(входить і, помітивши, що нічого страшного не сталося між гетьманами, задоволено вітається до гостей).
До згоди, бачу, ви прийшли, брати,
І серцем радуюсь своїм, тим паче,
Що буря насуває... Час не жде...
Лобода
А що хіба? Дістав якісь ти вісті?
Гуменицький
Вернулися допіру наші чати:
Із табору Жолкєвського ляшків
П'ятьох з собою привезли, піймавши
Їх кінних миль за кілька десь од міста.
За звичаєм, язик їм розв'язали:
Надвечір завтра сам гетьман коронний
Прибуде в гості.
Лобода
Ов?! Чого так борзо?
Гумєницький
Велика сила, кажуть, в нього.
Наливайко
Так,
Це правда.
Лобода
Що ж, нехай! На те і сила,
Щоб з нею битися Як так, то й так!
А поки що гостей я дорогих
До столу прошу випити на згоду
Та покріпитися з дороги.
Мамай
Добре!
Розумне слово...
Лобода (сміється).
Вина тут, меди
Такі, яких не має і коронний...
Мамай
Та не дражни хоч, а звели подати!..
(Сідає за стіл).
Лобода
Пазино! панно! це вже ваша справа...
Пазина виходить. Касильда кидає на всіх погірдливий погляд і виходить дверима до інших покоїв.
Мамай (услід їй).
Ого!.. А не казав тобі я, Грицьку,
Що молода твоя бідою диха!
Орішевський (сідає).
Нічого, не привчилася іще
Гетьманшою в господі врядувати.
Лобода
(до Наливайка, що стоїть осторонь, тихо розмовляючи з Гуменицьким).
А ти?..
Наливайко сідає.
Сідай, Охріме!
Гуменицький сідає.
А з тобою,
Пречесний отче, я й не знаю вже,
Чинити що. На людях, кажуть, ви
Ніколи не п'єте, а тільки нишком,
Що навіть дух святий того не бачив,
Тому й не кличу я тебе до гурту:
Іди до келії своєї, там
Замкнись і пий собі аж досхочу,
Та тільки... утекти, гляди, не пробуй,
Бо я знайду тебе і під землею!..
Ігнотус гасить блиски зненависті в очах; смиренно здіймає погляд горі, зітхає й виходить дверима праворуч.
ДІЯ П'ЯТА Середина просторої землянки в урочищі Солонині під Лубнами за Сулою. Обстанова проста, але все чисто, чепурно, затишно: помітна жіноча присутність. Просто — вхідні двері, ліворуч двері до спочивальні. Знадвору вряди-годи чути гарматні стріли.
Касильда
(глибоко схвильована, ходить по хаті позираючи вгору — в темряву вікон).
Як довго він не йде... Боюся я,
Щоб наливайківцям та ненароком
Не трапив він у пазурі...
Пазина
(готує вечерю на столі).
Та хто?
Касильда
Отець святий прибути мав сюди
Цієї ночі до гетьмана....
Пазина (здивовано).
Як?!
І знов той ксьондз?.. Що має тут чинити?
Касильда
А ти ж гадала як? Що я забула
Образу Наливайкрву?.. О, ні!
Таких образ гербована шляхтянка
Нікому не дарує. Час прийшов,-
Тепер вже я із нього насміюсь!
Пазина (стривожено).
Та як?.. І звідки ксьондз отой прибуде?
Касильда
О, встигнеш ще дізнатися ти!
Чи, може, ти гадала, що дарма
Ганебний шлюб взяла у Білій Церкві
Оборського донька з медведем диким?..
О, ні! ні, не дарма... Таких речей
Дарма ніхто не чинить... Я діждусь,
Що Наливайко твій, цей гордий лицар,
Дістане по заслузі — і вже скоро —
За те, що меч зухвалий зняв на нас,
На віру нашу й на Річ Посполиту!..
Пазина (злякано).
Касильдо, схаменись! Що ти верзеш?..
Хіба твій муж не б'ється попліч з ним?..
Касильда (регоче).
Мій муж?! Тобі його дарую я!..
Коли пішла на ложе шлюбне з ним,
Коли красу свою, ясну, як сонце,
Я вергла в бруд самохіть, то вже знала,
Навіщо це роблю. І як раділа
Тоді я, як гетьман коронний наш
Обох твоїх гетьманів погромив
В урочищі тім... Гострий Камінь... Нині ж
З усіх, як єсть, боків він оточив
їх тут кварцяним військом в Солониці,
І виходу нема нікуди їм,
Цим лицарям степів безкраїх, буйних,-
О, ні, нема!..
Чути стук у двері. Касильда біжить до дверей.
Це він... напевне він...
Відчиняє двері. Входить Ігнотус, перебраний за козака.
Ігнотус (вклонившись).
Най бендзе похвальони Єзус-Кристус!
Касильда
(здивована спочатку, потім пізнавши голос).
Амінь... Пазино, йди і розшукай
Гетьмана... мужа і поклич сюди.
Пазина кидає на єзуїта погляд, повний зненависті, й виходить. Касильда кидається Ігнотусові на шию.
Пречесний отче! ти нарешті тут...
Стомилася душею й серцем я,
Тебе чекаючи...
Ігнотус
Думками все
З тобою був, моя кохана...
(Жагуче пригортає її й довгим поцілунком
впивається в уста).
