Сідалковський підійшов до вікна і, здається, для краси закурив. Над "Фіндіпошем" пропливала хмарка, в якої на самих віях виблискували краплини дощу. Здавалося, варто її потрясти, і дощ з неї посиплеться, як роса з ранкової яблуні.
— Ви його бачили?
— Бачив, як самого себе,— мовив Сідалковський. Він сів на краєчок столу, чого профспілкою робити не дозволялось, викинув цигарку і витяг пилочку для нігтів.
— Скажіть, він гарний? — запитав Адам, ніби це могло щось змінити в його житті.
Сідалковський підвів свої красиві очі на нього і на деякий час затримав свій погляд на кінчику Адамового носа.
— Він молодий, як бог,— упевнено сказав по паузі, помітно хизуючись собою.
— Скажіть, а вони вже цілуються? — ледве вимовив Адам, чекаючи від Сідалковського зовсім не тієї відповіді, яку збирався почути.
— Що означає ваше "вже"? — Сідалковський зіскочив зі столу. Він не договорив і почав прислухатись. По коридору, покахикуючи, повільно, але впевнено просувався Стратон Стратонович й лаявся.
— Перепрацювались! Хоча б тобі одно в кабінеті сиділо! Прийдуть! Попозіхають! А наука — ні в ліс ногою! Бухгалтерá! Від них діждешся шапок! Шепеонів діждешся! — Ковбик пройшов повз двері, і його бас гув уже в кінці фіндіпошівського коридора.
— Адаме, ви мене питаєте, чи Єва вже цілується...— Сідалковський зробив крок назад, ніби хотів показатися в усій своїй красі.— Любий мій, ваша Єва цілується завжди! Вона без цього не може, як молода лошиця без вівса. Даруйте за грубе порівняння, скажу м'якше — поцілунки для неї така ж необхідність, як для ковбаси целофан.
— Що ж мені робити, Сідалковський? — тепер говорили тільки очі Адама.
— Від вас вимагається одне. Я вам тисячу разів казав, будьте мужчиною. Це єдине, що дав вам бог, Адаме.
— Що ж мені, бити її?
— А подужаєте?
— Спробую...
— Що ж, спробуйте. Але я особисто такого способу не визнаю і не пропагую. А втім...— Сідалковський задумався.— Цей древній, як греки, спосіб, можливо, на деякий час і вплине на Єву.
— Я спробую,— голос в Адама почав твердіти, як вологий рукав фуфайки на тридцятиградусному морозі.— Вип'ю сто грамів і спробую.
— Але не перебирайте.
— Що? — не зрозумів Адам.
— Градусів. Випийте рівно стільки, скільки вам необхідно для одного пробного сеансу биття і для вашої особистої мужності. Бити раджу по м'якому місцю. В Єви ви його знайдете, гадаю, без особливих труднощів. Бажано поясом. Але не від Євиних техасів. Краще пристає пояс від солдатських штанів.
Сідалковський зайшов за стіл і сів, даючи зрозуміти, що аудієнція закінчена. Та Адам, очевидно, не зрозумів робочої пози Сідалковського. Йому хотілося поговорити, як жінці у хвилини неприємностей, виплакатися.
— Чого воно так, Сідалковський? Якщо ти чесний, то жінка — як вітровій, якщо жінка чесна, то чоловік — як...
— Життя зіткане з протиріч,— повторив своє улюблене Сідалковський.
— А особливо, мені здається, невірними бувають жінки,— продовжував філософствувати Адам.— І особливо гарні. Правильно я кажу?
Сідалковський похитав головою:
— Адаме, я ніколи не ображаю жінок і не принижую їх. Не раджу робити цього й вам. Жінки цього не пробачають, як італійська мафія.
РОЗДІЛ XIV,
в якому розповідається про сталі традиції, золоту монету, таємничу карту, про скарби, пригоди, боягузів та їжаків, сади Семіраміди
Коли у "Фіндіпоші", здавалося, стихли бурі і все нібито стало на свої місця, в загадковому й неприступному будинку Чудловських, що стояв, як ми вже знаємо, на околиці Кобилятина-Турбінного, події тільки розгорталися. У житті нашому часто так трапляється, коли навколо нас твориться щось незрозуміле й загадкове, ми ж не в силах нічого змінити навіть тоді, коли мимоволі самі стаємо учасниками цих подій. Так трапилося і з генералом: він усім своїм єством відчував, що з того часу, як на його подвір'я ступив оцей "мікромаршал" та завойовник Зосі, як назвав подумки зятя Філарет Карлович, тесть втратив спокій, а придбав патентований угорською фірмою трунок під назвою, котра не давалася розшифровці — "ноксирон". Ноксирон робив свою чорну справу — заколисував на якусь годинку-другу генерала, зате зять став невсипущим. Він з ранку до вечора гасав під високими парканами тестя з заступом в руках і копав обійстя то в одному, то в іншому місці. Нащо вже спокійний і врівноважений Цербер, і той частенько поглядав на свого новоспеченого родича з наміром зайвий раз перекроїти йому штани. Це б він, безперечно, зробив, але йому не дозволяли традиції в домі Чудловських — своїх кусати заборонено.
