Зося з одруженням втратила рожеві мрії про стародавніх лицарів середньовіччя і, здається, примирилася з реальністю двадцятого віку. Грак знайшов постійну прописку в Кобилятині-Турбінному й загадковий предмет у льоху генерала Чудловського.
РОЗДІЛ XIII,
в якому розповідається про лицаря XX віку, дисертацію, мушкетерів Франції, згадку про фотокартки, хрестики, торгашів, целофан для любительської ковбаси та італійську мафію
Сонце весело й легко піднімалося над фасадом "Фіндіпошу". Воно перестрибувало своїми ніжками-промінцями з однієї літери на іншу і грало ними, наче музики на цимбалах. Сідалковський потис Гракові руку, перекинув через плече двобортний японський плащ і з словами "де салютант" залишив приміщення філіалу. У Київ він прибув рівно через півгодини.
Місто, напоєне за ніч каштановим цвітом і липами, було свіже, як дитя після купелі. Де-не-де, немов розірвані фотокартки Єви, виблискували своїм сріблястим глянцем калюжі. Свідомий свого службового обов'язку, Сідалковський ішов розмашисто й швидко, як землемір, котрий, забувши метр, вимірював землю кроками.
Адам, припавши обличчям до шибки, дивився услід Єві і повторював лише два слова: "Сідалковський зможе..."
Єва не вийшла, а ніби випурхнула з-під порталу "Фактуса", вискочила на вулицю і несподівано зупинилася. Хтось звечора перекопав асфальт, і глина, схожа на учнівський пластилін, прилипала до бруківки, до стін, до взуття. Дощ, що, певно, пройшов уночі, замісив її на квітах пахучого бузку й жасмину, але від того ні калюжі, ні глина не стали кращими.
— Там, де кінчається асфальт,— промовив Сідалковський, — починається кохання. Доброго ранку!
— Доброго ранку,— відповіла машинально Єва, навіть не глянувши на Сідалковського.
Вона дивилася то на свої лаковані черевички, то на калюжу і думала Сідалковський знав, про що Єва думає, але не знав, як вона будує свої фрази. Він на деяку мить, але тільки на деяку, затримав на ній свій погляд і сам собі сказав: "Мда-а! З такою зовнішністю можна захищати будь-яку дисертацію".
— Ну, що ж ви! — гукнула Сідалковському молодиця з переповненими сітками в руках, яка скидалася на молочницю пізнього Відродження.— Теж мені лицар... Сам перестрибнув, а дівчину по той бік калюжі залишив. Ох, і молодь пішла! Колись нас хлопці на руках носили...
Сідалковському стало ніяково: безплатних кіноглядачів він не любив. Люди, що поверталися з ранкового базару, оточили їх кільцем у чеканні маленької вуличної сенсації.
— Давайте руку,— запропонував Сідалковський.
— Тут я не перейду? Черевички замащу? — відповіла чи запитала Єва.
Сідалковському це стало набридати. Він раптом зірвав з плеча плащ і кинув його до ніг з таким жестом, якому позаздрили б усі королівські мушкетери Франції. Натовп ахнув, як маса на стадіоні під час удару по м'ячу, що пролетів у двох метрах над перекладиною. Єва не наважувалась. Вона підвела очі, глянула на Сідалковського і простягнула йому вдячну руку.
— Сміливіше!..
Єва була зачарована. Сідалковський ступив два кроки і підхопив її на руки. Єва мліла, як весь базар, що несподівано перенісся сюди, на площу.
— Боже, який ви! — промовила ледь чутно Єва, звівши погляд до неба.— Гляньте, скільки народу зібралось! Яка я щаслива! Такою я ще не була! Ви справжній лицар! Мені від щастя хочеться плакати, боже!
— До кого ви звертаєтесь? — запитав Сідалковський і поставив її на тротуар, хоч вона туди й не дуже поспішала.
— Я хотіла б, щоб ви мене так несли через усе місто... Я б для цього навіть ногу собі зламала...
— Чи варто? У вас гарні ноги...
— Молодий чоловіче, а плащ,— торкнувся плеча товстенький дядечко, який, очевидно, дуже полюбляв пиво навіть без тарані.
— Я дарую його вам,— кинув через плече Сідалковський.
— Ти ба, який аристократ знайшовся,— долинуло до тендітних вух Сідалковського.
"Ти без цих штучок ніяк не можеш? — прокинувся в Сідалковському-другому Сідалковський-перший.— Ти прийшов її перевиховувати чи завойовувати серце?"
"Я ще над цим не думав",— відповів йому Сідалковський-другий.
Він проходив крізь натовп, неначе крізь стрій. Обличчя в нього горіло, як парниковий помідор, що не спізнав ще сонячних променів, але мав достатньо електросвітла. Єва ж цвіла і закипала, як цвіт на абрикосовому дереві в Одесі
— Давайте знайомитися,— мовила Єва, не випускаючи Сідалковського з рук.
— Сідалко,— відрекомендувався він.
— Єва. Єва Гранат,— сказала вона і двічі вголос повторила.— Сідалко, Сідалко! Щось мені ваше прізвище нагадує. Ага, згадала: Сідалковського. У мене є один знайомий — Сідалковський з "Фіндіпошу".
