Генерал другий день підряд лежав на тапчані. При всіх регаліях, але без чобіт. Тапчан виявився для нього замалий, і ноги звисали, як з прокрустового ложа. Сідалковський зайшов у кімнату ходою Варфоломія Чадюка: тихо й обережно. У Філарета Карловича сіпнулися вуса, і ноги в ту ж мить щезли під зеленою ковдрою, схожою на шотландський плед.
— Що вам ще від мене потрібно, Сідалковський? — Чудловський не договорив і, здавалося, знову збирався закотити свої великі опуклі очі під лоб.
— Тільки без повторень, Філарете Карловичу. Я нікого не люблю викликати на "біс". Навіть Софію Ротару, хоч вона мені й симпатизує.
— Сідалковський, ви негідник. Ви красивий негідник. Вам такого ще ніхто не казав?
— Це сприймати як комплімент? — спокійно поцікавився.— Чи як образу?
— Я гадаю, що це додає вам гордості. Адже саме цим ви хизуєтеся! Ви на життя дивитеся, як на гру! Ви забрали у мене Зосю, ви розбили її і мої надії. Я певний, аби не ви, Сідалковський, то Грак ніколи б не став моїм зятем. То ви його на це наштовхнули, ви йому таке підказали.
— Не гіперболізуйте, Філарете Карловичу.
— А ви не перебивайте мене, якщо хочете вислухати до кінця. Ви ж за цим прийшли?
— Слухаю і мовчу, як сфінкс...
— Той сфінкс, що ви з моїм зятьком розбили?! — Філарет Карлович зліз з тапчана.
Кортик несподівано зачепив склянку з чаєм і розколов її навпіл. Вона якийсь час ще утримувала в собі жовто-брунатну рідину, а тоді раптом розпалась, і чай полився на тапчан. Чудловський, вилаявшись своїм улюбленим "до холєри", зняв з чола рушник і почав вимокати ним липку підсолоджену рідину. У кімнаті раптом стало темно. Крізь вікно ударила блискавка, наче ножицями, розкраявши півнеба, і яскравий відблиск упав на старий жовтий пергамент у руках Сідалковського.
— Це карта,— промовив він.
— Бачу,— тихо відповів Філарет Карлович.— Це через неї ви копали траншеї, розпотрошили сфінксів, а наше спокійне життя перетворили на пекло. Навіщо ви, Сідалковський, залазите в душу? Для чого вам наші сімейні таємниці?
— Таємниці існують для того, щоб їх розкривати.
— Але їх у мене нема.
— Філарете Карловичу! Коли б їх у вас не було, я до вас би не прийшов. Я не влаштовував би вам цього допиту. Ви ж мені так інтригуюче зашили в піджак десятку з профілем Миколи Другого. Для чого це? Або ось оця карта, оці ваші незрозумілі еполети... Ви що, у них так і спите? І сфінкси, які поки що мовчать, як і ви,— Сідалковський допитливо глянув на Чудловського, ніби докоряючи: "І після цього ви кажете, що у вас немає ніяких таємниць? У кожної людини є свої маленькі таємниці. Без таємниць людина не може існувати".
Філарет Карлович не спускав з нього своїх великих опуклих очей і немов угадував думки Сідалковського.
— То так,— нарешті промовив він.— Таємниці є в кожного з нас. Але в кожної людини настає той момент, коли вона хоче перед кимось висповідатися, перепрошую, очистити свою душу від непотрібного їй тягаря. Такий момент, перепрошую, сьогодні настав і для мене. Я дуже далеко зайшов. Старий уже, а й досі, як ви, Сідалковський, удаю з себе не того, ким є насправді. Ви запитаєте, для чого це мені? Запитайте. Не відповім. Перепрошую, але скажіть, як хоч вас звати, Сідалковський?
— Євграф! — відказав Сідалковський.
— Тому вас і називають у "Фіндіпоші" графом?
— Може, й тому. А можливо, через щось інше...
— Я оце дивлюсь на вас, Сідалковський,— провадив далі Філарет Карлович,— і думаю: колись ви закінчите так, як я. Розчаруванням. Крахом. Коли я слухав ваші розповіді про кругосвітні подорожі, ви не повірите, дивився на вас, а бачив себе...
— Історія повторюється,— вихопилося у Сідалковського, хоч він спочатку обіцяв не перебивати Філарета Карловича.
— Я знаю, ви не піп і не ксьондз. І ніколи ні тим, ні іншим не станете. Але у вас є щось від святості. Може, тому мені й захотілося раптом висповідатися перед вами. Як перед своїм минулим...
"Як перед своїм повторенням",— подумав про себе Сідалковський, а вголос додав:
— Довга сповідь, Філарете Карловичу.
— У мене життя теж не коротке. Коли ви розповідали про порти, в яких ніколи не бували, я бачив у вашій особі...
— Пробачте, але мені доводилося кидати якір у Генуї, Венеції...
— Можливо. Я теж колись був таким: шукав пригод, жив ілюзіями. А ким я став, хочете знати, Сідалковський?
Євграф кивнув. Здається, чи не вперше він втратив властиве йому почуття гумору, оптимізм. Несподівано його огорнув сум, на душі стало тоскно-тоскно.