Сам Філарет Карлович ходив по подвір'ю, наче пересувна телевежа, дивився крізь окуляри, котрі він одягав лише тоді, коли щось хотів детально розгледіти, і не спускав, як і Цербер, очей зі свого зятька.
— Що ви, до холери, тут копаєте? — запитував він, не виймаючи люльки-носогрійки з рота.
— Спушую і рихлю землю.
— Але то ще зарано. Надворі ж, перепрошую, липень. А то роблять лише навесні.
— Нічого, не завадить і влітку,— Грак знахабнів остаточно і поводився так, наче тут господарем був уже не Філарет Карлович, а він.
Здивована і наївна Зося теж не спускала очей зі свого чоловіка, але нічого заперечити не могла. Тому мовчки плакала і на роботу з'являлася з двома солідними мішками під очима. Маргарита Ізотівна в цьому знаходила підтвердження своєї тези: усім жінкам заміжжя — не життя, а пекло, і радила Зосі "оберігати себе від чоловіків".
— Усі вони бездушні деспоти й егоїсти. На світі ще немає такого мужчини, який був би гідний нас, жінок. Я всіх їх ненавиджу і не люблю.
Зося у відповідь клювала носом: сон звалював її з довгих ніг.
— Що він з вами робить? — по секрету цікавилась Дульченко, але Зося мовчала.— Я розповім про все Стратону Стратоновичу,— погрожувала вона.
— Для чого? І що ви можете йому розповісти? — перелякано схоплювалась Зося з дивана, як знервований транзитний пасажир, що болісно реагує на кожний нічний гудок чи дотик міліціонера.— Що ви можете йому розповісти?
— Я знайду що!
У цьому Зося не сумнівалася: Маргарита Ізотівна могла легко вигадувати будь-які розповіді, як і рецепти, якщо ні того, ні другого не було під руками. Тому Зося вдруге вирішила звернутися до Сідалковського, якого поважала і ставилася до нього так само набожно, як до романів про справжніх лицарів.
— Євмен продовжує копати,— повідомила вона.— Інколи закопується з головою. Тепер каже татові, що хоче в дворі мати артезіанський колодязь. Може, ви з ним ще раз поговорите? Тато дуже сердиться. Каже, що він ненормальний.
Сідалковський, поклавши навхрест руки на грудях, мовчки слухав її, хоч по всьому було видно, що не дуже уважно. Та Зося цього не помічала. Легка посмішка й гарні очі Євграфа випромінювали стільки доброти й довір'я, що Зося раптом замовкла і готова була кинутися йому в обійми (аби він їх розпростер), забутися, а водночас висушити й сльози.
— Зосю,— втішив її.— Євмен цілком нормальний. Є в нього один не дуже сучасний недолік — він любить пригоди. До речі, як і я. Він шукає золото...
— Де? У нашому саду, під фруктовими деревами?
— Уявіть собі, Зосенько. Уявіть собі. Він такий наївний, а тому і переконаний, що кобилятин-турбінівський Клондайк у вашому саду... Його трясе "золота лихоманка".
— Але звідки такі відомості? Це про тата ходять легенди, що він дуже багатий і має золото, але то неправда, Сідалковський, то вигадка. У нас тільки й золота, що на пальцях...
— Я вам вірю, Зося, але фізична праця ще нікому не шкодила. Хай Грак попрацює. Чоловік живе мрією — не розбивайте її, бо тоді прийде розчарування і проза. Повірте мені, Зосю.
Зося йому вірила.
— Незабаром він і сам заспокоїться, згадаєте мене,— кинув їй услід.
Коли за Зосею зачинилися двері, Сідалковський став у позу адмірала Нельсона перед боєм і задумався. Одразу про кілька речей. Що то за монета, яку генерал зашив у піджак? Що за карта, знайдена в генераловому льоху? Куди йти: чи негайно рушити до Чудловських, чи на перемир'я до Карла Івановича Бубона, яке збігалося з днем народженням Мацести Єлізарівни?
Непокоїла його загадкова поведінка Грака і Єви Гранат. Перший шукав скарбів, про які десь пронюхав, друга — пригод, без яких, очевидно, не могла жити. Сьогодні він мав зустрічатися з Ією і відправити листа та ліки матері у Вапнярку. Ковбик вимагав путівок і відряджень. А ще Сідалковський думав про зустріч київського "Динамо" із мюнхенською "Баварією".
У Сідалковського в голові все перемішалося, як карти в колоді. Він не знав, з чого почати й куди піти. Гра начебто почалась, але він уже встиг набрати зайвих карт. Тепер випала, здається, можливість ходити, однак він не знав, з якої саме. Карт, як і думок, було багато: усі різні — й жодної парної...
(Продовження на наступній сторінці)