— А я вас теж! — Стратон Стратонович раптом відчув, як у скроні вдарила кров.— Міліція приїжджала, але нікого не забрала. Той, хто дзвонив у витверезник, прорахувався. Ні Ховрашкевич, ні Панчішка не були п'яні... Принаймні їхня творча дискусія бійкою не закінчилась.
— Для чого це ви мені кажете? — Нещадим зблід і став схожий на глянцевий папір, на якому ще ніхто нічого не писав.— Це ви кажіть своїм улюбленцям. Ховрашкевичу, наприклад, якщо він є на роботі...
— Ви мені киньте з цим! — Стратон Стратонович розізлився.— Я вам не дозволю. Для мене у "Фіндіпоші" всі однакові: і ви, і Ховрашкевич, і Панчішка, і Сідалковський, і Дульченко... Так що я попрошу...
— Пробачте, але так усі говорять.
— Мене це не цікавить, що говорять усі. Мене цікавить, що ви на це скажете! — На слові "це" Ковбик зробив наголос.
— На що саме? Що за натяки? Чи не думаєте ви, що в міліцію телефонував я? — прищулив око Нещадим.
Ковбик надкусив цигарку, але запалювати не поспішав. Чоло заросилось і виблискувало маленькими срібними кульками. Думки переганяли одна одну, як коні на іподромі, але він не бачив жодної, на якій можна було б зупинитися. "Все ж інтуїція мене не зраджувала. Я ще зранку відчував, що має щось трапитися. Треба щось робити... Але що?" Стратон Стратонович ще раз підтягнув штани, наче це надавало йому сил і впевненості. Тепер він уже був переконаний, що дзвінок у міліцію — справа рук Нещадима, але як ти це доведеш? Інтуїція—ще не доказ.
Для чого потрібний був той дзвінок Нещадиму? На що він розраховував? Попадеться Ховрашкевич, припиняться експерименти, і Нещадим займе його місце? Ні. Йому це не потрібно.
Скоріше, це був черговий замах, але не на Ховрашкевича, а на нього, Ковбика. На Ковбика як на керівника "Фіндіпошу".
— Чого це ви мовчите? Нічим крити? — Нещадим знахабнів і пішов у наступ, пам'ятаючи, що це найкраща оборона.
Ковбик наблизився до нього впритул і, спершись обома руками на стіл так, ніби збирався скочити на коня, глянув прямо у вічі Нещадиму. Той не витримав його погляду і відвів очі вбік.
— Я не збираюсь мовчати, Арію Федоровичу... Ви помиляєтесь...
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але й я вам скажу...
— Ви вже сказали чітко і ясно... Це вам це вперше,— різко перебив його Ковбик.— Але запам'ятайте — усьому колись настає кінець. Моєму терпінню теж.
— Пробачте...
— Цього разу справа значно серйозніша, ніж ви гадаєте,— Ковбик не давав Нещадиму й передихнути.
Арій Федорович ще більше пополотнів і раптом знову присів, ухопившись руками за краєчок столу.
— Але я вибачаюсь не тому,— Нещадим почав заїкатись.— Ви мене в цю справу не вплутуйте. Це вам не вдасться. У вас немає ніяких доказів.
— Ви так гадаєте?
Стратон Стратонович вигравав час. Він знав, що клин вибивають клином. Найкращий метод спровокувати й його, але цим самим Ковбик і під собою підрізав сук, на якому сидів. "Ваш голос записано на магнітофон",— так і хотілося кинути цю фразу Нещадиму в обличчя. Ковбик знав, що зараз, у цю мить, цього було б достатньо, щоб Нещадим розколовся остаточно. Але він на таке не йшов, просто не міг. Йому було гидко. Гидко спускатися до Нещадимового рівня.
— Я вважаю,— не поспішаючи, продовжував Ковбик,— що моя службова совість буде нечиста, якщо ви негайно не подасте заяви і добровільно не залишите "Фіндіпош",— продовжував Ковбик таким тоном, ніби у "Фіндіпоші" уже всім відомо, що у міліцію телефонував саме Нещадим.
— Що ви цим хочете сказати? — Арій Федорович пронизав Ковбика холодним кинджальним поглядом, в якому любові до свого начальства уже не було.
— Я цим сказав усе, що хотів сказати. Це для вас єдиний і на даному етапі найкращий варіант... Не примушуйте мене,— Ковбик карбував кожне слово,— вдаватися до адміністративних заходів. На роздуми я вам не даю ані хвилини, ані секунди. Ось вам папір і ручка...
— Але ви не маєте права...
— Тоді я це питання виношу на місцевий комітет,— і Ковбик підійшов до стіни, оглянувся на Нещадима, приклавши палець до кнопки електродзвоника.
— Пробачте, але мені здається...— Нещадим почав перебирати пальцями свою чорну течку.— Це ще треба розслідувати.
— От ми зараз і приступимо до розслідування,— Ковбик повернувся і щосили натис на кнопку. Електродзвоник голосніше, ніж будь-коли, наче по ньому ударили подвійним струмом, задзеленчав у приймальні.— Єдине я вам хочу сказати, Арію Федоровичу: після цього розслідування наші дороги розійдуться, як розходяться в полі жниварки. Ви мене зрозуміли?
