«Нескінчена поема» Спиридон Черкасенко

Читати онлайн оповідання Спиридона Черкасенка «Нескінчена поема»

A- A+ A A1 A2 A3

З початку все?.. Але річ в тім, що я проґавив початок... так-таки простісенько проґавив. А може, його й зовсім не було... У всякім разі, я його не знаю, тому вибачайте, коли моє оповідання буде без початку й без кінця. Та для вас, пане лікарю, як для психіатра сього й не треба, коли ви хочете дізнатись тільки, що саме спричинилося до мого... такого незвичайного зворушення.

Стривайте... Я гаразд пам'ятаю той вечір і до сконання пам'ятатиму. Слухайте ж. Я сидів... ні, не сидів, я літав десь в таємничих просторах, утворених власною фантазією, на сріблястих хвилях власних переживань, і — творив. Вам не траплялося відчувати такого моменту, моменту найвищого піднесення, що межує з недосяжним щастям? Ні?.. Шкода... В той вечір я стояв віч-на-віч з безсмертям. Перо натхненно рухалося по паперу, лишаючи огневі рядки дивної поеми. Так, то була велична поема. Що? Про неї, про кохання?.. Хм... коли хочете, то про неї й про кохання лились мої міцно-дзвінкі, як криця, але повні найважнішої лірики й мистецької пластичності, вірші. А над всім панувала, як душа нової поеми, глибока філософічна думка... Хе-хе, на вашу думку, я вже збожеволів... Знаю, знаю... Але мені все одно, що ви там думаєте.

В той вечір з'явилася вона з цілим почетом. Знявся гомін, галас, як на вулиці.

Що се значить? Такого ніколи не бувало. Мої знайомі рідко насмілювались ламати мій спокій, вдиратись в самітній, недосяжний для них, світ, в котрім пробувати мали право тільки я та вона — Ніна, моя кохана Ніна, моє божество, поема життя мого, мого бунтівничого розуму. Вони з'явились, і в чистім царстві високих замірів оселилася бридота, плазуча й слизька, як гадина.

— Цссс...

— Він пише?..

Примовкли, видимо, дослухаючись, чекаючи.

— Пише, пише... Тихше, не галасуйте!

"Пише, не галасуйте" — які бридотні, мізерні слова! Вся істота моя хвилює в екстазі творчості, а вона — пише... Я кинув писати, підвівся од столу з палаючою ще головою і, яко чемний господар, вийшов до вітальні вітати дорогих несподіваних гостей.

Побачили мене.

— Ах, вибачте, будь ласка...

— Вибачте, писали ви, а ми...

— Добривечір, пане Сохальський.

Їх було троє: Гінкій, високий, широкозадий, блискуче-чорнявий, з нахабним виглядом, інженір; Байденко, кремезний, незграбний, як колода, вульгарний довговусий, пристав і панна Банда Герман, повновида, рум'яна, білява, з блакитними безглуздими очима, вчителька музики. Я рішуче не можу витерплювати усіх трьох, але з вельми приязною усмішкою стискаю всім руки й прошу сідати. Сідаю й сам, не зганяючи з обличчя приємного виразу.

— Не турбуйтесь,— кидає недбало інженір і в ту ж мить забуває про мене. Він сідає за рояль до нас спиною, грюкаючи одкидає накришку з клавішів і дрібно й обурююче-бучно починає награвати гами й навмисне розгонисто коливати то в той, то в другий бік злегка кучерявою потилицею. А мені жагуче кортить вхопити зі столу незграбний, грубий, уважистий фотографічний альбом і з усієї сили гепнути об його рухливу голову, щоб аж картки порозлітались і густо вкрили блискучу, як дзеркало, підлогу. Я навіть посміхнувся задоволено, уявивши собі, яка се була б урочиста хвилина.

— Ой, лелечко! — заверещала панна Ванда, затуляючи вуха своїми червоними долонями.— Змилосердіться, пане Гінкін, і дайте спокій моїм тендітним нервам... Вони луснуть від вашої музики.

Вона вважалася знавцем музики й повинна була неодмінно іменно отак-о заверещати й затулити вуха, але сонливі й трохи булькаті очі її закохано слідкували за інженірською потилицею.

— Хо-хо-хо! — гойдався в кріслі від незрозумілої веселості Байденко.— Чудово, незрівнянно! Нагадує церемоніальний марш.

— Ша! Чого розмордувало вас! — одхиливши із спочивальні двері, прошепотіла Ніна.— Люся спить, Люсю розбудите. Тоді заставлю самих присипляти.

— Не хочете, не треба, ото! — промовив Гінкін, підвівся й знову хрьопнув накришкою, аж рояль застогнав, а я ледве втримав себе, щоб не згребти його за в'язи й не жбурнути за поріг. Він, певне, зауважив се, бо лагідно, хоч глузливо й нахабно, звернувся до мене:

— Ну, що... багато написали? Я чув, що ви пишете щось... е-е... щось надзвичайне?

Я роззявив рота, щоб відповісти йому, але він вже одвернувся, витяг золотий годинник, скоса кинув на нього очима і, позіхаючи, заховав, гучно клацнувши накришкою.

"Він вже чув... Від кого? — дивувався я.— Невже Ніна? Невже вона не тямить, що не слід виносити на вулицю незайману таїну натхненних вечорів й тим самим обридотнювати її? Та ще кому повідала її! Якомусь гадові..."

