Той слухняно опускався у воду. "Ну й діти пішли,— обурювався.— Ті троє з арбалетів на льоту птахів б'ють, а у цієї у руках рушниця, а погляд такий, що не послухайся — на місці покладе".
— Не по човна я прийшов,— силкувався вмовити Іру.— Треба з наглядачем поговорити.
— Ось і сидіть спокійно, поки він припливе.
— Радикуліт у мене — застуджуся.
— Нічого, вода тепла! — заспокоювала його Іра.
Славко теж вирішив поговорити з "полоненим".
— І чого ви, дядю, тут крутитесь? Невже не розумієте — нас багато. Не дозволимо нікому браконьєрити.
— Човна віддайте — і сліду мого тут не побачите! — благав браконьєр.
А від морського берега вже бігли захекані Анатолій Петрович і Володимир Іванович. Тарас Миколайович залишився біля катера.
— Хочу тільки з наглядачем розмовляти! — поставив умову червонопикий.
Володимир Іванович з дітьми повернулися до вченого.
Червонопикий виліз з води. Мовчки зняв одяг, викрутив. Його зуби вибивали дріб.
— Із хворої людини знущаєтесь! І де ти набрав собі таких помічників? Я тих, що під чорним вітрилом, агітував до себе в команду,— зізнався,— так ні — відмовилися. У них, бачите, інше завдання — арбалети задумали в заповіднику випробовувати!
Анатолій Петрович мовчав. Червонопикий насторожився.
— Може, уже знайшов їх?
— Ще ні, та знайду обов'язково. Так що ви хочете мені повідомити?
Червонопикий оглянувся й прошепотів:
— За човна даю тобі викуп — сто карбованців!
— Хабара пропонуєте,— обурився наглядач.— Це вже підсудна справа!
— Не кричи. Свідків, бачиш, немає. Зрозумій, без човна не можу звідси піти. Чужий він. Знайомий рибалка на себе взяв у артілі. Що я йому скажу? Та ще й з управління заповідників папір прийде... Мало сотні — дві дам... Покажу, де хлопці полюють!
— Ні! — твердо сказав Анатолій Петрович.— Треба було раніше думати, зараз про це говорити пізно. Човен передамо куди слід. Ясно?
— Невже ж тобі, наглядачеві, байдуже, що неподалік ті дикуни вбивають звірів! І не боїшся, що повідомлю про це куди треба?
— Не боюся! — усміхнувся Анатолій Петрович.— А якщо ті хлопці натворили біди, будете разом з ними відповідати — за сприяння!
— Тьху! — сплюнув спересердя червонопикий і подався геть.
Тільки тепер наглядач зрозумів, що тих хлопців нічого шукати в плавнях. Не на птахів, виявляється, вони полюють, а на звірів. А які звірі в плавнях? Хлопців треба шукати в лісі. Як же він до цього не додумався раніше? Збив з толку човен з вітрилами. Хлопці сховали його, напевно, десь на узбережжі...
Тарас Миколайович знову лаштувався вийти на катері в море.
— Може, й нас візьмете? — несміливо промовила Іра.— Обіцяли ж,— ще раз нагадала.
Сідайте! Побачите устричні й мідійні банки, що Анатолій Петрович показав, риби на юшку наловимо!
І ось катер мчить їх вздовж коси. В одному місці вона різко видавалася в море.
— Тарасе Миколайовичу, ще на мілину сядемо! — застеріг Славко.
А вчений вже вимкнув мотор, і катер, різко збавляючи швидкість, зупинився поблизу берега.
— Гляньте, друзі, що на дні робиться! — показав очима на море Тарас Миколайович.
Іра мало за борт не випала, та нічого незвичайного не помітила.
— Схоже на бруківку! — сказав Петько.
— Тільки замість камінців — мідії,— пояснив учений.— Бачите, скільки їх!
Вода, розгойдана гвинтом, заспокоїлась, і тепер на піщаному дні було добре видно нагромадження темно-синіх, майже чорних мушель. Великі й маленькі, вони лежали нерівними рядами. В окремих місцях мідії поприлипали одна до одної, утворивши цілі гірлянди черепашок. Час від часу над ними пропливали зграйки риб. Одна з них затрималася й стала нишпорити над мідіями.
— Що вони роблять? — поцікавилася Іра.
— Збирають морських комах, їхніх личинок...
Та довго поласувати здобиччю рибкам не вдалося, бо несподівано збурилася вода і до зграйки метнулась якась сіра тінь. Рибки ту ж мить кинулися увсебїч.
— Скат! — вигукнув Тарас Миколайович.
Бура дисковидна довгохвоста химера зависла над мідіями. Було добре видно, як ворушаться в риби зябра. Скат вхопив, напевно, якусь рибину і тепер ковтав її. Краї незвичайних плавників хижака ледь погойдувалися. Раптом скат змахнув ними і вперся мордою в одну з мідій, розлущив її, мов горіх. За нею ще одну...
Тарас Миколайович дістав спінінг, наживив на гачок сріблясту рибку.