Ковбик витяг свій бурштиновий мундштук. Серце переганяти піт, здається, перестало. Стратон Стратонович дихав рівномірно і грамотно, Арій Федорович дивився на нього і повторював одне й те ж:
— Я так цього не залишу.
— Це ваша справа...
У дверях з'явилася голова Зосі,
— Покличте негайно Карла Івановича, Сідалковського
і Панчішку.
Зося зачинила двері.
— Я протестую! — раптом вигукнув Нещадим.
— Проти чого? — Ковбик зробив вигляд, що здивувався.
— Проти несправедливості.
— Ми її ще не встановили. Може, ця справедливість на вашому боці, Арію Федоровичу. Щиро кажучи, я бажав би, щоб саме так сталося,— Ковбик відчув себе на коні.— Мені з вами не хочеться розлучатись. Боюсь, такого, як ви, помічника я більше не матиму...— Ковбик після холодного душу на голову Нещадима почав лити тепленьку водичку.
— Ви з мене знущаєтесь. Ви смієтеся прямо мені в очі!
— Що ви, Арію Федоровичу, візьміть себе в руки. Я вас просто не впізнаю. Ви підвищуєте голос. Ви кричите!
— Це наклеп! Ви хочете все обернути проти мене! Звалити з хворої голови на здорову...
— Ну знаєте,— Ковбик покрився червоними, як півонія, плямами. На Нещадимові були тільки білі.— Ну, це вже виходить за всякі межі! Може, ви заперечуватимете...— Ковбик не договорив. У Нещадима раптом здали нерви.
— Це софістика! — верескнув він.— Це вже, знаєте, як називається?
— У софістиці я не розбираюся, а от в інтонаціях голосу... Тому, дорогий мій, не кричіть, не гарячкуйте, будь ласка. Я це роблю насамперед у ваших інтересах.
— Ви хочете мене позбутися, щоб залишитися зі своїми улюбленцями і підлабузниками!
— Ще одне слово, товаришу Нещадим,— і ви вже не зможете подати заяву навіть за власним бажанням. Зараз я ще для вас дещо можу зробити. Точніше, не для вас, а заради ваших двох дітей,— Ковбик так міцно стиснув мундштук, що дим з цигарки крізь нього більше не надходив.
Він ще раз натис на кнопку і ледь не вдавив її в стіну. У кабінеті з'явилась перелякана Маргарита Ізотівна.
— Де Бубон, Панчішка, Сідалковський?
— Зося побігла. Вони зараз...
— Не треба... Не треба,— раптом підвівся Нещадим і схопив Стратона Стратоновича за руку.— Це я дзвонив... П'яний був, Стратоне Стратоновичу. Випив більше, ніж слід... Пробачте. Не пам'ятав себе. Характер такий дурний у мене. Я борюсь, але...
Він не договорив. У кабінет зайшли Карло Іванович і Сідалковський.
— А Панчішка, як завжди, запізнюється? — кинув у коридор Стратон Стратонович.— Сідалковський, притягніть цього ледацюгу за комір, і негайно.
— Для вас що, дисципліни не існує? — поцікавився Ковбик у Панчішки, коли той нарешті зайшов.— Тепер я можу погодитися з Арієм Федоровичем, що ви дозволяєте собі все. Звідси й нездорові розмови: Ховрашкевич — улюбленець Ковбика. Панчішка — улюбленець Ковбика. Хто тут ще мій улюбленець: Сідалковський, Грак чи Баронецький? Хто, Арію Федоровичу? — Стратон Стратонович сів і кивнув, дозволяючи це іншим.— Товариші, місцевком зібрався в дуже серйозній справі. Арій Федорович доповів мені, що в неділю, під час ювілею у Карла Івановича, трапилося, як в армії кажуть, чепе. Я це відчував і тому вас, Панчішко, запитував, чи все було гаразд, чи не трапилося чогось. Ви мене запевнили, що все пройшло нормально. А от Арій Федорович щойно сказав мені, що у вас щось трапилось!
— Але в нас і справді нічого не трапилося, Стратоне Стратоновичу,— втрутився Бубон.
— Ви так думаєте, Карле Івановичу? А от Арій Федорович думає інакше.
— Я так думаю,— невпевнено промовив Бубон.
— А от Арій Федорович признався мені, що подзвонив у медвитверезник і викликав до вас, Карле Івановичу, міліцію, бо там зчинилася бійка...
Під стелею кабінету раптом присіла муха і завмерла. Ковбик зробив паузу і прислухався. Десь над Кобилятином-Турбінним пролетів літак. У могутніх грудях Стратона Стратоновича, наче відбійний молоток, калатало серце.
— Так це ви... ви? — першим почав заїкатися Бубон.— Ви цю бійку, шановний, придумали?
— Арій Федорович після деякого вступу мене запевнив, що він, як завжди, був дуже п'яний і не пам'ятав себе,— пояснив Ковбик.
— Пробачте, Стратоне Стратоновичу, але це...
— Одну хвилиночку, Арію Федоровичу. Зараз надамо слово і вам. Я просто хочу ввести людей у курс тих подій, про які ви мені розповідали.
— Але...
(Продовження на наступній сторінці)