Володимир Іванович навів об'єктив кінокамери на вхід до нори. Поруч вмостився Славко.
— Хоч півдня чекатимемо, але не відступимо! Будьте обережними! У байбаків слух розвинутий гірше, аніж зір, та найменший шурхіт все зіпсує — надто близько від нори влаштувалися.
Сонце палило нестерпно. Петько почав відгвинчувати фляжку, та Славко так на нього глянув, що той лише зітхнув і знову приник до видошукача фотоапарата.
— А це що? — Володимир Іванович устав, забувши, що сам заборонив усім рухатися.
Ліворуч від пагорба з'явилася група хлоп'ят, які, напевно, дісталися сюди яром. Навантажені величезними рюкзаками, що пригинали їх майже до землі, вони прошкували до діброви. Володимир Іванович трохи заспокоївся.
— Нехай ідуть. Не встигнуть налякати.
А з нори вже виліз старий байбак. Майже півметрової довжини, куцохвостий. Його пішано-жовта шубка гарно виблискувала на зеленому тлі пагорба. Байбак завмер на якусь мить, вдивляючись удалину. Хлопці вже сховалися в зарослях, а кіноаматори застигли непорушно біля своїх апаратів. Спокій висів над степом. Звірок знову подав своє "кві-квіть", і з нори викотилося троє байбаченят. Що вони тільки не виробляли — качалися в траві, скубли одне одного, верещали. Несподівано виповзла і самиця й одразу навела лад серед дітей, повела їх годувати в зарості різнотрав'я. Байбак хотів бігти за ними, та, мабуть, передумав і зайняв місце спостерігача на вершині горбочка. Наші кіноаматори заходилися знімати його. Стрекотіння камер насторожило байбака. Він оглянувся довкола й, помітивши кіноаматорів, запищав: "Кві-квіть, кві-квіть!", сповіщаючи цим свою родину про небезпеку.
— Фіть-філть, фіть-філть! — відповіли прудкі байбаченята й за мить були біля нори. За ними нехотя бігла самиця. Вона не помітила людей і, мабуть, вважала тривогу безпідставною, бо ніде не було видно ні лисиць, ні бродячих собак. Хижі птахи теж куняють у затінку.
Байбак майже силоміць заштовхав малят у підземне сховище, показав самиці поглядом на людей, озброєних блискучими предметами, і та враз майнула слідом за малятами в нору, де їх ніхто не дістане, адже довжина підземного лабіринту понад шістдесят метрів, глибина — сім. Як у доброму колодязі. Байбак ще раз вигукнув: "Кві-квіть, кві-квіть!", однак не став ховатися, а спостерігав за людьми, аж поки ті зовсім не підійшли до нори...
Вже поверталися до засідки в траншеї, та раптом увагу мандрівників привернула самітна постать на виднокрузі. То йшла людина. Невдовзі подорожній наблизився до них. Це був кремезний бородань В окулярах, крізь товсті скельця яких на наших героїв пильно глянули гострі очі.
— Це ви в степу бешкетуєте? — спитав він замість привітання і. скинувши з плечей великий яскраво-зелений рюкзак, втомлено витер спітніле чоло.
— Що ви маєте на увазі? — виступив наперед Володимир Іванович.— І хто ви?
— Я ботанік, а ось ви — губителі природи!
— Помиляєтесь, ми знімаємо фільм про рідкісних тварин.
— Виходить, хтось інший був учора в Зеленому урочищі?
В цей час біля дубів спалахнуло високе полум'я багаття. Ботанік глянув туди й одразу ж кинув рюкзак за плечі.
— Що ж накоїли ті люди? — здивувався Володимир Іванович.
Коли підійшли до гурту, ботанік вже вів розправу з одним із "губителів природи".
У підлітка був переляканий вигляд — він справді завинив у чомусь. Ботанік тикав віхтем якоїсь трави майже під ніс хлопцеві й перепитував:
— А як ця трава зветься?
— Зубрівка! — ледь чутно мимрив хлопчина.
— Яка це зубрівка! Це ж ковила периста! Останній острівок цієї трави ти разом зі своїми друзями знищив! Та навіть коли б це була зубрівка, хіба ж можна виривати її всю з корінням? І хто вас ботаніки вчив?!
— Ми не знали, дядечку...
— Ви бачили таких? Новоявлені варяги! Не можуть відрізнити спориш від гречки, а вже взялися лікарські рослини заготовляти. Вже декілька років я спостерігаю за рослиністю в Зеленому урочищі. Там був клапоть незайманого степу. Був, бо оці "знавці" знищили майже всю рослинність! Погляньте,— вчений показав рукою на траву, що сушилася в тіні дерев,— звіробій, материнка, чебрець. І все з корінням. Навіть ковилу перисту вирвали, сплутавши її з зубрівкою духмяною. Що з ними робити?
— Відпустіть, ми більше не будемо! — благали хлопчаки.— Хотіли ж якнайкраще. Всі в похід пішли з учителькою ботаніки, а ми вирішили їм носа утерти...
— Оце так утерли! — зауважив Петько.— Хоча б визначник лікарських трав узяли з собою!
— Ми бачили їх вдома на плакатах!
