— То він сплутав тебе з нашим Олегом,— пояснила господиня.— Той часто з ним грається. Ловить для нього ховрахів, мишей. Олег зараз у піонерському таборі, ось полоз і скучив, напевне, за ним. Скільки наказувала, щоб гнав з обійстя цього нахабу. Як горохом об стіну. Каже, на Далекому Сході такі полози в людей замість котів, а ще десь вичитав, що вони навіть маленьких дітей бавлять і охороняють від звіроти. Може, є й такі розумні полози, а наш, крім шкоди, ще нічого не зробив. Звичайно, й для нього кролів вистачить, бачите, скільки їх розплодилося, та я ніяк не звикну, що змія поблизу лазить.
— Біда, та й годі, плазунам і земноводним! — промовив Віталій Дмитрович.— Не злюбили їх люди здавна за зовнішній вигляд, а вони стільки їм користі приносять: І шкідників знищують, і отруту дають для ліків... Усе менше й менше лишається цих тварин на землі. Ось і до Червоної книги УРСР, крім полоза чотирисмугого, занесено ще й гекона кримського, полоза леопардового, змію ескулапову, жовтопуза безногого, гадюку степову східну.
— А правда, що гадюка піддається тренуванню, може розуміти людей? — Петько закінчив фотографувати полоза, який спокійнісінько лежав на соломі, перетравлюючи здобич.
— Безперечно. Як ось цей полоз. І те, що розповідала господиня, теж правда. їм одні люди можуть подобатися, а інших вони бояться або не реагують на них.
Колись мені розповідали дивну історію про гадюку й солдата. Одного разу, коли солдат стояв на посту біля артилерійських складів, помітив, як до нього повзе гадюка. Солдат хотів було вистрілити в неї з автомата, але подумав, що зчинить тривогу, й жбурнув каменюку. Та не вцілив. Змія зупинилася, скрутилася кільцями, підняла голову, повела нею з боку в бік. Хлопцеві досі не доводилося зустрічатися з гадюкою віч-на-віч. Він побачив розкриту пащу з гострими зубами та роздвоєним язиком, І йому стало моторошно. Солдат знову схопив каменюку, та гадюка сховалася під якісь ящики і того дня більше не з'являлася.
Наступного разу, як тільки солдат став на пост, гадюка з'явилася знову: поповзла прямо до нього. Солдат оторопів. Швидко скинув з плеча автомат і дав чергу. Кулі збили біля плазуна хмарки пилу, але його не пошкодили. Мовби нічого не сталося, гадюка знову сховалася під ящики.
Прибіг начальник караулу. Хоч як хлопець не пояснював причину тривоги, йому не повірили, думаючи, що випадково натиснув на спусковий гачок... І так було щоразу, як тільки солдат ставав на пост. Гадюці вдавалося непомітно підповзати до самого хлопця, а той уже не стріляв, а оборонявся палицею або камінням.
Солдат втратив спокій, йому і в казармі привиджалося, що гадюка ось-ось виповзе з-під ліжка. Коли лягав спати, обов'язково заглядав під подушку, а взуваючись, дивився, чи не заповзла вона в чоботи. Друзі помітили його дивну поведінку й розповіли командирові. Той уважно вислухав солдата й наказав перевести його на пост в іншому кінці містечка.
Спливали тижні. Хлопець уже став забувати про свої пригоди. Одного разу він розмовляв з товаришем біля казарми. Хотів було йти, як той вигукнув:
— Гадюка!
Солдат рвучко обернувся й побачив давню знайому. Вона лежала на стежці й дивилася на нього холодним поглядом. Товариш знав про історію з гадюкою.
— Невже вона? — перепитав.
— Схожа, як дві краплі води! — побілів солдат.
Товариш до армії працював у заповіднику. Він спокійнісінько наблизився до гадюки й ухопив її нижче голови.
— Що з нею робити?
Солдат тільки плечима знизав.
— Давай відвеземо в зоопарк і там запитаємо, чого вона себе так дивно поводила! А поки що придумаємо їй житло.
У неділю, отримавши дозвіл, хлопці сіли в електричку й поїхали до зоопарку. Коли ж розповіли працівникам віварію про історію з гадюкою, ті одразу перепитали:
— А ви не з такого-то містечка?
— Звідки ви знаєте? — здивувалися солдати.
— Річ у тому,— пояснили їм,— що на минулому тижні звідти приїздив до нас юнак. Він розповів, як колись вигодував молоком знайдене у лісі гадюченя і як тварина прив'язалася до нього. Хлопця взяли до армії, але він служив у музичному взводі в своєму містечку й часто приходив додому, де бавився з гадюкою, яка жила в підвалі їхнього будинку. Та невдовзі батьки хлопця отримали квартиру. Солдат був саме у відрядженні, а коли повернувся і прийшов по гадюку, то побачив, що там, де був їхній будинок, уже рили котлован під нову споруду. А гадюка зникла. Хлопець довго шукав її, а тоді приїхав у зоопарк, щоб дізнатися, чи ніхто про неї не чув. Він був переконаний, що вона шукатиме контакту з людьми, і боявся, що ті не зрозуміють гадюки і зроблять їй зле.