— Вранці на вудочку спіймав,— пояснив.
Скат продовжував ласувати ніжним м'ясом беззахисних мідій. Тарас Миколайович мало не до носа підводив йому наживку, та той на рибу не реагував.
— Може, він таких рибок не їсть? — висловив здогадку Петько.
— Мабуть, — погодився з ним учений, і, змотуючи ліску, потягнув рибку по дну. В одному місці гачок зачепився за мідію, і Тарасу Миколайовичу довелося смикнути ліску. Вона натяглася струною. Та мідія, напевно, добре прикріпилася до своїх сусідок, і зрушити її з місця не вдалося. Тарас Миколайович смикнув за ліску сильніше. І саме тоді, коли гачок з рибиною відчепився від мідії, на нього блискавично кинувся скат. Вчений не встиг поставити котушку на гальмо, і вона крутилася з неймовірною швидкістю.
— Іч, як швидко зрозумів, що на гачок потрапив,— усміхнувся вчений.
Невдовзі котушка зупинилася, і Тарас Миколайович став потихеньку скручувати ліску. А вже коли підтягнув ската до катера, той знову запручався. Бив хвостом, вигинався. Як йому не хотілося підкорятися чужій силі!
Тарас Миколайович вкинув рибину в катер. Вона звивалася, намагалася дістати нападників хвостом. Вчений знайшов сокирку й відрубав його.
— Бачите оцей зазубрений шип на хвості? — запитав своїх супутників.— Ним морський кіт, так називають цього ската, завдає рвані рани, в які потрапляє отрута, що виробляється особливою залозою.
Цього ската іще називають хвостоколом.
— А отрута в скатів сильна? — поцікавився Петько.
Тарас Миколайович став пояснювати:
— Іноді викликає великі ускладнення і навіть смерть потерпілого. Ось чому на піщаних пляжах треба бути обережним. Крім скатів, там іще можна наступити й на дракончиків, отрута яких теж дуже сильна. Людина, яку вколола ця риба, вже через півгодини відчуває такий біль, що іноді втрачає, свідомість. Її судомить, затруднюється дихання, послаблюється серцебиття. При ускладненнях може розвинутися гангрена.
— А ми їх з татом ловили,— згадала Іра.— Як витягнеш з води, красиві рибки, а обсохнуть — стають сірими. Отруйні шипи у них на зябрових покришках і спинному плавнику. Гострі такі. Татко їх одразу ж відрізав. Нам розповідали, що отруєння можуть викликати шипи навіть мертвого дракончика.
— Для чого ви їх ловили? — поцікавився Петько.
— Смажили. М'ясо у них дуже смачне.
— Небезпечна їжа!
— На любителя. їдять же в Японії фугу — страву з м’яса надзвичайно отруйної собаки-риби. Однак м'ясо будь-якої отруйної риби краще готувати знавцеві, який вміє видалити з її тіла отруйний апарат,— порадив учений.
— Ну й ненажера цей скат,— обурилася Іра.— Гляньте, скільки мідій розлущив.
Діти знову спостерігали за дном. Розтрощені скатом мушлі привабили багатьох мешканців моря. До них припливла зграя бичків, приповзло кілька крабів. Що було б з мідіями, якби не було в них рятівної черепашки?
Невдовзі сюди приповз ще один чималий краб. Залишки їжі його, напевно, не влаштовували. Він вибрав найбільшу мідію й сів біля неї. Мідія немовби відчувала небезпеку, її стулки були міцно стиснуті. Та краб нікуди не поспішав. Пройшов деякий час, і мушля потихеньку стала відкриватися. Ось тоді краб і всунув у отвір свою клешню. Як не намагалася мідія міцніше зачинитися у кам'яному будиночку, однак їй цього не вдалося. Нападник, не поспішаючи, другою клешнею відщипував і їв м'ясо...
— Тарасе Миколайовичу, дозвольте, я провчу його, щоб знав, як на мідій нападати! — вигукнув Петько і вже ладен був стрибнути у воду.
— Цього провчиш, а як з іншими? — усміхнувся вчений.— Ви побачили, друзі, кілька ланцюжків великого кругообігу в природі. Рибки їдять комах, на рибок полюють більші їхні родичі. Молюски поїдають мікроорганізми, на них полюють краби, риби, навіть птахи... Випаде якась складова цього ланцюжка, і тоді всьому кінець! А знаєте, яку ще користь приносять морю молюски? Вони — активні фільтратори. Та кількість їх, що вкриває квадратний метр морського дна, проціджує за добу майже двісті кубометрів морської води. В результаті утворюються мулисті ґрунти, багаті на неперетравлені органічні частинки, що використовуються в їжу іншими донними тваринами. А зараз — до устриць!
Устрична банка — кам'янисте мілководдя. До дна — метрів зо два.
— Ось тут, друзі, без масок та ластів нам не обійтися,— сказав Тарас Миколайович.
Він перший упірнув і через хвилину виринув з води, тримаючи в руках пару грубих сіруватих мушель.
(Продовження на наступній сторінці)