— Ось вона, голубонька,— присів навпочіпки біля кущика кермеку.— Не злякайте тільки!
Натуралісти побачили великого, сантиметрів вісім довжиною, зеленого коника. Придивившись, помітили, що в нього немає крилець, тіло дуже видовжене. Дибка заворушила довгими вусами, які спадали їй на спину.
Несподівано з трави виліз клопик. Дибка одразу ж стрибнула до нього й ухопила передніми лапами...
Виходить, що дибки харчуються комахами? — здивувався Петько.— А я думав, вони травоїдні.
— Комахами, друже, і в більшості — шкідливими. В раціоні дибки — сарануваті, жуки, клопи тощо.
— Тепер я розумію,— висловив здогадку Петько,— навіщо ви, Віталію Дмитровичу, вивчаєте цього коника! Думаєте, напевно, використати для біологічної боротьби проти шкідників сільськогосподарських культур?
— Сподіваюся... Але вивчаю коників, саранових та богомолів ще й тому, що будова багатьох їхніх органів вражає своєю доцільністю й досконалістю... А це нині, знаєте, дуже цікавить науку.
— Віталію Дмитровичу, а чим різняться між собою коники, кобилки, сарана? — спитав ученого Володимир Іванович.
— На перший погляд всі ці комахи схожі між собою, насправді ж вони належать до різних тваринних угруповань. Та спочатку — що в них спільного. Всі вони належать до так званих прямокрилих комах, які в свою чергу поділяються на довговусих і коротковусих. Відомі нам коники, трубачики, цвіркуни й ведмедки — довговусі, а сарануваті — коротковусі. Коників чимало. Саме до них належить дибка степова. Знаєте ви, напевно, й пластинокрила звичайного, невеличкого красивого коника з тоненькими, довшими від тіла, загнутими донизу вусиками. Його задні ноги далеко виступають над крилами. Сам коник зелений, тільки черевце коричневе. Пластинокрили зустрічаються скрізь.
Віталій Дмитрович спіймав у траві великого зеленого коника. Це був саме той коник, якого художники завжди малюють в ілюстраціях до казок та байок. Діти замилувалися його витонченими формами.
— Коник зелений,— показав усім ентомолог.— До того ж самець, бо надкрила короткі, в самиць вони значно довші, виходять аж за яйцеклад.
— Коник зелений теж хижак? — поцікавилася Іра.
— Так. Полює па дрібних комах, однак, не гребує й рослинною їжею. А тепер хочу показати вам звуковий апарат цієї комахи. Підійдіть ближче. Ось праве надкрило. А це його основа. Подивіться сюди крізь лупу. Що бачите?
— Дзеркальце!
— Саме так і називають цей пристрій. Кругла прозора перетинка, облямована товстою жилкою. Тепер роздивимося "інструмент" на лівому надкрилі. Перетинка тут, як бачите, щільніша, а на жилці дрібні зубчики. Це — своєрідний смичок, яким коник водить по дзеркальцю-підсилювачу.
— А як він це робить?
— Водить лівим крилом по правому. Швидко-швидко. Зубчики смичка труться об рамки дзеркальця — звук підсилюється настільки, що стрекотіння чути навіть здалеку.
Вухо коника міститься на гомілці передніх ніг. Ось ці дві щілинки, їх добре видно крізь лупу, й ведуть до складного слухового органа.
Зелені коники надзвичайно кумедні. Ви б тільки побачили, як вони люблять приймати вранці сонячні ванни! Лягають собі, мов пляжники, на бочок і підставляють тіло сонячним променям. Згодом перевертаються на інший бік, аж доки добре нагріються.
— Дивина,— прошепотіла Іра.
— В житті будь-якої тваринки, Іро, дуже багато цікавого, іноді й незрозумілого.— Віталій Дмитрович обережно випустив у траву коника.— Нехай живе, прудконогий!
— Треба завести коників у тераріумі,— промовила Іра.
— Жалкувати не будеш, — підтримав її вчений.— Знай тільки, що в неволі, коли їх слабо годують, вони можуть поїсти один одного.
— Цього я не допущу!
Натуралісти пішли вслід за Віталієм Дмитровичем у степ.
— На ловця і звір біжить! Вчений накрив долонею якусь комаху.— Такого великого трубачика звичайного у мене ще немає.— Дістав з кишені ентомологічну голку й наколов мало схожу на коника знахідку.— Погляньте, які в нього вуса довгі. Ноги, правда, слабші, аніж у інших коників, а ось надкрила широкі. "Музичний інструмент" у трубачиків добре розвинений, і співають вони голосно. А знаєте, як відрізняти самця від самиці? По надкрилах: у самців вони прозорі, а в самиць — ні. Так що в даному випадку до нас потрапила самиця.
— Скільки я їх бачив,— здивувався Петько,— а ніколи не думав, що вони близькі родичі коників!
— Теперь знатимеш! А зараз покажу вам житло цвіркуна степового. Бачите он той кущ будяка із зламаними квітками? Це я там помітив місце, де оселився мій цвіркун. Я за ним уже тиждень спостерігаю.