Працівники зоопарку дали адресу того хлопця, і військові відвезли йому гадюку. Коли випустили з мішка, вона тільки мить вивчала обстановку, а тоді поповзла до господаря квартири. А той узяв її на руки, й вона вмостилася на долоні, згорнувшись кільцями, з яких виглядала її маленька голівка.
— Виходить, той солдат був чимось схожий на музиканта! — здогадався Петько.
— Напевне,— підтвердив учений.
Ще довго згадували різні випадки з власного життя. Та ось до них підтюпцем наблизилась пара коней — добре вгодований білий кінь з довгою гривою і худорлявий гнідий. Анатолій Петрович свиснув, і вони підійшли до нього. Тоді дістав з кишені дві грудочки цукру й дав спочатку гнідому, а тоді й білому коневі. Поплескав їх по крупам.
— Пасіться, любі!
— А верхи можна проїхати? — попросив Петько.— Ну хоч недалечко!
— І мені! — тут як тут Іра.
Наглядач підсадив їх на коней. Всі довго дивилися їм услід. Гнідий кінь під Ірою йшов першим, а за ним ступав білий, на якому гордо сидів Петько. Він щось гукав до Іри, і та сміялася.
— Весело їм! — промовив Славко і тут же побачив, що гнідий здибився і помчав галопом.— Анатолію Петровичу,— злякався хлопець,— щось негаразд у Іри!
— Цього ще не вистачало,— притулив до очей долоню наглядач.— Що ж робити?
...Іра з Петьком і гадки не мали, що з ними може таке трапитись. А все через лисицю. Вона дрімала в канавці, зарослій полином, і помітила вершників лише тоді, коли вони були зовсім близько. Загаялася, а тоді стрибнула — і прямо під ноги коня.
Ще лошатком гнідий мало не загинув од нападу зголоднілих лисиць. Порятували собаки. Лисиці не завдали лошаті шкоди, але страх перед рудими істотами лишився в нього на все життя. Ось чому і мчав зараз кінь світ за очі.
Петько силкувався наздогнати дівчину, але його кінь, від природи ледачкуватий, нізащо не хотів перейти на галоп. Хлопець мало не плакав, а той трюхикав, мовби нічого не сталося.
Іра ледь трималася, її ноги мліли від напруження, вона судорожно вчепірилася пальцями в гриву. Дівчинка хотіла щось крикнути коневі, та в неї пересохло в роті. "Тільки б утриматися,— думала,— тільки б не впасти". КІнь хропів, з рота вибивалася зеленувата піна...
І вже коли Іра втратила будь-яку віру в порятунок, коли ладна була звалитися з коня, аби тільки не відчувати дикого болю в усьому тілі, з-за кургану вискочив вершник. Це чабан помітив; що кінь когось поніс, і гнав навперейми свого скакуна. Порівнявся з гнідим, випередив його і став стишувати біг. Зупинилися разом. Дівчинка сповзла на землю, охопила голову і заплакала.
Чабан узяв за вуздечку гнідого.
— І чого це він тебе поніс?
— Не знаю! — Сльози котилися градом, і вона нічого не могла зробити, щоб їх стримати.
— Е, та ти, бачу, нетутешня! — здивувався чабан.— Наші діти вміють справлятися з кіньми. Але ти не плач, іще навчишся!
Невдовзі прискакав Петько, а за ним на машині приїхали Володимир Іванович, Анатолій Петрович, Славко.
Іра вже сиділа біля будки чабана й пила прохолодне молоко.
— Ну й налякала ти нас! — почав Володимир Іванович, але чабан так глипнув на нього, що той усміхнувся і замовк.
Приїхав на велосипеді Віталій Дмитрович.
— З бойовим тебе хрещенням, Іро! А там човен прийшов. Тільки ж я не встиг вам розповісти про коротковусих, а вони з усіх прямокрилих найзнаменитіші. Згадаймо хоч чорної слави сарану!
— Ет, про яких, Віталію Дмитровичу, коротковусих можна говорити, як браконьєри в заливі,— мало не обурився наглядач. І вже до Володимира Івановича з дітьми: — Ходімо швидше!
Мандрівники подякували Віталію Дмитровичу за цікаві розповіді, розпрощалися з чабаном.
— А ти, Іро, може, верхи поїдеш? — під'юджував Петько.
— Можу й верхи. Тепер я коней не боюся! Та "Жигулі" — найкращий у світі скакун! — вже весело вигукнула.
НА ЗАПОВІДНИХ ОСТРОВАХ
Ніч на косі. Браконьєри. Лебеді. Хто як гнізда мостить
Човен, великий, просмолений, з мотором на кормі, гойдався на хвилях.
— Повернемося через тиждень! — помахав господарям рукою Анатолій Петрович і крутнув ручку мотора. Той одразу ж завівся, оповивши усіх їдким сизуватим димом.— Поїхали!
Затока мілка. Наглядач вів човен тільки йому видимою дорогою. Деінде з води стриміли віхи.
— Навіщо вони?
— Колись, ідучи під вітрилом, так сів на мілину, що й щоглу зламав! А на другий день проміряв фарватер і наставив оцих віх.
На затоку швидко спадали сутінки. Вже й віхи розтали в них. Здалеку заблимав маяк.
— Ось і орієнтир,— зраділа Іра.
(Продовження на наступній сторінці)