«Лаборантка» Спиридон Черкасенко

Читати онлайн оповідання Спиридона Черкасенка «Лаборантка»

A- A+ A A1 A2 A3

Помагає, красна панно. І зараз я верталось до пана директора, щоб продовжити вечір, поки не покличуть до виконання обов'язку.

— Стріляти? — аж уперед ступила панна Клава.

— Там видно буде... Добраніч!

Він вклонився й повернувся йти.

— Стійте! Чуєте? — гукнула йому навздогін вона.— Ще встигнете напитись. Проведіть мене краще до кімнати, бо я боюсь вступити до темного коридору.

Він зупинився, постояв мить, ніби вагаючись, і вернувся мовчки.

— Нате ось ключа й одімкніть двері,— промовила панна Клава, коли вони ввійшли в коридор.— Так. Калоші скиньте.

Корнет слухняно зробив те, що вона звеліла, й пропустив її в кімнату.

— Чого ж стали? Висмикніть ключа з того боку й замкніть двері.

— Ну, ми тепера дома,— говорила вона, засвічуючи лампу.— Ви собі можете розмовляти... Сідайте ж!.. А я приберу зачіси, бо важко на голову.

Він сів і мовчки стежив за тим, як вона повісила сак на гвіздку, скинула капелюшок і поклала його на стільця, після того підійшла до чепурно прибраного ліжка і, одкинувши м'яку ковдру, кинула подушки до узголов'я.

— Вам не хочеться говорити? — спитала, підійшовши до дзеркала.— Може, спати хочете, то йдіть.

Підняла руки. Кілька бистрих рухів, і пишне золото волосся вкрило плечі. Почала розчісувати.

— Ви таки мовчите? — повернулася вона до нього і, нахиливши голову, обережно водила гребінцем по волоссю, придержуючи його другою рукою.— Скажіть, я вам подобаюсь?

Він зірвався з місця.

— Клаво... не тільки се, а... а... я не знаю... Як тільки побачив вас, то закохався, загинув, пропав...

Корнет стояв серед кімнати й смішно розводив руками, ввесь захоплений, тремтячий.

— Ви така... дивно хороша... Яке у вас розкішне волосся. І взагалі ви вся якась... ну, не можу сказати яка, бо в такі хвилини не вистачає слів.

— В які хвилини?

— В такі, як ся... Люблю я вас, розумієте, до божевілля люблю.

Він кинувся до неї, простягти руки, й чорні очі його дико світилися.

— Стривайте, гребінець зламаєте,— спокійно промовила вона.

— Ат... гребінець!.. Киньте його к чорту! Чи до гребінця тут, коли людина стоїть між життям і смертю.

— Подліпчастий, ви промовляєте, як семінарист, і ваш трагізм анітрішечки не зворушує,— утримуючи сміх і насупивши брови, зауважила панна Клава.— Але я бачу в вас щось інше. Ви маєте серце й вулканічний темперамент і тим довели, що носите мундир з честю.

— Панно! — спалахнув корнет.— В такі моменти небезпечно жартувати.

— Я й не жартую, а кажу серйозно... Ну, буде, пізно вже, незабаром розвидниться...

Вона загасила лампу.

. . . . . . . . .

— Яке щастя, яке щастя...— стоячи біля, ліжка навколішках і схиливши голову до її руки, шепотів Подліпчастий, сп'янілий, схвильований.

— Що? — повернула вона голову, ніби прокидаючись.— Щастя? А, так, так...

Повернувши голову до стіни, вона закинула за неї свої прекрасні руки й дрімала в знемозі. Він нешвидко підвівся й почав зодягатись.

— Хочете йти?.. Ну... йдіть... або ні, стійте. Побудьте ще... Яка тепера година?

В сінях почулася хода, а потім стук у двері. Подліпчастий заметушився.

— Хто там? — спитала панна Клава, широко розкривши очі й підвівшись на лікоть.

— Се я,— пізнала вона голос Костя.— Чи не вийшли б ви? Справа негайна.

— А що таке?

— Прибули штрейкбрехери... Наші не пускають їх. Директор і надзиратель загрожують стріляти, та офіцера ніяк не знайдуть.

— Я зараз... Ідіть собі.

— Порадитись треба. Се ж єрунда! Якось треба запобігти...

— Гаразд, ідіть... Скажіть, що не стрілятимуть. Авжеж, Подліпчастий? Ви не стрілятимете?

— Як же я можу?.. Добраніч, я мушу поспішати.

— Так? — блиснула вона очима.— Але ви не стрілятимете, чуєте?

— А вам, панно Клаво, що до того?

— Ви не стрілятимете? Слухайте, підійдіть сюди...

— Вибачте... але я повинен... До побачення!

Він узявся за ключ.

Панна Клава хутко вихопила з-під перини невеличкого чорного плесковатого револьвера, націлилась в його темну фігуру й тричі вистрілила.

Подліпчастий хитнувсь назад, потім вперед і впав коло порога, застогнавши.

— Казала ж...— прошепотіла зблідлими губами панна Клава.— Казала ж... не стрілятимеш...

Притулила дуло до виска й вистрелила ще раз...

1913