«Поменник» Марко Черемшина — страница 4

Читати онлайн оповідання Марка Черемшини «Поменник»

A

    — Кажу, шо чуєте: через поменник газди-сми-си збула! Каже піп на сороковусти: "Вітихо, я нові поменники спровадив, а подивітси. Траба й за небіщиків дбати, траба душі чьисто та файно держєти",— каже. "Та же я ше дідів поменник маю, адіт, єкий повний!" "Це р^б,— каже,— це не поменник. Чіму ви не вбираєте дрантиву дранку, єк ідете до дому божого, але берете білу чісану сорочку, та й фустку броцку, та й коралі, та й киптарь смушковий, та й постільці легонькі? Чіму,— каже,— з-під маржинки чьистите, в колешни солімку та й листєчко стелите? А душі рубєм обвиваєте? А душі гірші від вас, гірші від маржинки? Ей, вітихо,— каже,— шукайте блєшку, най вам поменник переміню!" Розвєзую я платину, тегну корону та й даю, а піп надух душі перепустив у новий поменник. "Нате,— каже,— поминайте, аби душі були шіс-ливі!"

    — Аби-сте трівали, вітишко люба, та же він снісько так і нас ними наділив,— не втерпіли й переривали ґаздині та й руками по запасках били, гейби слід важкої згуби узріли.— То такий, отік кантічка, у чорних рамцях, а насередині чорний хрест з трьома перехрестями. Такий, вітишко чесна та годна?

    — Сніський такий, сестрички пишні; але аби-х не збрехала: то хрест на нім такий, гей тот деревлєний, шо дєк повісмом обвиває, єк за колідов ходит.

    — Гирішний такий, під ним отік барвінок ловитси; правду кажете, вітишко!

    — Аже ждіт-ко! Та й приношу я тото д хаті, під сволок тичю, та й байдуже. Але сегодне жовнірня грим у хату та й трісе-перетрісає. В скрини нічо, в полицях нічо, в коморі нічо, в оборозі сіно, в печи попів, а над столом кажут: "Що це?"

    "Образ", — кажу.

    "Це кавалок дошки, бабо, ти здерла образ!"

    "Ні,— кажу,— це образ, ще мій дід до него моливси".

    "Де-сте богів та світців діли?"

    "Були боги та й світці були,— кажу,— але шос від диму вигибли, шос муха ззіла".

    "Брешеш, бабо, тут царь був!"

    "Ні,— кажу,— боги та й світці були".

    "Агій",— кажут та й образ здоймают до світла.

    Перехрестила-сми-си та й очінаш говорю. Подивилися та й образ миром лишили.

    "А від сволоком шо, бабо?"

    "Поменник",— кажу.

    Здіймають і перезирають.

    "Ій-га! — верещют.— Та це хрест московский, це писане московске!"

    "Знає го господь, то піп нагилив душям",— кажу. А вони поменник до ташки, а моего далі.

    — Дознаки так само й наші поменнички забрали,— скрикнули ґаздині і вдарились по полах, гейби ймили тоту руку, що їм пакість робила.

    Гейкали та йойкали довгими голосами й по головах бились, що такі, гей довбня, тяжкі, такі невдогадливі, такі загрижені.

    Війтиха за рукави їх ловила й потверджувала.

    — Отак, єк вам, Дзельманови розповідаю, а він, хоть не наша віра, каже: "Аби-сте знали, шо через тоті поменники піп та й перші ґазди пожиют смерти..."

    — Най си преч каже! — заверещали ґаздині.

    — Преч би си казало! — додала війтиха.

    Долоні на грудях складали, ід зорям споглядали й жалісливо просили, щоби святці з їх газдів ланцюги здіймали, щоб їх порятували й од смерті оборонили.

    Але річка голос їх шумом ловила й на росу завертала, щоб не виходив із села, щоб село не пустіло.

    — То не дурно мені сеї ночи мої дєдьо приснилиси! Дес весіллє роблют, мене віддают. Не данцуют, ні! А все по своло-ці лускают та лускают...

    — А ваш поменник був також під сволоком?

    — Аєк, під сволоком; та й дєдьо там писані.

    — Кайтеси, люди, кайте!

    — А ви чьому поменничьок не спрьитали, коли дєдьо вам дали знати?

    — Бо сми така розумна, най не кажу.

    Ґаздині йшли мовчки. Одні намагалися пригадати собі свій сон із останньої ночі, аж зашінки на собі рвали; другі гадки свої збирали й перемірковували ще раз війтишину бесіду, кінці її докупи складали.

    Гадки коло сволоків, гей мухи, літали, на поменники сідали, а ґаздині руки собі ломали й головами притакували:

    — Таки через поменник!

    — Видко діло, шо через поменник!

    — Бігме, через поменник!

    — Знає го біс!

    Другие произведения автора