— Ви там працюєте? — перебив її Сідалковський.
— Ні. Мій чоловік там працює...
— Так ви заміжня? — збивав її з курсу Сідалковський.
— А ви розчаровані?
— Навпаки! Я нікого так на світі не люблю, як розлучених нарсудом мам і...
— Я ще не розлучена і не мама.
— От і чудово.
— Тільки не перебивайте мене. Я до цього не звикла,— губки у Єви набрали форми примхливого бантика, зав'язаного на один вузлик. Так-от: у мене є знайомий Сідалковський. Вам би теж личило: Сідалковський.
— Що ви кажете?
— Абсолютно. У мене є один знайомий. Звати його Коля, але він нагадує іншого мого знайомого, і я його називаю Вадиком. "Коля" йому зовсім не пасує. Як вам Сідалко. Можна, я вас називатиму Сідалковським?
Сідалковський не заперечував. Це йому навіть сподобалося. До його фігури пасувало саме таке прізвище: Сідалковський, а не Сідалко.
— Так-от, цей Сідалковський. Ну, Сідалковський-перший, а не ви. Ви будете Сідалковським-другим. Згода? Чи вас це ображає? Ну, гаразд, ви будете першим, а той другим.
Сідалковський посміхався і думав про своє: що б означала знахідка Грака і чи б'є Бубона Мацеста Єлізарівна, а чи тільки лає?
— Так-от, цей Сідалковський. Не ви, а той Сідалковський, знаєте, що придумав?
— Не знаю. Цікаво, що ж?
— За мною слідкувати!
— Ну?! — красиво переломив брови Сідалковський. — А хто ж ви така, що за вами стежать?
— Ніхто! В тім-то й справа, що я ніхто. А він, Сідалковський, доручив це начальникові мого чоловіка головбуху Бубону. Ви колись чули таке? Навіть дав йому дві мої фотокартки. А жінка взяла їх і порвала... Скандал був грандіозний!
— А звідки вам усе це відомо?
— Та мені мій чоловік сам про все і розповів. Я навіть знала, що він у вельветових штанях ходить. По них я одразу й упізнала Бубона. По них і по лисині,— Єва підстрибнула і зірвала недостигле яблучко.— Хочете пополам? — запропонувала вона Сідалковському й перша надкусила.— Кисле і гірке.
— Плід з дерева пізнання й зла,— промовив Сідалковський.
— Що ви сказали?
— Це з біблії...
— А ви що — сектант чи атеїст?
— А вам що більше до вподоби?
— Мені — ви. А професія мене не цікавить.
— А що вам ще чоловік розповів? — запитав Сідалковський.
— Адам? Та він мені все розповідає. Моє миле і покірне створіннячко. Якось прийшов додому та й каже: "Єво, тепер тобі нічого не вдасться. За тобою стежать". Я розсміялася. У мене днями був один знайомий. Казав, що з кіностудії Довженка. Якийсь каскадер. Все хотів з мене дублера Бріжжіти зробити. Я йому одразу сказала: "Ти от що, каскадер, мотай звідси, бо я тобі дам дублера Бріжжіти". Вона ж уже стара? — чи то запитала, чи ствердила Єва.— Ще хотів мене до моря вести...
— Пішки? — поцікавився Сідалковський.
— Не знаю. Я відмовилась. У мене тут своє море і Дніпро на додачу. Ви, Сідалковський, умієте плавати? — Єва раптово повернула у бічну вуличку, тісну й густо-зелену.— Якщо вмієте, то й мене навчите. А той каскадер передав мене своєму товаришеві із театру. Цей уже влаштував мене на роботу. Тепер я в театрі...
— Ким, якщо не секрет?
— А ви не здогадуєтесь?
— Здогадуюсь.
— Так чого питаєте?
— Цікаво,— Сідалковський несподівано зів'яв, як дерево, посаджене не в той грунт.
А Єва тим часом продовжувала:
— Так от, учора ми з цим товаришем з театру були на Дніпрі. Каже: підемо, поплаваємо, а сам плаває тільки на човнах, і то на тих, що на шістьох. Видно, для двох боїться. Ми сіли, від'їхали від берега, і я одразу хотіла скинути його у воду. Та він аж під лавку заліз. "Єво, не дурій,— каже,— а то я втоплюсь". Топись, відповідаю, хай думають, що втопився через мене. А він мені: "Якщо ти мене залишиш, то тоді, чесне слово, втоплюсь, не дивлячись на те, що не вмію плавати". Завтра побачимо: я йому даю, Сідалковський, громовідвід. Скажу, у мене тепер є Сідалковський — і плавати вміє, і не топиться. Чи не так?
— З вами весело, Єво.
— О, зі мною не пропадеш,— і, вискнувши, Єва підстрибнула й зробила ногами в повітрі ножички, як Пеле із команди "Сантос" при ударі по м'ячу.— За мною, Сідалковський, усі сохнуть, вішаються і топляться.
— Уявляю, скільки на вашій совісті мертвих душ.
(Продовження на наступній сторінці)