— Це дві стулки черепашки однієї устриці. Вони, як бачите, несиметричні. Ліва блюдцевидна, а права — плоскіша — прикриває її немовби кришечкою. Лівою стулкою молюск прикріплюється до каміння або до черепашки іншого молюска. Там, на дні, я помітив рапану. Отож за мною і приглядайтесь, як вони полюють на устриць.
Петько одразу ж побачив рапану. Збільшений товщею води, чималий равлик, наближався до купки устриць. Було добре видно, як він повзе по дну, опираючись на м'язисту ногу. Петько хотів ще ближче підпливти до хижака, та той одразу ж сховався в мушлю. А Петькові вже бракувало повітря, і він виринув на поверхню. Там вже одсапувалася Іра з Славком. Тарас Миколайович тільки бульки пускав, щось збираючи на дні. Та ось і він пішов угору.
Для колекції взяв кілька черепашок, пошкоджених рапаною,— показав дітям мушлі з дірочками.— Крізь них хижак добуває м'яке м'ясо устриць.
— А як він робить ті дірочки? — запитала Іра.
— Так ви хіба не бачили? — здивувався Тарас Миколайович.
— Я не встиг,— знітився Петько.— Молюск мене помітив і сховався.
— Тебе-то він не міг помітити,— сказав учений,— бо зір у нього нікудишній, а ось тінь від твого тіла, напевно, його налякала. До рапани треба підпливати обережно. Нумо, гуртом спробуємо!
Пірнули. Петько показав "свого" молюска. Той уже добрався до чималої устриці. Заліз на неї. Славко хотів узяти його, проте Тарас Миколайович заперечливо помахав рукою і показав дітям на іншу рапану. Хижак обрав собі за здобич маленьку устрицю, яка ще не вміла добре прикріплюватися до каміння, і її обидві стулки були майже не захищені. Рапана повернула до устриці боком і ногою притисла її до зубців на краю устя. Мушля тріснула, і вже ніщо не заважало хижакові ласувати м'ясом. Це так дітям здавалося, та насправді до молюсків швидко наближалася невелика красива рибка. Сама зелена, а хвіст і плавники сині з червоними смугами. Вона сміливо накинулася на рапану, і та злякано сховалася в черепашку.
— І в мідій є захисники! — захоплено промовила Іра, як усі виринули з води.— Бач, яка хоробра та рибка!
— А ти, Іро, далі за тією рибкою простеж,— порадив Тарас Миколайович.
Іра знову пірнула, за нею й хлопці.
Яким було їхнє здивування, коли вони побачили, що рибка сама їсть устрицю. Іра не втрималася й махнула рукою. Рибку мов вітром здуло.
— І чого ти руками розмахалася,— розсердився на неї Петько,— я б її на юшку зловив.
— То, Петю, була зеленушка,— сказав йому на те вчений.— Вона неїстівна, так що не гнівайся на Іру. А великі двостулкові молюски — основна її пожива. Зеленушки не завжди вдаються до послуг рапани, вони й самі лущать молюсків глотковими зубами. А зараз, Петю, дістань ту устрицю, на яку рапана напала.
Петько довго вовтузився на дні, відриваючи від каменя устрицю. Рапана хотіла утекти, та хлопець упіймав хижака і виринув з ними обома.
Вчений взяв устрицю й показав дітям пропиляну рапаною дірочку. Майже до перламутрового шару дійшов хижак.
— Ось через неї він і дістає м'ясо,— кинув Тарас Миколайович устрицю назад у море, а рапану — в катер.— Покажу вам пізніше радулу — тертушку, якою вона пропилює у такій міцній черепашці отвір.
Тарас Миколайович дістав невелику рушницю для підводного полювання.
— Почекайте мене в катері, я зараз на юшку щось добуду.
— І я з вами! — попросив Петько.
— Ні, — заперечив учений.— Полювання — справа серйозна. Я далеко не запливатиму. А ви, як хочете, закиньте спінінг з наживою. Хвилин через десять він повернувся з наколотим на гарпун скатом. Перекинув здобич через борт, наказав Славкові одрубати йому хвіст.
І в цей час у Петька щось смикнуло, мало спінінг з рук не вирвало. Вчений перебрався на корму, щоб допомогти хлопцеві.
— Катран!
Підтягли до борту. Довге, красиве сіро-коричневе тіло молодої акули, зрідка помережане білими плямами, раптом рвонуло під човен. Петько знову мало не випустив спінінг. Його перехопив Тарас Миколайович.
— Е, ні, хоч ти і не їстівний, та ми ще на тебе не роздивилися,— засміявся, обережно накручуючи ліску на котушку.
Катранові знову довелося вистромити з води гостру морду, й він глянув на людей холодним поглядом великих немигаючих очей.
— Відпустіть його,— пожаліла Іра.
— Гаразд,— погодився учений.— Ось тільки погляньте на Його щелепи. Бачите, які зуби! А на спинних плавниках —— гострі шипи. За це родину акул, до яких належить катран, називають колючими акулами.— Затим Тарас Миколайович відрізав біля самого рота катрана ліску, і риба вмить зникла в глибині.
