«"Аристократ" із Вапнярки» Олег Чорногуз — страница 72

Читати онлайн твір Олега Чорногуза «"Аристократ" із Вапнярки»

A

    — Без "але". Давайте без "але", а то ми так далеко зайдемо. Сподіваюсь, ви не відмовляєтесь від своїх слів?

    — Пробачте, але це...

    — Сядьте. Ви завжди поводились, як найзразковіший і найдисциплінованіший товариш. Я вас не впізнаю. Так-от, я й товаришів запитаю: чому ви, Панчішко, вчинили бійку з Ховрашкевичем у Карла Івановича на квартирі?

    — Яку бійку? Йолі-палі!

    — Панчішко, не лайтесь. Не міг же Арій Федорович просто так дзвонити у міліцію? Чому? — тихо повторив Стратон Стратонович, але це коротеньке "чому" прозвучало, як постріл.— Хто з вас бився? Ви, Сідалковський?

    — Ні,—твердо і впевнено відказав той. — Бійка прикрашає життя, але спотворює обличчя.

    Ковбик махнув рукою, мовляв, зараз не до ваших цитат, і повернувся до Масика:

    — Ви, Панчішко?

    — Я вже казав.

    — Ви, Карле Івановичу?

    — Шановні, це дикість... До такого додуматися...

    — Ясно,— перебив його Стратон Стратонович.— Бійки ніякої не було. Був дзвінок, була міліція і, вибачте, Арію Федоровичу, стався пшик. Фокус не вдався — факір помер... Що ви на це скажете, Арію Федоровичу?

    — Але... але, коли я залишав будинок Карла Івановича, п'яний Ховрашкевич схопив за груди Панчішку, а Карло Іванович...

    — Шановний,— підвівся з місця Бубон. — Мало того, що ви зіпсували моїй дружині іменини... Тепер ви...

    — Що ж тоді виходить, Арію Федоровичу? Виходить, та ж сама каністра зі спиртом?!

    — При чому тут спирт?

    — А при тому, мій любий, як ви полюбляєте висловлюватися, що свого часу ви намагалися споїти мене, розпустивши плітки, мовляв, я п'яниця, і збиралися спровадити мене в Глеваху... Мені здається, цей випадок ще свіжий у вашій пам'яті... Ви мене тоді благали, падали на коліна. Я вас не звільнив. Тепер ви, Арію Федоровичу, викидаєте ще одного "коника". Ви хотіли... А втім, для чого вам пояснювати, що ви хотіли... Ви це пречудово і без нас знаєте... Ви хоч би посоромилися Карла Івановича — цього товариша, прекрасного спеціаліста своєї справи. Ви насмілилися кинути тінь на його славне сімейство, на його...

    Сентиментальний Бубон раптом не стримався, і по його круглих щоках потекли сльози вдячності й любові до мудрого та чуйного Стратона Стратоновича.

    — Мені здається,— продовжував величаво Ковбик,— що хоч один наказ про звільнення і я колись повинен підписати. Можете вважати, Арію Федоровичу, що цей час настав. Щиро раджу вам шукати роботу.

    У Нещадима видовжилась щелепа. Краватка скрутилась, наче ізоляційна стрічка на сонці.

    — Я вас востаннє попереджав. Вас і Чадюка. Варфоломія, як свого приятеля, звільнили ви, вас звільню я. До суду, гадаю, справа не дійде. Хоча, як не втихомиритесь, я вам у цьому гарантії дати не можу. Вас, Сідалковський, попрошу оформити усю необхідну документацію: протокол і рішення місцевкому. Гадаю, місцевком підтримає адміністрацію?

    — Одноголосно! — промовив Сідалковський.

    — Але це змова. Це шантаж! Я доберуся! Я ще доб'юся свого! — раптом Нещадим осунувся і на очах присутніх почав старіти. Він зробився таким старим, що фіндіпошівці не впізнали б його зараз, якби не одяг. Нещадим ретельно згорнув якісь свої папери, поклав їх у течку і, різко горблячись, вийшов із кабінету.

    — Справи тимчасово передайте Сідалковському,— кинув йому вслід Ковбик. Двері зачинилися.

    — Я так і відчував, що це робота цього жовчного типа. З такими мордоворотами, Карле Івановичу, краще не зв'язуватися. А ви його ще кров'яними біфштексами на своїх іменинах годуєте,— Стратон Стратонович затягнувся і на деякий час затримав дим у своїй могутній, широкій грудній клітці.— Ось і не вір після цього у френологію. По його ж мармизі видно, що там благородство і не ночувало.

    Сідалковський вийшов.

    Коли за ним зачинилися двері, зі своєї схованки показалася голова Ховрашкевича.

    — Ви все чули, Михалку? — запитав Ковбик.

    Той ствердно кивнув головою.

    — Ваше щастя, що отой старшина міліції — не родич Нещадима або Чадюка. Боюсь, ваші досліди продовжувалися б у витверезнику.— Стратон Стратонович переможно підтягнув штани і підійшов до вікна, розчинивши його навстіж.— Треба хоч кабінет провітрити. От після цього й не вір у френологію. Ні, френологія — це таки наука, хоч ви, Ховрашкевич, і не визнаєте її. З Нещадимовою пикою благородним не будеш.

