— Жодної,— розчаровано промовила Єва.— Ні один не втопився. Тільки обіцяють. Всі вони однакові. Отаке життя. Умерти можна... Нудьга і сум з пірамідоном. Усі тільки лякають, але я не з лякливих. Мене цим не візьмеш. Он Адам, мій чоловік, той теж вішатися збирається майже через день. Я йому навіть мотузку принесла. На, кажу, я подивлюсь, як це ти зробиш. Тільки записку не забудь передати в Держстрах. Думаєте, повісився? Бубона лисого! Повісився — тільки мені на шию. Розплакався, усю нейлонову кофточку зіпсував. Така була кофточка... Тепер її жодна хімчистка не бере. Плями виводять, а сльози залишаються.— Єва крутнулася навколо своєї осі.— А правда, Сідалковський, давайте з вами дружить? Ви мені подобаєтесь. Ви хто — теж артист? Бо мені останнім часом самі артисти попадаються. Той, що нібито з кіностудії Довженка, виявилося, кулонами з міді торгував, видаючи їх за чисте золото. Тепер я зрозуміла, чого він так злякався, коли я сказала: "Бобик, за нами слідкують". Його звали Боб, а я називала Бобик. У нього лице враз стало в клітинку. Він усе носив у клітинку, а тоді по секрету мені зізнався, що йому навіть небо таким здається.
— Що ви кажете?
— Чесне слово.— Сам мені казав. Він же, виявляється, ще й хрестиками у Володимирському соборі торгував. Ви, Сідалковський, не торгуєте? Бо тепер багато хто торгує... З виду ніби люди як люди, а в душі — торгаші.
— Я, Єво, гриз граніт науки і по скелях видирався нагору.
— Науковець?
— Вгадали.
— Гм,— Єва зробила ще одні ножиці.— Цікаво,— цей жест, очевидно, був найвищим виявом її позитивних емоцій.— Цікаво. Мабуть, дисертації пишете? Їжаків схрещуєте?
— Ви що, знаєте, де я працюю? — вихопилося в Сідалковського.
— Звідки? Хіба ви кажете? Тільки відрекомендовуєтесь і всі, як один, брешете. Про їжаків я згадала, бо на роботі мого чоловіка їх схрещують з цими... ну, що шапки з них модні носять. Підкажіть. Вискочило з голови.
— Ондатрами.
— От-от, ондатрами. Але хіба це можливо? Їжаки ж колються. Правда?
"Свята простота,— подумав розчаровано Сідалковсьський.— Форми не відповідають змісту". А вголос сказав:
— Ви просто святість. Ви не Єва, а роза вітрів.
— Комплімент?
— Комплімент.
— Оригінальний? Таких ще мені ніхто не казав!
Вони опускалися вниз по ескалатору. Сідалковський їхав не дуже охоче. Цей візит перестав йому подобатися. Краще б вона не розтуляла своїх вишневих губ. Торічеллієва пустота. Мовчання — золото, а язик — млин.
У поїзді метро Сідалковський стояв, а Єва сиділа.
— Сідалковський, сідайте,— запропонувала вона.
— Коли у вагоні стоять жінки, Сідалковський сидіти собі не дозволяє.
— Який ви!
Поїзд мчав їх до Дніпра. Вони вийшли на зупинці "Гідропарк" і попрямували на човнову станцію. Сідалковський узяв човен на двох.
— Не боїтесь?
— Я колишній моряк, Єво.
— Ану, заголіть руки.
— Для чого?
— Хочу глянути на ваші виколки.
— Я без татуїровки.
— Першого такого моряка бачу. Мабуть, ви офіцер?
— Ви не помилились, Єво,— збрехав Сідалковський і додав: — Перший помічник мічмана.
У Єви очі зробилися глибокими й голубими. Сідалковський глянув на них, і йому здалось, що в них міг потонути легіон її прихильників. Єва роздяглась і підставила свою й без того напівшоколадну фігуру сонцю і теплим дніпровським вітрам. Купальник її схожий був на фіговий листочок.
— Єво, ви гарна,— мовив Сідалковський, а подумки додав: "Коли мовчите".— Ви гарна, як...
— Як хто? — підвелася на ліктях Єва.
— Як швейна машина "Зінгер" у моєї мами. Єва вдячно посміхнулася.
— А ваші очі, як оази...
— Як що?
— Як оази.
— А-а, це ми ще в школі проходили,— Єва зачерпнула рукою води.— Здається, по географії... Правильно?
— Правильно,— підтвердив Сідалковський, ритмічно й нехотя загрібаючи веслами.— Я — Сідалковський, Єво.
— Знаю,— розморено кивнула вона, навіть не розплющуючи своїх голубих очей, в яких міг би втопитися й Сідалковський, якби Єва їх відкрила.
— Звідки ви знаєте?
— Я ж сама вас так назвала.
— Але я справді Сідалковський з "Фіндіпошу".
Єва одночасно розкрила пухкенького ротика й голубі, як у серпні небеса, очі.
— Я працюю разом з вашим Адамом.