— А той... пані довгенько, коли хочете, переодягається,— промимрив Гінкін ні тобі до Байденка, ні тобі до панни Ванди, бовкнув і вже забув про те, що сказав, а, висвистуючи гадючим шипінням якийсь опереточний мотив, підійшов до картини, що висіла насупроти, й байдужісенько почав розглядати пейзаж своїми вродливими, мерзенними очима. Панна ввесь час з великою готовістю слідкувала за ним закоханим поглядом, а пристав чадив товстою цигаркою й важко сопів носом.

"Переодягається? — думав я, забувши про всіх.— Куди ж вона?"

Серце мені чомусь занило. Правда, Ніна часто лишала мене на самоті й ходила на вечірки до знайомих або до клубу; правда, мені було прикро, але я вважав се за річ звичайну. Певне, й тепер вона лагодиться кудись танцювати й прибирається в білу сукню. Але чому так серце моє затремтіло й розум запротестував? Чому так, як ніколи ще, забажалося, щоб вона нікуди не йшла, щоб посиділа зі мною, а я прочитав би їй новий розділ моєї поеми. Вона так любо слухає, було, як кішечка, схиливши чорненьку пишну голівку на правий бік, так тепло цілує мене в лоб після читання, що мене обхоплює шалений порив натхнення, фантазія робиться безмежною, і я сідаю знов і в нервовім тремтінні творю. Строфам, написаним в сі хвилини, позаздрив би геній. А вона йшла спати, мовчки, якось поспішаючись, навіть не сказавши на добраніч, аби не заважати... Хе-хе, аби не заважати... Я так думав тоді... Але не забігатиму наперед.

Нарешті вона вийшла. Ні, не на бал зодяглася, бо надто просто, а в руці мала ридикюль та поверх сукні легенький дорожній сак... Навіщо ридикюль? Навіщо сак?

Ввійшла, побачила мене, трохи зблідла і, як мені здалося, навіть присіла, але хутко опанувала себе, й чарівна усмішка, котру я так любив, засіяла на видочку.

— Та й довго ж ви,— обернувся Гінкін, знову виймаючи годинник. Він одразу прояснів.

Ви уявляєте, пане лікарю, мій настрій в той час?..

— Ти тут, любий? — звернулася вона до мене й, жартівливо погрожуючи очима, розгладила мені на лобі зморшки.— А я думала, що ми тобі не переб'ємо, та хіба з отакими ведмедями (кивнула вона на Гінкіна) не переб'єш! Ну, вибач, серце, більш не будемо. Ісак Володимирович,— вона глянула на Гінкіна, але як глянула, коли б ви бачили! Навіть панна Ванда засовалася в кріслі й підвелася, закопиливши губу,— Ісак Володимирович, як тобі, певне, відомо (мені відомо?!), сьогодні від'їздить од нас, і ми хочемо його провожати. Ти, звичайно, не сперечатимешся, мій хороший?..

Вона міцно оповила мою шию, вдряпнувши десь булавкою, й палко поцілувала просто в губи довгим-довгим поцілунком, ніби прощаючись навіки, а Гінкін раптово одвернувся й незадоволено кашлянув.

Що я мав вдіяти після такого несхитного аргументу? В душі я посилав того Ісака Володимировича до чорта на роги, але мусів побажати йому всього найкращого й з приємністю стиснути його чотири пальці, потім витерти піт на долоні пана Байденка й чемно вклонитись панні Банді.

— До побачення, мій соколе...— кинула вона вже в коридорі.

— Та тільки не барися,— промовив я якось не до речі, але вони вже не слухали й веселим, гомінливим гуртком зникли. Я вийшов за ними на ганок. Було зоряно й темно. Біля хвіртки пирскали коні. Докотилась невиразна говірка й регіт. Сіли.

— До побачення,— ще раз задзвеніло в темряві, й колеса м'яко захахикали по піску.

Здається, нічого незвичайного не було в тім, що вона поїхала провожати знайомого, але мені зробилося якось дуже важко і... самітно. Іменно — самітно. Часом десь пробувала вона й довше, але я не відчував самотності так гостро, як в сей час, коли в кінці вулиці затихли по дорозі стукіт коліс і тупотнява коней.

Я повернувся до кабінету, забувши зачинити двері на ганок, сів до столу, але мені не писалося.

"Поїхала провожати Гінкіна"...

Що за химерна вигадка? Що їй той бридотний... жидюга...

І чому я так хвилююся, властиво? Адже за півгодини вона повернеться, ясна, блискуча, закохана, розповість про свою прогулянку, переб'є мій докір огневим поцілунком і цілу кімнату засипле перлами свого стрибаючого сміху.

Я взяв перо, силкувався постягати докупи свої розкидані думки, але за хвилину вже знову сидів, одкинувшись на спинку крісла, з похиленою головою й насупленими бровами, не думаючи, не відчуваючи нічого, тупо й байдужно. Перервана поема лежала поперед мене на столі, й рядки її були тепер якісь чужі, фальшиві, непотрібні; і, мабуть, довгенько так сидів, бо... Ну, та слухайте далі...

— Кхи!.. Вибачайте... Можна до вас? — несподівано почув я голос з коридора.

(Продовження на наступній сторінці)