— Уже читає!—підійшла мати.—Це не та Америка!— сказала вона, показуючи на американців.— Це Північна, Труменова. А Неруда (до американців) проїжджав через наш колгосп. Дуже культурна людина. (До хлопчика). Так він же Південна.
— Я прочитаю Північну,— не поступався поет.
— Містер Трумен прибув на острів Порто-Ріко, Змити кров із пальців у морях глибоких. Він видав щойно смерті двісті греків юних.
Його кулемети днів рокочуть безліч, І за його наказом падають голови греків,— Очі древніх морів, сливи і виноград. Падають голови греків — дорійські обличчя, Корінфські пелюстки падають в попіл і пил...
В гостей зникла усмішка. Був дуже здивований і схвильований Хауорд, і, глибоко вражені тим, що бачили, всі інші озирали степ і людей, неспроможні здолати тугу.
Хтось покликав Гончара. Голова колгоспу пішов до бригади. Анна й Хауорд пішли з ним поруч.
— Фактично ви вже не фермер, товаришу голова?
— Ну, фермерство далеко позаду. Забув уже...— Гончар оглянув по-хазяйськи широкі простори.— От наше поле. Гарно, правда?
— Дуже. А в якій мірі ваша праця примусова? — спитав Хауорд.— Ви можете сказати одверто? Пробачте за нескромне запитання.
— Запитання, звичайно, дурнувате,— відповів Гончар.— Але раз уже вам звелено його задати, будь ласка... Епоха спонукає й вимагає від людини, якщо вона, звичайно, людина, не тварина.
Він подивився на гостей і тонко, трошки іронічно усміхнувся. Він чудово розумів весь комплекс міркувань закордонних гостей, спрямованість їхнього розуму й мету. Він був дуже добрий і любив поле, як художник фарби й полотно.
— Подивіться на світ,— скільки безладдя й дурості. Скільки пустель чекає зрошення. Скільки рік треба повернути й вирівняти, посадовити нових лісів, скільки вітрів приборкати! Це ж само не робиться. Клімати виправляти пора, погодьтеся, і якість рослин... Капіталізм ваш дурний, не ображайтеся.
— Ну... е... Вірите ви в бога? — спитала Анна.
— Ні, американська дівчинко. Бог потроху якось сам по собі одпав, і небо стало чисте й веселе.— Гончар ще раз усміхнувся.
Справді, небо було чисте й веселе. Легкі весінні хмарки підкреслювали його бездонну голубизну. Потоки тепла, й пісні жайворонків і дівчат на полі, де так недавно гриміли битви, і цей чистий чоловік Гончар, що зовсім не думав, яке враження справляє він на світ, і будівництво нового клімату,— все було незвичайне.
— Ще запитання,— сказав Хауорд.— На війні ви особисто багато втратили?
— Втратив багато і знайшов багато.
— Страждали? Жаліли? — дала навідне запитання Анна.
— Всього було,— усміхнувся Гончар.— Страждав і захоплювався. Від цього місця до Берліна дійшов.
— Я тоді прилітала в Берлін.
— Так... До самого головного штабу Гітлера, хай він буде проклятий,— зітхнув Гончар і подивився на захід,— дійшов. На рейхстагу розписався в сорок п'ятому році за себе й за синів...— Гончар нараз замовк і, махнувши рукою, пішов до бригади. Хтось його покликав.
— Жаль синів,— сказав, підходячи, дід Волошин.— Сини в нього...
— Загинули на війні? — спитала Анна.
— Один остався. Онде над Дніпром! На захід дивиться, звідки його привезли, наче хоче спитать, що світові треба од нас?! — Помітив свого сина, молодого вченого, що проходив з групою колгоспників:
— Ярославе!
На високій горі над Дніпром, увінчаний весінніми хмарами, стоїть бронзовий пам'ятник двічі Героєві Радянського Союзу.
Підходить Ярослав до батька і раптом, упізнавши Анну, радісно пішов їй назустріч. Вона до нього.
— Анна!
— Це ви, Ярославе? Яка я рада.
— Чому ж ви не дали мені знати в Москві...
— Ми виїхали несподівано.
— Я теж.
— Це ваша батьківщина!
— Так. А це, Аннушко, мій батько.
— Ось оце дуб, можете повірити! — Літній бригадир підійшов до Анни, тримаючи на широкій коричневій долоні маленький сіянець дуба.— П'ятдесят років займаюся я хлібом і садом, теж дуже душевне діло, але з цим ніщо не зрівняється. Саджаю ось і радію вже не на рік — на триста років наперед.
— І я,— сказала колгоспниця Олена Гончарова, мати юного поета.— Садовлю дубочки, і так мені любо, неначе дітей народжую, а сама думаю: проминуть віки,— шумлять вершинами діброви в небесах. Неначе я ось цими дубками вростаю в майбутнє життя.— Олена розігнулася й несподівано простягла руки Анні.— Посади й ти, голубонько, ось ці три дубки, а я на тебе порадію. Десь, може, і мати твоя садовить.