— Жінки,— Філарет Карлович помітив, що Сідалковський його уважно слухає,— жінки, перепрошую, коли їм важко, плачуть. Тоді їм стає легше. Ми, чоловіки, коли несемо на душі непотрібний тягар, то шукаємо людину, з якою хочеться поділитися.
— Філарете Карловичу,— раптом випалив Сідалковський.— Не інтригуйте мене. Я таємниці люблю, як гарних жінок і вина. Але щоб я до них остаточно охолов, я повинен розкоркувати пляшку, спробувати на смак, а тоді вже заспокоїтися, розчарувавшись від того, що красива етикетка не відповідає змісту. Ви мене, Філарете Карловичу, зрозуміли? Не розпалюйте в душі моїй вогню. Що за золота монета, що за карта, що за сфінкси, наповнені жовтим металом?
Поки Філарет Карлович збирається з думками, а в квартирі повисає така тиша, як під люстрою, ми тим часом швиденько розповімо, що ж трапилося тієї суботньої ночі у садибі Чудловських...
Монети з черева сфінкса сипалися, як золотий град на землю. Очі в Грака спалахували, неначе зіпсований світлофор, який подавав тільки жовте світло.
— Сідалковський,— тихо прошепотів Грак.— Що я робитиму з цим золотом?
— Я бачу, вас усе-таки хвилює майбутнє, Грак.— Сідалковський умостився зручніше на порозі ґанку, намагаючись закласти ногу на ногу. Це йому не вдалося, тоді він їх просто простягнув.— За кордон,— продовжував спокійно він,— я б не тікав. Я здав би гроші державі. За одержані відсотки збудував би собі дачу. Недалеко від міста. Столичного чи портового. Десь на такому місці, щоб з одного боку виблискувала річка, а з другого шумів ліс. Чигиренко-Рєпнінський розмалював би будиночок, як "Фіндіпош". Особливо фронтон. Ви, Грак, відстали від часу. Люди тепер знову найбільше поважають лоск. Лоск — це найголовніше в нашому житті. Лоск в одязі, у квартирі, лоск, якщо хочете, у манері говорити і їсти, у почерку, в поведінці. В усьому лоск! Тоді й люди до вас ставитимуться по-іншому — поважатимуть вас.
— Дивак ти, Сідалковський.
— Я не дивак, Грак. Дивак — ви...
— Ти артист, Сідалковський.
— У цьому житті, Грак, усі артисти. Ви тільки придивіться. Кожний грає свою роль у силу своїх можливостей. Так, я теж артист, але талановитіший, ніж ви.
— А що б ти зробив з нашим "Фіндіпошем"?
— У "Фіндіпоші" я насамперед збудував би фонтани у вигляді золотого дощу. Тут теж потрібний лоск. Накупив би фарб. Ліхтарі — це банально. Я зафарбував би воду. Кожний фонтан мав би свій струмок: рожевий, жовтий, зелений, блакитний, оранжевий, синій. О Грак, ви навіть не уявляєте! На фасаді "Фіндіпошу" не висіла б, а горіла неонова вивіска. Не така, як тепер. Це примітив. Кожна літера складалася б з веселко-забарвлених ондатрових шапок: "ДАМО КОЖНОМУ ГРОМАДЯНИНУ ПО ШАПЦІ!" Збудував би водойми і теж з різнокольоровою водою, водоростями. У них би плавали ондатри, як норки: голубі, білі, оксамитові, бурштинові, зелені, бурячкові. У спеціальних барвниках виростало б потомство. Ви уявляєте, Грак?! Ні, ви собі уявити не мо-же-те. У вас убога фантазія, супергеній!— Сідалковський піднявся і поплескав сфінкса по спині.— Потім...— Сідалковський глянув у небо. На ньому жодної хмаринки. Тільки поблискували, як далекі світи, зорі і, здавалося, єхидно посміхався місяць. Сідалковський мріяв: — У дворі "Фіндіпошу" розбив би сад, але не такий, як оце збирається посадити Ховрашкевич. Це теж банально. Його фантазія, як і теорія, куца, мов хвіст їжака. У мене на алеях в стилі ампір, а може, й барокко постали б скульптури: Марса і Зевса, Посейдона і Нептуна, Венери і Афродіти, Одіссея і Пенелопи, Перуна і Ярила. А також мого улюбленого Нарциса. Чудового Нарциса з амазонками. Для вас, Грак, на спецзамовлення поставив би статую Аполлона Бельведерського. Для Зосі — Андромаху, для Дульченко — німфу Каліпсо.
— Що ти весь час зі своїми андромахами носишся?
— Я вічний студент, Грак. Є така категорія студентів — може, чули?
— Це я вже чув,— присівши навколішки, Грак обхопив обома руками відро з монетами і тремтів: чи від збудження, чи від холоду, який його несподівано пройняв, чи то від "золотої лихоманки", як казав Сідалковський.— Ти мені краще скажи, що б ти на моєму місці зробив з цим золотом?
— На вашому? Перше — ні з ким не ділився б. По-друге, прирізав би співучасника. А втім, Грак, я бачу, у вас так горять очі, що золото перед їхнім блиском блідне. Увімкніть свій ліхтар Діогена. Куди ви його закинули? Бо я золото на звук не сприймаю, хоч усім єством відчуваю: у відро монети сиплються щедро.
Тьмяний промінь Тракового ліхтаря ковзнув по відрі, в яке ще продовжували сипатися жовті кружальця.
(Продовження на наступній сторінці)