На млі ока побіг Дзельман враз із сином крізь військо до військових старшин і просив рятунку, бо, мовляв, хлопи жидів і панів на мак розбивають. Круглий, гей бочка, Дзельманів син отворив лотоки свого адвокатського красномовства перед військовими старшинами й аж заслинився, як представляв те, що бадіки перед хвилиною до війська говорили. Порівнював попа з дуплавим дубом, а бадіків із шершенями.
— Панове,— каже,— дупло вже розбите, а шершені, тим розлючені, не тільки нас, але й вас покусають. Бороніть нас, панове!
Дзельман припав на коліна й лігма стелився та вираховував тих бадіків, що йому були винні гроші й не хотіли їх оддати, лиш казали: "Пиши пропало, москаль на тобі буками їх відкарбує!" Не говорив, але плакав, волос собі з голови микав і заклинався, що на кожне слово присягне, що життя собі непевний...
Як на сталевій пружині підскочив Дзельман, коли військові старші дали жандармам розказ, щоб із ним протокол списали та й щоб перетрясли, скували й забрали небезпечних хлопів.
Заки що зойк, виск, ревіт, гармидер і вереск підоймалися, гей вогонь у сухім сіні. У глоті шпильки не пропхав би, а всередині бадіки палицями в повітрі обганяються. Глота хвилює.
Гей великий чорний човен гойдається на збурханім каламутнім озері. Куди сила заважить, туди хвиля бє, туди потоки зойків переливаються, туди долина робиться.
Вояки урвали гнучку розмову з дівчатами й дивувались, чого жиди присіли бадіків, гей мухи стра.ву.
Прилітає на коні комендант жандармерії з відділом вояків і жене просто на зглочений натовп.
— Пляц, .пляц, пляц! — почулися голоси.
Натовп на дух розступився й отворив дорогу аж до самих бадіків. Комендант затяв коня і, вимахуючи шаблею, влетів на бадіків так нагло, що кінь став дуба й передні ноги підніс д горі, щоб не тратувати людей. Вийняв книжку й почитував з неї бадіків, а почитаному казав вийти насередину створеного місця і ставати в ряд. Відділ вояків одгородив юрбу від вільного місця.
Вийшло дванадцять читаних бадіків. Кожний здіймав кресаню й дивився на коменданта, гей на придорожну високу фігуру. Лиш глухий Остафій не відозвався "гир" і де виходив зараз по прочитанню. Другі бадіки за нього відозвались і показували йому на миги, що має ставати до гліду. Як виходив на фронт, то представлявся комендантові:
— Провертіт ми уха, бо нема тої гармати, аби я ї вчув.
Комендант закляв гостро Остафія, а прочитані бадіки брали його попід пахи й уставляли до гліду, щоб комендант не злостився дурно.
Остафій станув у ряді скраю й обзирав бадіків, начеб їх перший раз видів. Скільки разів скавулені сиві бадіки намагалися просто стояти, але ані на пятах, ані на пальцях без палиць не могли встояти й шукали ногами кріпкого місця та подавались набік,— стільки разів його рот роззявлю-вався й корчив на мохнатім лиці зморшки так, щоб воно сміялося.
— Мой, мой, мой, йкі-сте дужі, йкі-сте глянцовані!
А відтак плескав сусіднього бадя по горбі на плечах і показував комендантові:
— Паничю, з цеї парми не буде хліба, саме кочьинє, йкі таністри на плечях!
Бадіки погрожували йому пальцями, щоб мовчав. Глипали то на себе, то на коменданта, то на вояків, що стояли деревом і гейби очима питалися, що буде далі.
По юрбі повіяв легіт здержаних усміхів і швидко в траві губився, гейби списів-багнетів боявся.
- Віт є межи вами?
— Ой, віта даст-біг, паничю!
— Тринадцять вас таких файних! — крикнув комендант і шаблею дав знав воякам,.
В один дух станули вояки перед бадіками і сковували їм руки.
Бадіки деревіли. Скляними очима дивилися на свої руки, святих призивали, отченаші зачинали й уривали.
Отік би з високої скали в темний яр раптом попадали, отік би вязи поломили, голови порозторощували. Десь тоті ліси пощезали, десь тото село в землю сховалося, лиш кремениста мокра скала над ними, лиш темне, гниле листя під ними. Як тото листя у трубочки звите, не бачуть бадіки ні світа, ні сонця. В очах їм потемніло, щоб ланців на руках не виділи, щоб не жалувались, що їм пучки синіють.
Лишень щоб гріхи свої виділи.
— Шо-сми дес у пєтничьку заскоромивси, прости ми, боже!
— Може-сми чужу маржинку вдарив, позбиткував із пізьми!
— Дедеви гробу від десіть годів не застелював.
— Ненин хрест зогнив, а я йго не направив.
— Був-сми захланний, на Іллі траву косив-сми.
— Десь патичьок у лісі навадивси, от-сми го взьив на ватру.
— Май ген там потер-сми кумови ребра.
— З чужов газдинев тричи здибав-сми-си.
— Віді, в тій ситі в куми горівка була, знак тому, шо-сми зломив присягу.
