— Так це ж перегузня, або плямистий тхір! — аж зрадів той.— Справді, він зараз вивівся, а колись, як я ще на соняшничині їздив, їх водилося не менше, ніж тепер ховрахів. Бувало, пошле мати в погріб, аж гульк — сидить, голубчик!
Розпитав дід, навіщо нам перев'язки, й аж тоді повів далі. Отут, каже, живе сім'я плямистих тхорів.
Ми зробили неподалік засідку й вислідили самицю з чотирма малятами.
— Тоді одразу в степ! — зрадів Володимир Іванович.
— Не заперечую,— підтримав його Михайло Якович,— бо саме о цій порі малята вигріваються на сонечку. Тільки треба дуже обережно підкрастися, бо тоді з нори нізащо не вийдуть. Я спочатку гуртківців посилав туди щодня, щоб звірки до людей звикли, аж ні, ховаються.
— Як же їх знімати? — непокоївся Славко.— Трава в степу невисока.
— Є в нас чудова позиція. Колюча, правда, але сховатися можна. Там дереза підходить метрів за двадцять до нори.
— Що нам колючки!
В дерезі сиділи двоє хлопчиків. З-під легеньких парусинових картузів в обох виглядало вигоріле на сонці біле волосся. Хлопці з інтересом поглядали на прибулих.
— Нарешті,— зраділо сказав один з них,— а ми вже зачекалися...
— Потомилися? — поспівчував Володимир Іванович.
— Що ви? — здивувався менший зростом хлоп'як.— Вони такі кумедні, але ж у нас й інших справ чимало — жнива йдуть!
Минуло п'ятнадцять, двадцять хвилин... півгодини. Перев'язок не було.
Дмитрик, так звали балакучого хлоп'яка, поглядав на циферблат годинника.
— Ніякої дисципліни,— обурювався,— майже завжди саме в цей час вигрівалися на сонці, а зараз, дивись, не вилазять.
— Вилізуть,— заспокоїв його друг Юрко.
І справді, невдовзі вилізли.
Спочатку виткнула голову мати. Невеликий рябий звірок. На голові і по боках морди білі та чорні смуги. Так ось звідки перев'язка дістала таку назву! Перев'язка зробила "свічку": стала на лапи, хвостом обперлась об землю. Огледілася. Пострибала, красиво вигинаючи спину, потім сховалася в нору і через кілька хвилин вилізла вже з малятами. Ті залазили перев'язці на спину, падали, штовхали одне одного лапами...
Славко навів на них кінокамеру.
— Невже вийде? — засумнівався Дмитрик.— Далеко ж як!
— Вийде,— й собі заходився знімати перев'язок Володимир Іванович.— А ти, Іро, зроби кілька фотознімків.
Однак дівчинка не встигла й чіткості навести, як перев'язка відчула, що за нею хтось спостерігав, а може, її налякало стрекотіння кінокамер. Вона по-собачому гавкнула й шугнула в нору. За нею, падаючи й перевертаючись через голови, поховалися малята.
— Більше кіна не буде! — сказав Дмитрик.— Тепер хіба що завтра вийдуть!
— Та ми, власне, зробили свою справу! — заспокоїв його Володимир Іванович.— Тепер усі дізнаються про місце, де ще живуть перев'язки. А зараз я вас зніму! — І став наводити камеру на хлопчаків.
— Так уже й дізнаються,— не вірив Дмитрик, але від об'єктива не відвернувся, тільки білявого чуба пригладив.
— А перев'язки корисні чи шкідливі? — запитала Іра.
— Полює цей звірок,— розповідав учитель,— переважно на степових гризунів. В цьому його велика користь. Федот Мусійович казав, що колись перев'язок навіть приручали, тримали в погребах, коморах, мов котів, щоб там мишей не було. Я вичитав у довіднику, що кожна з перев'язок може знищити від трьохсот до восьмисот гризунів, тим самим щороку зберігаючи майже три тонни зеленої трави.
— Михайле Яковичу, давайте спіймаємо кількох малят перев'язки і спробуємо їх виводити в клітках, мов кроликів. Підростуть — випустимо в степ! Мабуть, у жодній із шкіл світу не буде такої ферми! — зрадів своїй вигадці Дмитрик.— А як її назвати — перев'язочна, чи що? Ні, так не годиться!
— Ферма по вирощенню перев'язок,— сказав учитель.— Але ці звірі занесені до Червоної книги УРСР, а це означає, що їх чіпати не можна, хіба що з дозволу Державного комітету Ради Міністрів УРСР по охороні природи.
— Ви, хлопці, мусите охороняти їх, розповідати дорослим і дітям, які це корисні й рідкісні звірі, стежити, щоб ніхто їх не переслідував. До речі, перев'язки мало вивчені. Отож, Дмитрику, не треба, мабуть, знімати поста в дерезі, тільки ходіть туди рідше, щоб не викликати у звірів ніякої тривоги.— порадив Володимир Іванович.
— Е, ні,— заперечив учитель,— то дуже близько. Нам же не треба їх фотографувати! Пост ми перенесемо далі. Будемо вести постійне спостереження за цією сім'єю, а може, щось цікаве для науки й відкриємо. До речі, по-справжньому діти зрозуміли красу степу тільки зараз, як стали часто в ньому бувати.
