Анна Бедфорд. Йес, сер. Але...
Марроу. Слухайте: що всі вони настроєні лояльно і не піддаються пропаганді, я це зрозумів з самого початку війни.
— Йес, сер. Мені здається, нам немає чим завоювати їхнє серце. Коли я побачила під час насаджень лісозахисних зон...
— Ніяких зон! Наївна ви дитина. Більшовицький трюк, та й годі! Але це чудово для розділу про примусову працю. (Викреслює синім олівцем три сторінки з доповіді). І ніяких сердець! Чорт з ними. Нам треба не завойовувати серця, а розвідувати. И оберігати серця американців.
— Йес, сер.
— Анно! Чого ви водитеся з цим Хауордом? Це людина пропаща... А ви можете собі зробити кар'єру... Ви можете подобатись великим людям...
— Не розумію.
— Ну, я не кажу — послові. Посли приходять і відходять... Радники залишаються. Бачите* це майже освідчення, правда?.. Це дуже багато. Еге ж?
На прес-конференції під час зустрічі міністрів іноземних справ у Москві приїхало багато маститих журналістів і кореспондентів реакційних американських і європейських газет, відряджених в СРСР з спеціальною метою — зібрати якнайбільше наклепницьких відомостей про життя СРСР. Зважаючи на те, що допіру призначений начальник бюро інформації ще не був достатньо авторитетний, щоб переконати журналістів у "простій істині про неминучість краху радянської держави",— конференцію відкрив сам Марроу.
— Джентльмени, вам нема чого їздити по Росії й ризикувати своїм життям у пошуках правди. В теперішній час це майже неможливо. Ми зробили все, щоб ви уникнули цієї турботи. Правда — ось! В готовому, так би мовити, консервованому вигляді.— 3 цими словами Марроу почав роздавати кореспондентам заготовлені пакети "матеріалів". Кореспонденти були в захваті.
— Це чудово! Прекрасно!
— Дякую вам!
— Чудесно!
— Так, це майже подвиг, джентльмени,—сказав Марроу.— І чим ближче СРСР до цілковитого краху, тим важче добувати цю правду. Зараз у цій країні працювати взагалі неможливо. Ми або впираємося в кам'яну стіну, або ловимося в цілком незрозумілі сіті. І все ж таки ми зробили для вас це диво на величезній терра інкогніта, в порівнянні з якою вся Європа — це легенький детектив у старому готелі. Працювали найкращі наші інформатори. (Аплодисменти). Найсміливіші, здібні на блискучі узагальнення стилісти, таланти яких можна тільки вітати. Ось, для прикладу, взірець про одвідання колгоспів України: "Десятки мільйонів радянських юнаків і дівчат, склавши зброю серед руїн і смороду розору, оплакавши мертвих мільйони і мільйони поранених оплакавши, слухають щоденно "Голос Сполучених Штатів Америки" й думають, що тільки в "плані Маршалла" могли б вони знайти собі відповіді на питання життя. Вони давали нам ці запитання, згоряючи від заздрощів до нашого способу життя. Одна колгоспниця, до якої звернулася із словами співчуття наша співробітниця Анна Бедфорд, голосно зітхнула, сказавши: "О юність моя, що коять з тобою!"
Журналісти починають аплодувати Анні Бедфорд. їй хочеться втекти. Вона дивиться на Арманда Хауорда, шукаючи в нього захисту. Хауорд, не розуміючи, презирливо одвертається. їй хочеться крикнути, що вона непричетна до цієї брехні, але треба усміхатися. Оплески сильнішають.
Марроу. Голова колгоспу скаржився на примусову працю. Переставши бути фермером, він, за його словами, втратив усе, навіть коні й релігію. Він сказав... Він скаржився...
— Брехня! — пролунав нараз гучний голос Хауорда.— Він не скаржився. Все брехня!
— Як брехня?! Хто це? Слухайте, що це робиться?! — загула вся прес-конференція, обертаючись до Хауорда.
Марроу і Блейк. Спокій! Як не скаржився? — Ви!.. Хто вас просив?.. (Гамір). Спокій!
Хауорд. Він так само скаржився, як і та колгоспниця! "О юність моя, що коять з тобою!" — це слова Анни Бедфорд, а не колгоспниці. Це її декламація! (Анна Бедфорд виходить збентежена). Я не розумію, навіщо американському народові ця брехня! Американський народ послав нас сюди для зміцнення культурних зв'язків, для ствердження миру на основі високих принципів взаємодовір'я!
Журналіст (другому, тихо, із сміхом). Який ідіот, який ідіот, боже, який ідіот... Дон-Кіхот Ламанчський... М а р р о у. Ви базіка!
Арманд Хауорд. Навіщо ви оббрехали голову колгоспу?! Я пам'ятаю всі його слова. То була розмова на високому рівні розуміння епохи.
Блейк. Ви тим часом не записалися в колгосп?
Марроу. Мабуть!
Арманд Хауорд. Ні. Але я запевняю, що багатьом з вас можна повчитися в нього. Марроу. Справді?! Блейк. Чому?