— Котроїс неділі на боже не дав-сми, з ременя вигорнути лінував-си.
— Сестру процесами скривдив-сми, скривдив. Шо вісім моргів, то не шість, нема шо казати!
— Через пола триціть годів у церквах не був-сми та й сповідати не сповідавси,— признавався Митро Пужливий.
— За що то патичє сковуєте, шо дес заїчика бабі з ліса принесло? — боронився глухий Остафій.
Повилазили гріхи наверх, гей сови на сухі, кострубаті смереки, та й дивлються на сковані руки бадіків.
Такий мороз од гріхів їх віє, так рясно бадіків інеєм присідає, щоб, трясучися, гріхів своїх перед людьми стидалися, щоб сором мали.
Жіноче голосіння з юрби завіває, бадіків теплими дерга-ми вкриває.
Гейби їм голови гладили ґаздині, гожі та годні.
Вояки сердились на бадіків, що не слухають їх розказу, що пнем стали і з місця рушитись не вміють.
Комендантовому коневі текла з зубелів піна й падала на задніх бадіків.
Жидва плескала в долоні, на бадіків скреготала.
Повели бадіків горі тісарською дорогою й військовим старшим у руки передали. Військо їх обскочило, карабінами їх обгородило, гей муром, од села відлучило.
Нікому до них не доступити, нікому з села до війська наблизитись.
Лиш сонце з лісів через багнети перегулювалося й на сивині бадіків білими крильцями мерехтіло, щоб село їх здалека розпізнавало, щоб їм гріхи простило.
Але село в тривозі, лиш навкрадці бадікам прощі посилає.
Селом патрулі ввихаються й перетрясають хати скованих бадіків. Небезпечної речі шукають, усе перевертають, пере-зирають, гверами пересмотрюють. Ґаздині отвирають писані скрині й потерпають, щоб папуша тютюну не знайшлася, щоб напасті не було.
На царинці біжуть діти за патрулею й мельдують, що в кукурудзах москаль сховався.
— В котрих кукурудзах?
— Генде при дорозі. Такий чорний, лежит і зубами креше.
Патрулює патруля в кукурудзах, боками заходить, гверами цілить. Дітвора розцікавилася, грудками мече й місце показує, де неприятель сховався.
Вже є! Лежить вусатий, набресклий бадьо, в чорнім петеку і чорних холошнях. Кресаня під головою, одна рука під приділком у холошнях, друга гейби курятам їсти давала. З роззявленого рота слина, гей жабуриння, на твар стікає, мурашкам смерть завдає. Хропе, аж душиться, аж кукурудзяне листя дрижить. Жили на шиї, гей ремінні волоки повибігали, щоб комарі їх вертіли. Коло нього на сторожі кована палиця лежить. Краще від ґазди лежить, кукурудзів не поламала, нічим не повалялася, зористими бляшками усміхається.
Підіймають бадя, на ноги кладуть. Бадьо паде назад на землю, гей підпилене дерево, кукурудзи ломить, привалює.
Дітвора сміється, в очі бадікові заглядає.
— Це отік віт!
— Діправда віт!
— Аби-х так здоров, шо віт!
Вояки врадувалися, що діти війта розпізнали.
— Ми за ним шукаємо, а він тут!
— Вони пєні,— виясняли діти.
Винесли війта на дорогу, горілиць поклали, а самі за фі-рою шукали.
Діти кропиву руками рвали і з війта муху обганяли.
Спровадили вояки фіру, вергли в драби війта й поїхали його дім перетрясати.
Повновида війтиха відразу вгадувала, чому її ґазда, гей ніч, пяний.
— Єго з вітівства дурно-пусто скинули, а любчьик мій з тої грижі, з того туску...
Та й голосила, та й лице йому мокрим рушником обтирала. По ревізії повезла патруля війта й війську передавала.
Ішли на небі зорі молошною дорогою, а під ними маклерувало військо тісарською дорогою та й бадіків із собою вело.
Вийшли ґаздині д горі на дорогу, щоб газдів своїх вирядити, щоб знати, де їх сліди цілувати.
Як той шум у темнім лісі, як сонне видіння пішли-пропали.
Приповідали жінки, гей за мерцями, щиро: як ґазди їх ґазди ніжки собі сходять, усю нічку ока не зажмурять, з жури почорніють.
Слізьми вмивалися й голосили, що тверде залізо ґаздам ручки попереїдає, що ґазди їх уже д хаті не вернуться, з високої полонини скороми не принесуть, у кедровії трунви з ними не ляжуть.
А коли сплакані ґаздині домів вертали, то плач у собі запирали, по голові долонями лупали й одгадували причину, за що їх газдів найшло таке тверде здекуційство.
— Аби хоть за ніготь мав провини, то би не жєль було!
— Аби хоть дома не ночував!
— Аби хоть солімку чужу настолочив!
— Ніхто такого не чув, не видів!
— Говоріт свеї,— перериває ука війтиха.— Кого має найти напасть, то й дома захопит. Аді мого через смучій по-менник забрали.
— Через поменник, кажете? — довідувалися приязно та щиро ґаздині й руки підоймали.
Війтиха хмарила лице й повістувала:
(Продовження на наступній сторінці)