«Лаборантка» Спиридон Черкасенко

Читати онлайн оповідання Спиридона Черкасенка «Лаборантка»

A- A+ A A1 A2 A3

Панна Клава пильно слухала, але якби він спитав її про щось, зв'язане з тим, що він досі говорив, то вона б не відповіла. Жаденним ухом вона ловила тільки музику його низького, грудного голосу, любуючи з м'яких, часом несподівано гарних, переливів; бачила поруч себе тільки високу темну постать і уявляла, якою жагою, захватом горять його карі променисті очі й палають лиця... Свої міркування, коли бракувало слів, продовжував він виразними, повними сили й зграбності, рухами, й сі рухи його разом з рокотливою мелодією голосу викликали в ній солодко-химерні, таємно-далекі бажання, втілити які в думку, в розуміння, в слово вона вагалася сама перед собою. А він говорив... В його словах не було нічого нового, чого б не знала вона. Все ті самі міркування, вихоплені з промов, з нелегальних, заялозених від постійного вживання брошур, тільки пристосовані до місця й дії. Але Кость вкладав у них величезну силу переконання, пристрасті, певності, віри, і відчувалося, що він їх не тільки передумав, але перепочув, пережив, що вони зріднились, злилися з його духовою істотою навіки. Мертві, сухі формули одяглися в плоть і кров, нудна ідеологія перетворилася у вічно живу, неблеклу красу пориву. Се запаляло, вимагало відгуку через захоплення, як необхідного закінчення гармонії. І коли панна Клава мовчала, повна невловимих, нез'ясованих переживань, то розмова його щораз холоднішала, робилася все більш уривчастою, рухи повільнішими... зрештою він замовк, мусів замовкнути, але се сталося так несподівано, що вона аж зупинилася. Він так само.

— Що таке? Надалеко вже?

— Зараз будемо,— відповів.

— Так? Зараз?..

Нотка розчарування й жалю забреніла в голосі. Кость відчув се і замовк, заховався в себе, нічого не розуміючи.

Попереду чорніли в темряві хати німецької колонії. Ніде не світилося: колоністи рано вкладалися спати. В одній із сях напівобідраних халуп (німці доживали останній рік аренди й не дбали про зовнішній вигляд домівок) мешкав шахтар, в якого сьогодня призначено було нашвидку конспіративну нараду, від котрої залежало дуже багато.

Панна Клава трохи оживилася на зібранні так, ніби нічого й не сталося. Але як тільки вийшли на тихе весняне повітря, вона почула, що збірка й промови анітрохи не розважили її, і те саме тоскне почуття заважало цілком віддатися враженням.

— Ну, не гаймось,— стрепенувшись, промовила вона до Костя.— Візьміть мене під руку, Костю. Мушу поспішати до пана директора на журфікс.

— До пана директора? — здивовано перепитав Кость.— Справу яку маєте?

— Та на журфікс же, кажу. Чому ж ви руки не даєте?.. Так... у-у, незграба. Отак-о треба, ну да... а то... Не часто, певне, доводиться вам ходити під руку.

— Ніколи сливе.

— Та бачу... Ходімо швидше, а то драгунський гість пана директора занудиться. Мушу розважати.

— Драгунського офіцера?!

Кость зайшовся низьким, рокотливим, як перебір струн, сміхом.

— Господи, який чудовий сміх у вас... Ви, мабуть, і самі того не тямите. Але дарма ви смієтесь. Мосьє Тушар закликав мене іменно задля того, слово честі.

— Се цікаво! Се оригінально! Х-ха-ха! Товариш Клава в ролі розважниці... та кого?.. Ха-ха-ха! На се варто було б глянути хоч півоком, далебі!

— Що? — роблено насупилася вона.— Ви не вірите, що я можу бути цікавою?

— О, ще б пак! Я певний, що він не нудьгуватиме.

— Справді? Чому ж то?

Він перестав сміятись і ніяково' змовк. Хвильку помовчав, ніби щось обмірковуючи, потім, одвернувшись і дивлячись кудись убік, тихо промовив:

— Хороша ви... гарна.

— Правда? Костю... ха-ха-ха! Костю,— шарпнула його руку,— се ви чи не ви?

— Правда.

— Се ви тепер тільки догадались чи й давно бачили?

— Як то тепер тільки? — наївно здивувався він.— Давно, як уперше побачив вас.

— І ніколи... ні поглядом, ні рухами, ані словом не виявили сього?..

Рука йому злегка затремтіла.

— Навіщо?

Вона одповіла не зразу.

— Ага, розумію.. Гріх думати про жіночу красу тоді, коли на часі важливі справи?

— Ну да... і через те.

— Виходить, якби не було сторонніх справ, то...

— Сторонніх?..

— Ат, не в слові діло!.. Чи тоді б ви виявили те, що... ну, що я вам подобаюсь? Адже так? Я вам подобаюсь?.. Ну, чого ж ви мовчите?

— Я не знаю, навіщо вам сеє знати і... і взагалі., хіба вам не все одно?

— Ну, а як не все одно?..

Кость нічого не відповів, але по тремтінню його дужої руки вона почувала, що розмова вражала його. Його мовчання ще більш розпаляло її, викликаючи бажання сміятись, жартувати, дратувати його.