До куща підійшли майже навшпиньки. Біля кореня виднілася невелика, завтовшки з олівець, нірка, заткнута віхтиком трави. Біля неї нікого не було. Та ось віхтик вивалився і в отворі з'явилася невелика чорна вусата голова з блискучими цятками-очицями.
Славко схопився за кінокамеру, однак Віталій Дмитрович показав йому пальцем, щоб він цього не робив.
— Чому? Хіба ж можна упустити такий кадр? — прошепотів хлопець.
Комаха на якийсь час завмерла, прислухалася, а тоді вилізла з нірки, розправила плоско поставлені надкрила, засовала ними, й в степу почулося характерне для цвіркунів стрекотіння.
— У цвіркунів смичок розташований на правому надкрилі,— а струни — на лівому,— пояснив учений.— Комаха може подавати звуки різного типу — закличні, загрозливі тощо. Вухо у цвіркунів на гомілках передніх ніг.
Тим часом голос у комахи став різкий-різкий, ось-ось надірветься співак. Натуралісти хотіли вже йти, щоб не турбувати комаху, як неподалік від них прозвучало таке ж стрекотіння й із заплутаної пересохлої трави викарабкався чорноголовий цвіркун.
— Діставайте кінокамери, а я фотографуватиму,— дозволив Віталій Дмитрович.— Вони, напевно, битимуться!
І справді. Комахи, побачивши одна одну, рвонулися в бій. Вдарилися лобами. Раз, вдруге. Розійшлися. Почистили лапи й знову зійшлися. Чужий вмить відкусив у господаря шматок вуса. Той, не здаючись, вчепився у нападника. Чужий довго метляв у повітрі лапами, а потім різко відскочив назад. Господар кинувся за ним і блискавично відтяв йому задню ногу. Той дзиґою закрутився на місці, втративши і рівновагу, і орієнтацію. Нападаючий розставив надкрила, немов півень перед боєм, і як тільки противник зупинився, підскочив до нього й відкусив вусики. Чужий кинувся навтіки, та господар нірки наздогнав його й відшматував надкрила. Бій закінчився поразкою нападника.
Всі принишкли, вражені трагедією, що розігралася перед їхніми очима.
— Унікальні кадри!
— Кадри справді цікаві,— погодився вчений.— Ось так у природі щомиті відбувається відбір найсильніших. Тільки переможцям дано право продовжувати життя виду.
Почулися якісь вигуки. Всі озирнулися. Від будиночків, де жили наглядачі, бігло дівча.
— Полоз! — захекано промовила.
— І людей не боїться! —— здивувався Володимир Іванович.
— Він часто навідується до кролів, а як птахи сидять на гніздах, то й до них залазить, навіть у шпаківні проникає.
Господиня зустріла їх докором:
— Довго ходите, полоз уже встиг кроленя схопити, а тепер он на сонці вигрівається!
Неподалік від кролячої нори, на купі торішньої соломи, лежала довга темно-коричнева змія. Вздовж її тіла тяглися чотири поздовжні смуги.
— Так це ж полоз чотирисмугий,— зрадів Володимир Іванович.— Він же до Червоної книги нашої республіки занесений!
— Через те й терпимо ненажеру,— гнівалася господиня.-— І до чого хитре створіння — немовби знає про це й безкарно шастає по обійстю. Хоч до хати тепер не лізе: дала віником духопелки!
Запрацювали камери й фотоапарати. Полоз навіть голови не підвів.
— А кроленя він чимале проковтнув! — показав учений на здуту частину тіла полоза.
— І пташині яйця любить! — не заспокоювалася господиня.— Позаторік ми встановили шпаківні на довгих тичках. Думали, туди не доберуться. А вони по гладенькій тичці лазять, як по землі. Мало, що яйця поїли, так ще й дорослих шпаків подавили. Торік порозвішували шпаківні між деревами на дроті. І що ви думаєте? Тільки сіли шпаки на гнізда, як і полози там.
Славко навів кінокамеру на полоза.
Змія підвела голову. Потім поповзла до хлопця, не зводячи з нього очей.
— Треба тікати! — занепокоївся юний оператор і подався до гурту. Та полоз не збирався від нього відставати. Славко сховався за Володимира Івановича. Змія й собі протиснулася крізь ліс ніг. Доторкнулася до Славкових кедів. Хлопець відступив на крок, та полоз блискавично обплутав його ногу.
— Не жартуй! — крикнув хлопець І відчув, як той тугіше стискає. Поставив ногу на землю — обійми пом'якшали. Що робити?
Віталій Дмитрович засміявся:
— А що, Славку, мав би клопоту, якби з ним здибався віч-на-віч? Май на увазі, жартувати з полозом треба обережно: він хоч і не отруйний, а вкусити може!
Віталій Дмитрович ухопив полоза нижче голови, і той розпустив кільця, повис товстим батогом.
— І чого він до мене причепився? — дивувався Славко.
(Продовження на наступній сторінці)