— Кажу, шо чуєте: через поменник газди-сми-си збула! Каже піп на сороковусти: "Вітихо, я нові поменники спровадив, а подивітси. Траба й за небіщиків дбати, траба душі чьисто та файно держєти",— каже. "Та же я ше дідів поменник маю, адіт, єкий повний!" "Це р^б,— каже,— це не поменник. Чіму ви не вбираєте дрантиву дранку, єк ідете до дому божого, але берете білу чісану сорочку, та й фустку броцку, та й коралі, та й киптарь смушковий, та й постільці легонькі? Чіму,— каже,— з-під маржинки чьистите, в колешни солімку та й листєчко стелите? А душі рубєм обвиваєте? А душі гірші від вас, гірші від маржинки? Ей, вітихо,— каже,— шукайте блєшку, най вам поменник переміню!" Розвєзую я платину, тегну корону та й даю, а піп надух душі перепустив у новий поменник. "Нате,— каже,— поминайте, аби душі були шіс-ливі!"
— Аби-сте трівали, вітишко люба, та же він снісько так і нас ними наділив,— не втерпіли й переривали ґаздині та й руками по запасках били, гейби слід важкої згуби узріли.— То такий, отік кантічка, у чорних рамцях, а насередині чорний хрест з трьома перехрестями. Такий, вітишко чесна та годна?
— Сніський такий, сестрички пишні; але аби-х не збрехала: то хрест на нім такий, гей тот деревлєний, шо дєк повісмом обвиває, єк за колідов ходит.
— Гирішний такий, під ним отік барвінок ловитси; правду кажете, вітишко!
— Аже ждіт-ко! Та й приношу я тото д хаті, під сволок тичю, та й байдуже. Але сегодне жовнірня грим у хату та й трісе-перетрісає. В скрини нічо, в полицях нічо, в коморі нічо, в оборозі сіно, в печи попів, а над столом кажут: "Що це?"
"Образ", — кажу.
"Це кавалок дошки, бабо, ти здерла образ!"
"Ні,— кажу,— це образ, ще мій дід до него моливси".
"Де-сте богів та світців діли?"
"Були боги та й світці були,— кажу,— але шос від диму вигибли, шос муха ззіла".
"Брешеш, бабо, тут царь був!"
"Ні,— кажу,— боги та й світці були".
"Агій",— кажут та й образ здоймают до світла.
Перехрестила-сми-си та й очінаш говорю. Подивилися та й образ миром лишили.
"А від сволоком шо, бабо?"
"Поменник",— кажу.
Здіймають і перезирають.
"Ій-га! — верещют.— Та це хрест московский, це писане московске!"
"Знає го господь, то піп нагилив душям",— кажу. А вони поменник до ташки, а моего далі.
— Дознаки так само й наші поменнички забрали,— скрикнули ґаздині і вдарились по полах, гейби ймили тоту руку, що їм пакість робила.
Гейкали та йойкали довгими голосами й по головах бились, що такі, гей довбня, тяжкі, такі невдогадливі, такі загрижені.
Війтиха за рукави їх ловила й потверджувала.
— Отак, єк вам, Дзельманови розповідаю, а він, хоть не наша віра, каже: "Аби-сте знали, шо через тоті поменники піп та й перші ґазди пожиют смерти..."
— Най си преч каже! — заверещали ґаздині.
— Преч би си казало! — додала війтиха.
Долоні на грудях складали, ід зорям споглядали й жалісливо просили, щоби святці з їх газдів ланцюги здіймали, щоб їх порятували й од смерті оборонили.
Але річка голос їх шумом ловила й на росу завертала, щоб не виходив із села, щоб село не пустіло.
— То не дурно мені сеї ночи мої дєдьо приснилиси! Дес весіллє роблют, мене віддают. Не данцуют, ні! А все по своло-ці лускают та лускают...
— А ваш поменник був також під сволоком?
— Аєк, під сволоком; та й дєдьо там писані.
— Кайтеси, люди, кайте!
— А ви чьому поменничьок не спрьитали, коли дєдьо вам дали знати?
— Бо сми така розумна, най не кажу.
Ґаздині йшли мовчки. Одні намагалися пригадати собі свій сон із останньої ночі, аж зашінки на собі рвали; другі гадки свої збирали й перемірковували ще раз війтишину бесіду, кінці її докупи складали.
Гадки коло сволоків, гей мухи, літали, на поменники сідали, а ґаздині руки собі ломали й головами притакували:
— Таки через поменник!
— Видко діло, шо через поменник!
— Бігме, через поменник!
— Знає го біс!