"Господи, який хороший і який тюхтій!" — думала вона.— Скажіть, товаришу.— промовила панна Клава, ледве втримуючи сміх,— ви кохали коли-небудь?

— Я?.. Ні ще... якось не до того було.

— Ні ще?.. Ха-ха-ха! Бачу, що ви й не здатні покохати. Боїтесь нашого брата?

— Боюсь? Ні, чого ж... я не боюсь, а так...

— Де там не боїтесь! От хоч і зараз... Казав, що я й хороша, й гарна, а сам одвертається. Чи ви думаєте, що се подобається жінкам?.. Ха-ха-ха! І знов одвернувсь... ось гляньте...

Вона міцно гасла його руку своєю й горнулася до нього, а він не знав, що відповідати од ніяковості.

— В коханні, товаришу,— з робленою поважністю навчала панна Клава,— треба бути сміливим, завзятим, нахабним, як і у всьому...

— Нахабним? — вирвалось у нього.

— Еге. Чого ви дивуєтесь! Іменно — нахабним, а не соромливим тюхтієм. Женщини люблять тільки сміливих і нахабних, а з тюхтіїв, отаких, як ви, шановний товаришу, сміються.

Він знов одвернувся.

— Так, так... Не ймете віри? Ха-ха-ха! Ех ви, Костику! Ви, як і кохати захочете, то, безперечно, раніш перегорнете Маркса й Каутського, щоб не погрішити супроти пролетарської ідеології. Так?..

Розкотисто засміялася й стисла йому руку.

— Мені нема чого заглядати до Маркса,— ображено буркнув Кость.— Я й так знаю.

— Справді?.. Що ж ви знаєте? От... і не гадала. Ха-ха-ха! Ану, скажіть.

— Та що ж казати... ви й самі знаєте гаразд... і... і я, вибачте... не пізнаю вас сьогодня.

— Та ну?.. Ха-ха-ха! Хочу, Костику, настроїтись на драгунський лад. Ну-у-дно ж із вами, Костику, розумієте? — гарно й нудно...

— Нудно?! То чого ж ви...

— Ну, може, не так я сказала. Не нудно, а... правильно чи, як би його мовити, занадто... А тому — сіро, безбарвно. Еге... безбарвно... як гола формула... як печеня без підливи. Ха-ха-ха!.. Не сердитесь, Костику, я ж жартую... Бо таки й так... Скажіть, наприклад,— не западала вам ніколи в голову така думка, Костику... єретична думка... що боротьба, якого б вона не була високого гатунку, люба нам, захоплює нас не тому тільки, що нас обурюють, що нам болять кривди наших товаришів, народу, а ще й через те, що... ну, що се задовольняє нас особисто, що в ній ми бачимо зміст... красу життя? Приїлося, оприкріло — і барви злиняли. Се звуть зневір'ям. Помилка! Се не зневір'я, а тільки... ну, як вам сказати?., душа прагне переміни... еге, переміни... і се доводить, що психічні закони мають багато схожого з фізіологічними. Розумієте? Се — звичайно, натурально... і від сього не одкараскаєшся... Фу, аж уморилася, ха-ха-ха!.. А ви хоч би слово... У-у, хо яке!..

Взяла його за руку, нервово здригаючись.

— Ну, а як же, на вашу думку, повинно бути? — помовчавши, промовив Кость.

— На мою думку? — викликаюче відповіла панна Клава.— На мою думку... не треба ховати свої почуття в футляр. Жити треба — боротись, кохати, сміятись, плакати... все, все, все!., щоб життя було не кривобоке, як каліка. Весна кличе — йди назустріч їй, хочеться сміятись, плакати від повноти життя — не ховайся з своїм почуттям... А то... ха-ха-ха!.. Вам, напримір, Костику, чого зараз хочеться?.. Ех, ви,— вам, певне, ніколи нічого не хочеться. А я... я не можу... розумієте? — не можу байдужно слухати, як шарудить під ногами суха торішня трава, як дихає ніч... Хочеться впасти на землю... ну, як се вам висловити?., дочуватись і відчувати, що живеш... буяєш, як рослина по весні. Ось стійте...

— Але не раджу вам сідати,— промовив серйозно Кость, обережно, як маленьку, тримаючи її за руку.

Панна Клава скинула здивований погляд на його темну постать.

— Чому? — засміялась вона.

— Трава суха, але під нею вогко, і се може пошкодити вам.

— Пошкодити? Ха-ха-ха! Який же ви чудний, Костику.

— Ні, без жартів. На вогкій землі по весні дуже легко застудитись.

— Справді? То ви й на гігієні добре знаєтесь? Ха-ха-ха!.. Сміялась довго, чудно, ніби штучно, і раптом урвала. Дійшли мовчки, розійшлись, холодно попрощавшись. "Який дурень!" — шептала панна Клава, одмикаючи двері. Знов те саме почуття опанувало її й було ще нудніш, ще порожніш... Хотілось плакати.

* * *

— Ай-ай, M-lle Клаво, як пізно? — зустрів панну Клаву мосьє Тушар у передпокою.

— Прошу вибачення, мосьє Тушаре...

— Нічого, нічого... Прошу. Мосьє... офіцер... m-lle Клава, наша прекрасна лаборантка.

До панни Клави, брязкаючи острогами, метнувсь герой сьогодняшнього вечора.

(Продовження на наступній сторінці)