Анна взяла у колгоспниці три маленькі сіянці. У неї злегенька тремтіли руки од хвилювання. Коли, нагнувшись, вона приторкнулася руками до землі й почала садовити дубки, їй страшенно захотілося, щоб вони повиростали гігантами. Вона раптом уявила, що колись буде матір'ю, їй захотілося щастя. І коли, посадивши дубки, вона вирівнялась, Олена помітила на очах у неї сльози й зраділа:
— Помічаєш, що ти не така вже тепер, як була до посадки? Є різниця, правда?
— Є. Мені радісно,— сказала Анна.— Мені здається, ви мене трошки прилучили до... щастя...
— Отже, ти добра людина. Помічаєш, як іноді небагато треба людині для щастя?
— Так.
— А то з тобою чужі люди, я бачу, не наші? — спитала Олена, помітивши журналістів, що наближалися.
— Я теж чужа.
— А, вигадуй,— з добродушною наївною недовірливістю сказала Олена.
Співали дівчата коло посадкових машин. Коло пам'ятника двічі Героєві Радянського Союзу стоїть хлопчик, який читав американцям вірші.
— Це мій батько,— каже він гостям. Обличчя в хлопчика стає суворе. Він хоче бути схожим на батька.
— Він герой? — спитав Блейк, фотографуючи пам'ятник.
— Звичайно. Аякже.— Хлопчик обняв бронзову статую свого батька, одвів очі від американців у далекі вічні простори Задніпров'я і почав несподівано творити свої вірші від імені батька. Ось вони:
До смерті в мене часу не було. Суворий. Забував про милосердя, Щоб не слабіти між проклять ворожих, Вогню і відчаю: "Здаюся, Рус". Присягу Батьківщині я проніс Крізь грози, грім і скреготи металу,
Допоки під далеким Сандомиром
На попіл обернувсь за мент один.
її любив я.
їй — війні — належав.
У захваті бував на полі бою,
В мент захвату такого і помер.
Була атака,
Ворог мій тікав.
Мій ворог біг чимдуж переді мною! Я був щасливим. Хоч і мало жив. Відлитий в бронзу я... Вартую людськість...
Старий Гончар змахнув сльозу, щоб не помітили ні онуки, ні гості. Який це був чудовий хлопчик! Як він летів за своїм батьком на поля битв! Як він хмурився, як грізно підіймав голову! В якісь хвильки він здавався майже дорослим. Але найдужче вражала в ньому зворушлива і разом з тим героїчна натхненна дитячість в прекрасному сполученні з силою розуму й обдарування. Коли він промоляв слова. "В мент захвату такого і помер", дзвінкий голос його ледь здригнувся, і на очах виступили сльози, але він подолав їх силою своєї волі, і тоді на нього не можна було дивитися без трепету. Він був достойним сином свого батька, цей хлопчик, творець нових лісів і поем. Перед ним проходили "челябінці" з лісопосадочними машинами. Вони здавалися йому в цю хвилину танками, що йдуть у бій на чолі з його молодим героїчним батьком. Картина бою над Дніпром виникла перед ним з такою нестримною силою, що поле нараз почало дрижати під тягарем танків, гармат та іншого кричущого заліза. Ревли літаки. Прожогом летіли бомби й освистували людське життя. На вишгородських кручах горіли танки. Гармати били по танках, здіймаючи вихорами куряву, і безнастанно грім гримів, і сівачі кидались у виблисках своїх гармат, як видіння епохи. От який це був хлопчик. Сама природа, здавалось, відповідала йому. Над чернігівськими просторами гримів весінній грім. Веселі хмари товпились над Дніпром і в Дніпрі, обіцяючи багате літо. Полями линули пісні. За машинами, на яких працювали розумні люди, виникали, мов у казці, ряди молодих насаджень. Була зовсім нова графіка полів.
Американці мовчки озиралися, відчуваючи, які чужі вони цьому світові і як цей світ далеко пішов уперед.
Анна Бедфорд дивилася на пам'ятник людині і вперше в житті зрозуміла усім своїм єством, що таке безсмертя.
Прочитавши доповідь Хауорда про поїздку в колгоспи, Марроу оскаженів. Доповідь була негайно прочитана послові з відповідними коментарями. Доля начальника бюро інформації була вирішена.
— Читали доповідь Хауорда? — спитав Марроу Гревса, що був викликаний для одержання вказівок.
— Обурливо,— сказав Гревс.
— Я дуже радий. Нарешті, ми його виведемо на чисту воду. (Цитує доповідь). От. Полюбуйтесь! Сам заголовок розділу чого вартий: "Серед усіх будівництв Союзу PCP є найбільш вражаюче будівництво нового клімату..." Бийте моєю рукою!..— Марроу вискалив зуби й злісно потряс кулаком.— Все.
Гревс виходить. Марроу подзвонив. Входить секретар.
— Містера Стіда.
— Иєс, сер.
Арманд Хауорд уже заздалегідь приготувався до бою. Без сумніву, він знав, на що йшов.
— Це ви писали доповідь про поїздку в колгоспи?
— Я.
(Продовження на наступній сторінці)