    РОЗДІЛ XIX,

    в якому розповідається про нове відкриття, що заінтригувало навіть Чудловського, розчарування і радість Грака, золотий дощ і, як завжди, несподівану кінцівку

    А тим часом повернемося в тінистий сад Філарета Карловича і бодай коротенько розповімо, що ж трапилося тут з двома іншими героями, котрих ми так необачно залишили у той критичний момент.

    Сідалковський витер носовичком обличчя і розплющив очі. З-за кущів, з-під землі, прямо з чорного отвору, як голубий смерч, з висвистом ударив на поверхню голубий фонтан.

    — Ніколи не думав, що таким примітивним способом можна добратися до підземних джерел. Я вас вітаю, Грак! — підвівся Сідалковський і підійшов до Євмена, який перелякано кліпав очима і, здається, плакав.— Витріть сльози і радійте. Ви піонер! Ви той перший, який за допомогою лома влаштував у саду тестя такий грандіозний водяний фейєрверк! Мені здається, що ваш артезіанський колодязь— це...

    Сідалковський не договорив. Іржаво скрипнула хвіртка, і над соняшниками показалися вуса Філарета Карловича. Очі Чудловського палахкотіли небаченим вогнем і випромінювали такі погляди, що кукурудзяні стебла почали в'янути.

    — До холєри! До холери! — кричав на ходу він.

    — Філарете Карловичу,— ледь стримуючи посмішку, взяв його за руку Сідалковський.— Ви повинні не лаяти, а вітати рідного зятя. Він таки свого добився: тепер у вашому саду персональний артезіанський колодязь. Вода добута з глибини...

    — До холєри,— перебив його Чудловський.— Я цього вар'ята зараз повішу на сухій гілляці...

    — Самосуди, як і вузькі штани, тепер уже не в моді, Філарете Карловичу.

    Грак, що досі, здається, не міг дійти тями, підвівся і якось по-чудернацькому зморщився.

    — Не сприймайте так близько до серця свої успіхи,— мовив до нього Сідалковський.— Витріть руку і подайте Філарету Карловичу. Він її особисто хоче вам потиснути. Адже навіть у наш час не кожний може похвалитися власним фонтаном... Чи не так, Філарете Карловичу?

    — Ви такий самий вар'ят, як і він,— Чудловський круто, по-армійськи, повернувся і пішов назад.— Щоб ви мені засипали ті ями... Ставка мені у садку не потрібно...

    Та Сідалковський уже нічого не слухав. Він дивився на Грака і продовжував:

    — Ні, я вами, Грак, захоплююся не менше, ніж ваш тесть. Поділіться тільки досвідом. Не тримайте в секреті: як вам все-таки вдалося з-під землі видобути цей голубий смерч?

    — Йди ти до біса! — лайнувся Грак.— Біля груші дві сливи,— передражнив він.

    — Вас таки нелегко перевиховати. Ви, Грак, належите до важких дітей. Академія перед такими безсила. Навіть сільськогосподарська... Але все ж? Що так в останні хвилини дзвеніло в моїх вухах? Ви можете розкрити мені секрет?

    Грак деякий час мовчав. Видно було по всьому, що цей "фонтан" для нього ще більша несподіванка, ніж для Сідалковського.

    — Розумієш,— почав він.— Кирка несподівано вдарилася об метал. Я так зрадів, що, здається, втратив свідомість. Мені весь час ввижалося, що то бік металевого ящика з золотом...

    — А що ж то було?

    — Каналізаційна труба з водою. Невже до тебе й досі не дійшло?

    Сідалковський схопився за живіт і зайшовся сміхом. Він так реготав, що аж качався на траві.

    — Ні, ви не геній, Грак. Ви супергеній! Ніколи не думав, що, шукаючи благородний метал, можна так легко продірявити залізну трубу звичайним ломом... Коли шукаєш золото— сили потроюються! Чи не так?

    — Я ж потрапив якраз на стик... Та й труби заіржавіли...

    — Все одно, Грак, ви атлант, хоч на перший погляд цього не скажеш...

    — Ти краще бери другу лопату і швидше засипай яму, поки аварійка не приїхала,— розсердився Грак.

    — Ви не за адресою, шановний, як каже Карло Іванович Бубон. Чорнова робота мені протипоказана. Принаймні мене в цьому запевняє медицина,— посміхнувся Сідалковський, знімаючи з себе робу.— А не вірити медицині у мене немає підстав.

    Через годину наші невмивані герої, аж ніяк не сподіваючись на такий фінал, сиділи на ґанку генерала Чудловського і мовчали. Сідалковський дивився то на Цербера, то на Грака. Перший, важко дихаючи, висолопив язика, а другий зітхав і так некрасиво морщився, що Сідалковський аж злякався:

    — Грак, що з вами? Чого ви так морщитесь? У вас щось болить?

    Той тільки мотнув головою, а тоді промовив:

    — То я так плачу.

    (Продовження на наступній сторінці)