— Добряча риба,— витер з обличчя піт Петько,— з півтора метра буде.
— Не перебільшуй,— глянула на нього скептично Іра.— Такого розміру катрани в нас не водяться!
— Чому ж не водяться? — заперечив Тарас Миколайович.— Мені траплялися майже двометрові, катрани. А ви знаєте, що самиці катранів стають дорослими аж в сімнадцять років, а самці — в тринадцять-чотирнадцять. Живуть ці акули до двадцяти п'яти років, народжують до тридцяти мальків. Слово "мальки", правда, тут не дуже підходить, бо вони бувають у довжину до тридцяти сантиметрів і навіть більше.
— Тарасе Миколайовичу, а вам доводилось бачити справжніх, великих акул? — спитала Іра.
— Доводилося,— усміхнувся той.— І зараз мурахи по спині бігають, як згадаю про напад білої акули. Уявіть собі восьмиметрову торпеду, яка мчить з величезною швидкістю, а у вас в руках, крім кінокамери, нічого немає. Вже й з життям попрощався, а вона за кілька метрів повернула вбік і попливла собі далі. В мене ледве вистачило сил випливти на поверхню. Як розповів про це колегам, ті не повірили, адже біла акула рідко пропускає нагоду поласувати людським м'ясом. Та акули взагалі загадкові істоти: ніхто не може передбачити, як вони поведуть себе в тій чи іншій ситуації. Іноді прориваються навіть крізь загорожі на пляжі, щоб вхопити там жертву, а буває, не чіпають в океані беззахисних людей.
— А в Чорному морі великі акули водяться? — Славко не зводив і вченого очей.
— Ні. Акули — жительки переважно теплих вод.
— Які з них найбільші? — запитала Іра.
— Гігантська акула, яка водиться в помірних водах Північної півкулі, досягає тринадцяти-чотирнадцяти метрів, а китова акула, її іронічний двійник,— п'ятнадцяти — вісімнадцяти метрів,— став розповідати вчений.— Однак боятися їх нічого, вони живляться планктонними організмами та дрібною рибою. Найнебезпечніша для людини біла акула, про яку я вже розповідав. Злу славу мають глибоководні акули-людоїди, величина яких іноді досягає тринадцяти метрів. Гроза тропічних морів — акули-молоти, які дістали таку назву за форму своєї голови. Найпоширеніші серед акул — сині акули. Вони живуть не лише в тропічних, а й помірно теплих водах. Обравши жертву, акула кружляє навколо метрів за три, потім набавляє швидкість і кидається на здобич. Тоді акулу може зупинити тільки власна смерть. Атаки йдуть одна за одною — від жертви нічого не залишається. Від запаху крові акули шаленіють, на них нападає так званий голодний сказ. Якщо одну з акул поранять, решта тут же роздирають її на шматки. А катран, якого ми щойно бачили, безпечний. Взагалі з двохсот п'ятдесяти видів акул нападають на людину лише дванадцять. У світі зареєстровано майже дев'ятсот випадків нападу акул на людей, з них більш ніж третя частина — зі смертельними наслідками.
Тарас Миколайович підстрелив пару невеликих лобанів, одну кефаль і завів мотор.
— Може б, я ще щось дістав? — кивнув Петько на рушницю.
— А навіщо? — здивувався вчений,— Юшка і так славна вийде. Увечері розпалили багаття.
— Завтра, Володимире Івановичу, підемо в ліс. Там напевно, хлопці з човна під чорними вітрилами. Червонопикий проговорився,— повідомив Анатолій Петрович.
Іра мовчки підкладала у вогонь сухе гілля. Хлопці вслухалися в далекий гелгіт лебедів.
— Чого задумалися? Чи втомилися? — підсів до них Тарас Миколайович.
— Скільки ж бо в світі незвіданого,— промовила тихо дівчинка.— Правду ви казали, що про молюсків ми дуже мало знаємо, а вони, виявляється, такі цікаві істоти.
— Тарасе Миколайовичу, а чи не можна і в нашому Палаці піонерів створити гурток конхіологів? — спитав Петько.— Для початку вивчимо молюсків, мушлі яких ми тут зберемо. Але хто нами керуватиме? Де ми знайдемо вченого-конхіолога?..
— Не журись, Петре,— заспокоїв його вчений.— Назбираєш достатньо охочих — вестиму ваш гурток!
ПОРАЗКА "КАПІТАНІВ"
Вільне життя. "Капітани" вистежили дику свиню. Полювання. І стріли не допомогли
Хлопці лежали біля куреня. Олег длубався сірником у зубах.
Набридли мені козячі шашлики! Пісні дуже! Завтра підемо на свиню!
— Не можна, в неї маленькі поросята! — заперечив Санько.
— Теж мені охоронець природи. А у кіз, виходить, не було малих? — зареготав Олег.— Уб'ємо свиню й поросят посадимо у загородку. Тоді свіженьке м'ясо буде щодня! Не взяли, дурні, перцю з собою і хріну. А що то за поросятина без хріну!
(Продовження на наступній сторінці)