— Ну, а зубрівку навіщо рвали? — спитав ботанік.
— Це дідусь просив!
— Йому вистачило б кількох стеблинок, а ви яку копицю насмикали!
Хлопці кинулися складати траву в рюкзаки. Коли черга дійшла до ковили, ботанік з прикрістю зауважив:
— А це залиште тут, її навіть кролі не їдять!
Запрацювала кінокамера.
— Кінодокумент! — пояснив Славко.— Ще раз впіймаєтеся на браконьєрстві — покажемо по телевізору. Зрозуміли?
— Ось так і знищують рідкісну флору! — втомлено сів на землю ботанік.— Зовсім не стало астрагалу шерстистоквіткового, вероніки тіньової, волошки верболистої, тюльпана змієлистого... Тиждень шукаю, та марно.
Він вийняв з рюкзака невеликий гербаризатор, розклав його.
— Можу похвалитися, ферула татарська, осока лапкоподібна, сонцецвіт сивий, ці гарні дзвоники називають дзвониками великоколосими. А що скажете про таку рослину?
— Схожа на герань! — здогадалася Іра.
— Правильно. Герань лінійнолопатева, нині рідкісний в нашій місцевості вид.
Кіноаматори ще довго слухали розповідь Олега Прокоповича, так звали ботаніка, про наукове значення рослин, які потребують охорони. Вони, виявляється, необхідні для пізнання живої природи, її законів і явищ, створення на їх основі якісніших і продуктивніших рослин. Треба якомога швидше створювати заповідники й заказники там, де ще збереглися рідкісні види.
— Хотів я, щоб такий заказник був організований і в Зеленому урочищі, адже півмісяця тому я знайшов там і ферулу татарську, аж ці варяги всю її вирвали з корінням, переплутавши з лікарською рослиною,— з болем у голосі промовив вчений.
— Олег Прокопович,— звернулася до нього Іра,— так то ж усе бур'яни?
— Ви, напевне, чули про роботи академіка Миколи Васильовича Цицина, який створив нові види багаторічної і відростаючої пшениці. Уявіть собі пшеничне поле, яке кілька років підряд дає врожай без обробки — оранки, сівби тощо. Так ось, Микола Васильович вивів саме таку пшеницю і використав для цього звичайнісінький пирій. Сорти так і називаються — пшенично-пирійні. А погляньте ще раз на дзвоники великоколосі. Якщо їхні квіти стали б трохи крупнішими, а стебло міцнішим, вийшла б чудова культура клумбових квітів. Тривають роботи по окультуренню цінних лікарських рослин. Потрібно мати так званий первинний матеріал — дикоростучі екземпляри. А їх стає все менше й менше. Ось чому вчені світу забили тривогу. Тому тільки в нашій республіці взято під охорону більше як півтори тисячі ботанічних об'єктів, створено багато заповідників, пам'яток природи республіканського значення.
Олег Прокопович поправив лямки рюкзака.
— Залишайтеся здорові, а я подамся до своїх.— Він підморгнув Петькові, який саме наладився сфотографувати його, і, широко ступаючи, пішов степом.
— Він видався мені таким злим і суворим, а насправді яка це добра людина. І як любить свою справу! — промовила Іра.
...Щоб потрапити до рідкісних перев'язок, вирішили їхати рано-вранці. Зняли намети, склали в причіп. По дорозі заїхали в селище. Володимир Іванович послав телеграму приятелеві, вчителю сільської школи.
— Ми з ним взимку домовилися, що вистежить перев'язок.
Всівся за кермо.
Натомлені діти одразу ж поснули.
Вчителя застали вдома.
Високий сухорлявий чоловік у вишиванці порядкував біля вуликів, розставлених у невеликому вишневому садку. Розтривожені бджоли роїлися біля його сивої голови, сідали на видублене літами і суховіями обличчя, та, мабуть, не кусали пасічника. Особливо настирливих комах, що лізли до очей, вчитель відганяв легеньким порухом руки.
— Чому ж не попередили про приїзд? — зрадів гостям учитель.— Я сьогодні планував податися до міста, а тут рій вилетів. Довелось відкласти поїздку.
— Півдня пройшло, як я "блискавку" надіслав,— виправдовувався Володимир Іванович.
Михайло Якович, так звали вчителя, запросив усіх до садиби.
— Складне ви мені завданнячко загадали,— похитав головою,— не менше місяця ми з юннатами вистежували перев'язку. Сказано, норова тварина. На поверхню вилазить вночі або в сутінки. Де її шукати? Допоміг випадок. Сидимо одного разу в степу й дивимось у підзорну трубу. Аж тут до нас підходить Федот Мусійович. "Чи не сонячного затемнення,— каже,— чекаєте? Так воно, здається, ще не скоро буде". Кумедний він, цей дідок. Років з вісімдесят йому, давно вже на пенсії, а вдома не сидить. Все в степу і в степу. То трави лікарські збирає, то найметься в експедицію, їх у нас чимало буває, а в жнива працює скиртоправом. Розповів я Федоту Мусійовичу, що ми ніяк не можемо вистежити звірка, який перев'язкою зветься. Показав її на малюнку.
(Продовження на наступній сторінці)