Єва мовчала, як риба, викинута на берег. Губи-вишні зморщилися, наче враз перестигли.
— Ніколи б не подумала,— розтулилась вишня і показала два разки гарних зубів.
"Зуби — як клавіатура на піаніно чернігівського виробництва",— подумав він.
— Я вас уявляла старим і противним дідуганом. Як ви могли придумати: посилати за мною діда Бубона.
— А ви хотіли, щоб за вами слідкував я?
— Хоча б!
— Що я й роблю.
— Ви мене вбили, Сідалковський. Отже, ви за мною стежите? А все те, значить, було не справжнє: і плащ, і компліменти, і ваші почуття?
— Плащ, Єво, справжній. З чистого японського синтетичного волокна.
— А почуття?
— Про які почуття ви говорите?
— Про наші з вами...
Сідалковський розвернув човен і, пливучи до причалу, думав: "Єва належить до тих жінок, з якими приємно, коли вони мовчать, але якщо вони починають говорити, та ще й так багато, від них хочеться негайно втікати і тільки після цього, через певний час, згадувати, як втрачене дитинство, яке здається значно кращим, ніж було насправді".
Саме таке почуття охопило Сідалковського, коли він несподівано залишив Єву (звичайно, як справжній джентльмен, провів її до самого "Фактуса"). На прощання сказав:
— Єво, ви увірвалися в моє життя, як реактивний літак у небо, залишаючи в ньому яскравий слід: білий і кучерявий.
— Комплімент?
— Комплімент,— підтвердив Сідалковський.
— І такого мені ще ніхто не казав. Коли ми зустрінемося? — подаючи руку, запитала Єва.
— А я вам, Єво, не набрид? Такі жінки, як ви, віддають сьогодні ключ від свого серця, щоб завтра на ньому поміняти замок.
— У вас буде ключ до всіх моїх замків, Сідалковський,— посміхнулася Єва і щезла в тіні величезного "Фактуса".
Сідалковський поспішав до Кобилятина-Турбінного. Там, у "Фіндіпоші", на нього вже чекав Адам. Він дивився на Сідалковського очима абітурієнта, якого може врятувати тільки остання п'ятірка. Євграф глянув на нього так, як можна дивитися, коли сумління ще чисте, а совість уже починає відходити в минуле, узяв по-товариськи за плечі й почав:
— Найбільші майстри по пересадці сердець, Адаме,— це жінки. Вони роблять це майстерно, хоч і не безболісно, поміщаючи своє серце то в одну, то в іншу грудну клітку, але, як правило, в чоловічу. Ви мене зрозуміли?
Адам скрушно похитав головою.
— Скажемо простіше: ви, Адаме, не пройшли по конкурсу. Готуйтесь до наступної сесії. Тримайтесь, тільки без сліз і ридань.
Адам зайшов до кабінету Сідалковського й присів. Він сидів так тихо, що скидався на забутий пам'ятник в осінньому райскверику. Потім схлипнув і затулив обличчя руками.
— Не плачте, Адаме,— промовив Сідалковський і жестом футбольного мецената поклав свою руку на його плече.— Витріть очі і побережіть сльози до кращих часів. Єва — не член нашої профспілки. На поруки її не візьмеш. Масово можна виховувати, але будуть не ті наслідки. Повірте мені. Я зустрічав Єву зблизька. Бачив її так, як вас, Адаме. Божественне створіння. Де ви тільки його відкопали і для чого? Вона створена не для вас...
— А для кого? — Адам підвів очі. Ніс у нього вже встиг набрякнути і за кольором та формою скидався на синій баклажан.
— Для кого ж?
— Для людства, Адаме! Єва створена для людства.
— І ви з мене смієтесь, Сідалковський?
Євграф раптом спіймав себе на думці, що і він... Карло Іванович Бубон таки мав рацію. Досвід переміг молодість.
— Що ж мені робити?
— Випийте своїх улюблених "сто грамів для сміливості" і залиште Єву раніше, ніж вона залишить вас. Інакше історія може повторитись, як старий анекдот на новий лад. Але від того вам не буде смішно.
— Єва залишить мене?
— Так,— Сідалковський відчинив стіл, дістаючи дорогі сигарети.— Кохання, як і телеграма, не завжди знаходить своїх адресатів.
— Але ж трапляються випадки...
— Безперечно. Ваша телеграма, Адаме, ще не прийшла. Вона, можливо, тільки в дорозі. Вона, можливо, до вас іде, але трохи на іншому бланку.
— Скажіть, Сідалковський, вона зустрічається з тим самим "у клітинку"?
— Адаме, Ноїв ковчег уже давно біля гори Арарат, а ви й досі по той бік потопу... Єва живе сучасними темпами. Вона спішить, а ви запізнюєтесь, як періодика. Події розвиваються значно швидше, ніж ви думаєте. Після "клітинки" у неї вже третій. До речі, зайвий. Бо цей третій... Візьміть себе в руки, Адаме, або міцніше затисніть пояс. Цей третій... А втім, яке це має значення для вас? Це ж нічого не міняє.
(Продовження на наступній сторінці)