Касильда
(визволяється з обіймів і показує на вікна).
Вікна!..
Там варта... обережніш треба...
(Проводить рукою по чолі).
Стій!..
Про що пак я хотіла... Так... про справу...
Як наша справа? Йди сюди, до столу
І розкажи...
Ігнотус сідає за сіл.
Коронного ти бачив?
Ігнотус
Усе гаразд, аби лиш твій медвідь
В останнюю хвилину та не зрадив...
Касильда (см'ється).
А я навіщо?.. О, спокійний будь,
Мій любий отче, я без тебе теж
Часу не марнувала тут... Не так
Зненавистю палає серце в мене,
Щоб я забуть могла, кому й для чого
Красу свою втоптала у багно,
Не гнівайся на мене, любий отче,
Але у любощах сама себе
Я переважила: свого медведя
Отрутою кохання напувала,
Аж поки він в ногах моїх звивався,
Як вірний пес...
Ігнотус
А з Наливайком він
Ще гарний досі?
Касильда
Ха-ха-ха! Його
Ненавидить наперехід.
Ігнотус
Що ж сталось?
Касильда
(по хвилі піднесеної задуми).
Що сталося?.. Багато і... нічого...
Сказати мушу знов, що Наливайко —
Це не людина, ні! Це демон степу,
Чарівний демон, вітер, грім, це — сила,
Опертись котрій не здола ніхто...
(Посміхнувшись задумливо).
Крім мене, отче... Так... крім мене...
(Знову поважно).
Огневим словом він своїм збудив
П'яниць запеклих, боягузів, псів
І лицарів створив — та ще яких! —
З сміття цього. Ця дикая орда
Без захвату й піднесення не стріне
Свойого Бога, де б він не з'явився.
Мазепа навіть, Кремпський, Орішевський
На нього моляться, а запорожці
Його лиш слухають, а не медведя
Мого... Медвідь це знає і лютує,
А я... в огонь олії підливаю...
(Регоче).
Тож і кажу тобі, мій любий отче:
Ріллю зорала я, а ти посій,
Якщо приніс добірного насіння...
Ігнотус
(сміється й б'є себе в груди).
О, так,— приніс!
Касильда (радісно).
Гаразд... Цієї ночі
Хоробрий демон наш, як чула я,
Лаштується Жолкєвському завдати
Всім табором своїм удар останній
І або розтрощити військо польське
Упень, або пробитися на волю
Із табору, із колії смерті...
Ігнотус (злякано схопившись).
Що?!
Це правда?
Касильда
Так. Але поспів ти вчасно.
(Дослухається).
Спокою, отче... Сядь,— ходу я чую:
Це він, це мій медвідь, і ми його
Зуміємо умовити в ту ж мить.
Входить Лобода й зупиняється на порозі, здивовано оглядаючи гостя.
Лобода (насупившись).
Добривечір!
Касильда (йде йому назустріч)
Не пізнаєш, мій любий?..
Це ж він... святий отець, що нас вінчав
І змогу дав мені, дурній, знайти
У тебе, мій коханий, ясне щастя.
(Обнімає й цілує його).
Лобода (прояснівши).
Ніколи б не пізнав...
(Іде до столу й цілує ксьондзові руку).
Давно прибув?
Чи добрі вісті маєш?
(Сідає).
Ігнотус
Так, добрі...
Касильда
Стривайте...
(Наливає кубки).
Покріпіться перш, тоді
Й про справи ліпше буде розмовляти.
Лобода (бере кубка).
Розумне слово, серце. Прошу, отче!..
(П'ють і вечеряють).
Касильда (до Лободи).
Чи вірити тому, мій любий Грицю,
Що цеї ночі вдарить Наливайко
Із табору на військо королівське?
Лобода (посміхнувшись).
Та ніби так... Вмовлялися ж удвох.
Касильда (вдає обурену).
Виходить, правда й те, що по звитязі
Його козацтво обере гетьманом —
Над всіми одного, а ти і інші
Лиш за підручних будете у нього!
Лобода (перестає їсти).
Тобі ж про цеє хто казав?
Касильда
Всі кажуть,
Лиш ти один не знаєш, бачу я.
Лобода (насупившись).
Дурне верзуть!
Касильда
Ох, не кажи, гетьмане!
Коли до цього прийде, то кого ж,
Як не улюбленця свого, голота —
Та й запорожці — вкриють бунчуками...
Лобода (гнівно).
Дурне!..
(До ксьондза).
Кажи, які звістки приніс!
Чи годиться коронний на умови?..
Ігнотус
(виймає з-за пазухи папери).
Ось договір: читай і підпиши!
Лобода бере й читає про себе.
Тобі, гетьмане, й старшині, а також
І Війську Запорозькому коронний
Опрощення дає за все минуле
І грамоту від короля ясного,
Яка потверджує твоє гетьманство
Не лиш над запорожцями, але
Над всім козацтвом степовим. За це,
Не гаючись, ти маєш відчинити
Ворота в табір ваш, щоб наше військо
Впустити і приборкати навік
Зухвалого гультяйського гетьмана
І всіх прибічників його.
Лобода
(встає й ходить ло хаті, схвильований).
Так, так...
Умови добрі, що казать, але...
Козацтво не подякує мені
Ігнотус
Тобі тепер крулевська ласка буде
(Продовження на наступній сторінці)