Арманд Хауорд. Широті мислення хоча б і чесності, яка тут і не ночувала.
Блейк. Я протестую! Ви ображаєте прес-конференцію!
Журналіст Стід. Прес-конференція не просить вашого захисту.
Хауорд. Що ми робимо?.. Навіщо морочимо американський народ цією дурною брехнею?.. Я прожив тут кілька років, джентльмени. Те, що я бачив на радянських полях останнього разу...
Гамір. Крики: "Сідайте! Сідайте! Закрийтесь!"
...Гаразд. Я йду звідси! Але перед тим, як піти, я заявляю конференції: ми не посольство миру, ми посольство війни. Посольство ворожнечі. Тут фабрикується і звідси пливе в Америку осоружна брехня й ненависть до всього радянського, до демократії Польщі, Румунії, Угорщини, Болгарії... До будь-якого найблагороднішого починання. Я не хочу жити серед зла цих диверсій!
Блейк. То йдіть геть!
Марроу. До біса!
Блейк. Нам набридло слухати ваші проповіді! їдьте в Бухарест.
Хауорд. Ні, не в Бухарест! Я в Вашінгтон поїду! Я розкрию цей безвідповідальний обман американського народу й уряду Америки.
Марроу. Ви брешете! Ніхто уряду тут не обманює! Ніхто, крім вас самого! Вас купили! (До журналістів). Він давно вже в них у полоні. Він комуніст!
Входить Скотт. Рух у залі.
Скотт Ах-ах-ах, який гамір...
Марроу. Хауорд образив дипломатичний корпус, сер, і прес-конференцію.
Скотт (цілком спокійно). Ну що ж. За це він відповість. Але звинувачувати начальника бюро інформації, що він в Росії став комуністом, я б не хотів дозволити нікому. Хіба може американський народ повірити, що це можливе взагалі і тим більше тут? Кому це потрібно? (В бік Хауорда). Містер Хауорд, ви можете запевнити прес-конференцію, що ви не комуніст?
Хауорд. Так.
Скотт. Бачите. Ніякий він не комуніст. Він одне з двох: або ледар і цілковитий невіглас, або куплений провокатор.
Хауорд. Але... Я дозволю собі висловити сумнів, сер, оскільки я це чую вперше, тим більше, справді, од провокатора й шпигуна.
Шум. Крики протесту.
Скотт (стримуючи лють, підкреслено тихо). Од розвідника. Всі ми тут розвідники. Я перший серед вас.
Хауорд. Я повторюю: я чув образу з уст провокатора!
Скотт поблід. В нього геть упало серце, задзвеніло в вухах й почала паморочитись голова. Серед мертвої напруженої тиші повільно підійшов він до Хауорда й посміхнувся, як вовк. Потім він проковтнув слину.
— Так. Я спровокував ваш гнів,— сказав він тихо, намагаючись відновити самовладання.— І вкупі з гнівом, оскільки це мені потрібно, ваше невігластво. Певне, ви не провокатор. Ви ледар і невіглас, Хауорд. (Підходить до журналістів). Коли б Хауорд, якого ми послали добути нам страшну правду про примусову працю на посадках так званих лісових зон, про які треба розповісти американському народові... Всі привезли приголомшуючі фак-
ти!.. Вам тут цитували Анну Бедфорд, а цей, будьте люб'язні, привіз вірші якогось підлітка. (Читає з доповіді). Е-е... е...
Була атака,
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я... Вартую людськість...
Ха-ха-ха... (До Хауорда). Ви смішні. (До журналістів). Я можу цілком запевнити прес-конференцію, що містер Хауорд смішний.
Сміх. Всі журналісти вважали за потрібне засміятися.
— Ви чуєте, які ви смішні, Хауорд? Сміх повторюється.
Анна Бедфорд хутко входить у свою кімнату. Вона падає на стілець коло письмового столика, на якому стоять фотографії мами, Мері, братів і радіоприймач. Обхопивши голову руками, вона поникла над столом.
Але ось почувся голос Сполучених Штатів Америки. Це Мері з своєю черговою порцією радіобрехні.
— Не хочу я тебе слухати, Мері,— сказала Анна Бедфорд, немов подруга була не по той бік океану, а поруч, у кріслі. Вона вимкнула радіо й, склавши на ньому руки, притулилася до них щокою.— Сьогодні я така ж нікчемна, Мері, як і ти,— сказала вона, залітаючи в уявлювану далечінь...— Така ж мізерна й нікчемна, як і ти. Навіть гірше. Ти розносиш по земній кулі чужу брехню. А я сьогодні сама була співавтором брехні, як продажна тварюка, невільна, правда... Чи про це ж ми з тобою мріяли, Мері?..
В цю хвилину їй здалося, що її слова линуть на особливій, тільки їй і Мері відомій, хвилі через океан, і Мері чує її і співчуває їй. Та ось вона знову вмикає радіо:
— Слухайте наш голос на хвилях двадцять шість цілих сорок вісім сотих метра...
Анна Бедфорд вимикає радіо.
(Продовження на наступній сторінці)