Михайло Якович виявився цікавою людиною — він знав багато: і де лисиці водяться, і де шершні живуть, і як кажани на комах полюють...
Марія Іванівна, його дружина, пригостила мандрівників молоком і свіжим медом, пиріжками. Вчитель показав їм свій кращий вулик. Сітки не одягав, бджоли знову лазили по його руках, обличчю й не кусали. Але варто було Петькові зняти маску, як одна з них з розгону увіткнула йому під око жало. Довелося прикладати холодну пляшку, яку Марія Іванівна дістала з льоху.
— А зараз підемо до моїх їжачків! — Михайло Якович налив молока у тарілку.
В кутку саду під розлогим кущем бузини стояв невеличкий дощаний ящик. Біля самої землі,— отвір. Вчитель поставив перед ним тарілку і легенько постукав по ящику. З отвору одразу ж висунулася довгаста мордочка, блиснула очицями. Глипнула на світло й пирхнула.
— Це їжачиха вітається з вами,— усміхнувся Михайло Якович і ще раз постукав по ящику.— Не бійся, виходь!
Їжачиха ще раз пирхнула й швиденько побігла до молока. За нею п'ятеро невеличких їжаченят. Голочки на них чистенькі, аж блищать. Повлазили в тарілку з ногами й ну сьорбати молоко.
— Три роки живе в нас ця їжачиха,— розповів Михайло Якович.— Восени, як засинає, переношу ящик в омшаник, де вона й зимує. А їжачата, як підростуть, розбігаються по сусідських садах.
Гостинний господар запропонував гостям заночувати, але Володимир Іванович не погодився:
— Попереду далека дорога, ночуватимемо десь у степу, бо завтра нам треба бути біля плавнів.
У ПЛАВНЯХ
Непорозуміння. В таборі юннатів. Орлан-білохвіст нападає на лисок. Норці й галагази
Парило... Неглибокий лиман добре прогрівався, навіть на відстані було чути йодистий запах водоростей. Петько підійшов до води й побачив, як від його тіні увсебіч порозбігалися крихітні крабики. Промайнула зграйка дрібної риби, над головою у хлопця тривожно реготати сріблясті мартини, немовби просили по-доброму піти з одвічних місць їхнього полювання.
— Петю! — долинуло з очерету.— Йди-но сюди, допомога потрібна!
Ні, дівчатка — незбагненний для Петька народ. Взяти хоча б Іру. Красуня, чудовий товариш, у біології знається. Та іноді її вчинки Петькові зовсім незрозумілі. Ось як зараз. Йому так хочеться побути наодинці, постояти над лиманом, помріяти трохи, уявити себе відважним мандрівником або відомим ученим, а тут — "Петю!". І одразу ж усе розвіялося, ніякої тобі романтики.
Петько зайшов у воду. Мов у молоко ступив. Побовтався трохи, аби Іра не думала, що він бігає на кожний її поклик, і піднявся на крутий берег лиману. Збиваючи ногами пилюку з низькорослого полину та солонцю і красивого кермеку, Петько подумав, що Іра таки непогано придумала — зняти на стрічку один день життя невеличкої заводі в очереті. Поставити там кінокамеру, яка вмикатиметься автоматично, а потім подивитися, що потрапило в об'єктив. Хитре дівчисько! Петько тільки зараз збагнув: чи не через те, що цю ідею подав не він, у нього зіпсувався настрій? Аж почервонів, упіймавши себе на такому...
Іри не було видно у височезному очереті. Петько йшов на її голос, обережно ступаючи по жорсткій осоці. Хлопець знав, що об таку траву можна порізатися. Так і сталося:, змахнув для рівноваги рукою, і мізинець немов ужалило. Кров! Картаючи себе за необережність, Петько дістав носовик, забинтував пальця, підніс його над головою, щоб швидше спинити кров, і закляк на місці: на нього впритул дивилися чиїсь насторожені очі. Відчув, як ззаду, хтось міцно взяв його за лікті.
— Тихо, бо втопимо! — почувся голос.— А ви, хлопці, ловіть баришню!
Ось де знадобилися прийоми самозахисту, які вони з Славком відпрацьовували ще минулого року! Як тільки нападник послабив руки, Петько рвучко присів і перекинув його через себе. Нападник тільки зойкнув. Лежав у воді, розпластавши руки й ноги. Петько злякався й перевернув його. Кремезний хлоп'як відкрив очі й застогнав. Петько швиденько зняв з себе пасок і зв'язав нападникові руки. Прихватив і одну ногу, щоб той не міг рухатися.
— Відпусти! Що ти надумав? — став проситися хлопець.
Петько мовчки увіткнув йому в рот панаму. Тепер не покличе друзів на допомогу!
— Де ти? — знову почувся далекий Ірин голос.
"Хлопці ще не знайшли її",— здогадався Петько. Пішов на голос, обережно ступаючи по воді, щоб, бува, не потрапити в засідку. Тихо в плавнях, тільки очерет шумить над головою. Петько хотів гукнути дівчину, та неподалік почулося якесь вовтузіння, а трохи згодом і виляски.
(Продовження на наступній сторінці)