— Ой, миром, вуєчки файні та славні, позаєк тепер миром.
— А ти, Митрику, попа вирідив з села, а сам до чєліди липнеш?
— Нужда йго вирідила, не я. Ровесники-сте мені, а говорите, гей хлопці.
— Ой, кривдував си, браччіку, на тебе, дуже кривдував-си. "Милі християни,— приповідав,— це не вояки мене кують ланцами, це Митро Пужл^вий мене кує. Перекажіт ему,— каже,— що пімста ему вєзи вкрутит".
— Аді, маржинков своєв кленуси, шо-сми нічо не свідім, шо-сми далекий від цего. Не моя путеря попів кувати та й з села займати. Скоро-сте ґазди, то вірте!
Жінки стали за Митром уступатися, стали божитися, що він у серці бога має, слушний чоловік.
Бадіки падькалися, як по похороні, по зморщених чолах долонями били та дивувалися, що такого часу дожили.
— То ті онь, браччіки, нове право вийшло!
— Аби-сте знали, шо так! — потверджували жінки.— До церкви не йди, бо попа нема, до коршми не ввакайси, до міста пашпорти бери на себе, гей на маржину.
— Та й ше не вірют,— докінчував один з-поміж бадіків.— Вчера Василина Пасемкова йшла до міста, а перед містом стоїт варта та й каже: гов! Показує вона пашпорт від віта, а варта тим не контетна. "Ци ти, жоно, не хлоп?" — кажут. Шо вона не проситси, шо не кленеси, шо не божитси, шо, аді, вона чєлідина, а не хлоп,— нема віри. "Задери, жоно,— вибачте,— запаску д горі, най пізнаємо, ци ти не хлоп, не шпі-гун!" Стопиласи, сарака, молодиця з сорому, але мусіла роз-диїти ше один пашпорт.
Бадіки розкривлювали лиця й нібито соромно усміхались, а жінки гійкали, очі долонями закривали, лихословили та клятьбами молодичий сором рятували.
Лиш глухий бадьо Остафій дивився ледоватими очима то на бадіків, то на челядь і намагався зміркувати, про що йде бесіда, але не міг відгадати.
— Коли ми внука були не взєли, був бих мні відвіз до дох-торя, аби провертів ми уха. Вижу, шо надходит смучя година, але чути не чую, хоть з гармати стрілєйте.
Жінки давали йому знати руками, що тепер ліпше не чути, бо війна надходить. Так, як на церковних стінах та на кафле-вих коминах війну оглядали, так її глухому Остафієві представляли, аж бадіки сердились і протинали:
— Ей, коби-сте своїх газдів узріли, то би-сте до штурму бігли. Де бабам до войни? Обіськатиси, золити, та кури смот-рити та й пужітиси, рівно з жидвов.
— Та-бо й страху дає та смучя година! — перервав Митро Пужливий. Сегодни рано прийшли паничі до канцелярії та й віта скасували. Самі вогнем кресали, аби йго вибирати, а тепер кажут: "Письма не знає, пєнюга остатний, глуздів не має!" А до БІТОВОГО заступника каже комендант: "Мой, брє, ти відтепер БІТОМ, але пантруй, шо ті кажу, бо від тебе будем зачинати буки давати, село тратити!" Чуєте, шо каже?
— Про мене, най каже,— відозвався один бадьо, спльовуючи.
— Про мене, най каже,— повторила решта.— Шо-сми синів та внуків під кулю дали, шо остатний фіст на форшпани держимо, шо маржинку й сінце для воська тримаємо, то за то село тратити? Таже ми вже без шибениці страчені, таже на нас шкода вже шибениці, шкода кулі. Мой брє, шо таке пусте верзеш, ніби ми діти, нібито тісарь таке право видав?
— Ей, цитьте, браччіки, не вадьтеси, аби не зачули, генде дорогов, єк мурашки лазят.
— Най чуют, ми не боїмоси за правду, ми не пужливі!
— Ану з свічков шукаі^е тепер суду або старости: все на Венгри втекло,— представляв Митро..
Челядь прилучувалася до бадіків і притакувала головами їх бесіді. Бадіки ковтали палицями в землю й докінчували:
— Єк заступник віта на твого сина уру має, то ти собі, Митрику, бійси, кілько хочеш, але села не рунтай, чєліди не полоши. Ми не з тих страшків, шо їм, вибачте, бз... ми дзво-нют.
— Преч би си казало,— стидались за Митра запишнені жінки.
Жидва бризнула, як хвиля болота, набік з дороги, бо дорогою гнав на коні жовнір, аж за ним ковпіт летів.
Бадіки й челядь повставали, гей опарені. Заслонювали очі від сонця й зором перелечували всю дорогу.
— Падочку наш, уже восько до села йде! — крикнули нараз жінки.
— Аєк, іде наша кіннота, а за нев фантерія і артилерія,— потверджували ті бадіки, що колись служили у війську.
— Шо ж ми, бідні, тепер будем робити? — заголосили жінки.
— Будете газдів своїх приймати та гостити, газдиньки любі,— потішали бадіки.
Жінки сплеснули в долоні.
— Вадь, там і наші будут?
— Подобає, шо будут. Де люцкі, там і наші.
— Господь би з вас говорив, вуєчкі пишні та злотні! Куди котра поперечнішу дорогу знала, збігали жінки долів ід тісарській дорозі, гей серни до воді.
Бадіки стягнули на собі ремені на послідну пряжку, щоб із них не поспадали, і попри вориння сходили надолину, глипаючи ід дорозі.
Кіннота напереді, коло дороги на левадах пристановляється. Драганисті коні, гей змії, витягаються, згорда ступають, головами вимахують, гейби з собою розмовляли. Жовніри враз із карабінами отік приросли до коней, отікби їх разом із кіньми з тисового дерева витесав.
Вози накриті дорогу марфу везуть і помаліше їдуть. Така їх безліч, так рівно іде. Одна лінія. На колісницях гармати в скринях. Отік велетні на млинських колесах одпочивають із зажмуреними очима. У крок за ними йде піхота. Весь ковпіт на неї сідає, вся дорога їй під ноги паде, все сонце її пражить. Отік на тій дорозі трепетовий ліс росте, отік од вітру хитається.
— Ей, госпідку милосердний, йкий-їс добрий та уважний на оці гори! Ци жид, ци пан, ци восько, кожден-кожденний тут оборони шукає,— зітхає один бадьо до другого.
Гей ворон ріллю, жиди обступили військо. Накроїли в кошелики грінок хліба й подають його жовнірам, але жовніри не хочуть приймати. Цигари беруть, а хліба не хочуть, свій ко-місьний дівкам роздають. Дівкам у другім ряді місце, ґаздиням у третім, а бадіки на самім заду. Все село збіглося, мир-миренний. Видивлює село очі, щоб СБОЇХ розпізнати — нема ні одного вояка з цього села. Тому молодиці й дівки маркотні.
Раді би бадіки діпхатися наперед, раді би з вояками заговорити, дати їм своєї люльки попахкати — жидва не пускає. Сільський Дзельман гейби став за ґазду для війська. Бігає й розказує бадікам, де стояти мають. Свому синові гонор веде, дорогу робить, щоб не завалявся, щоб черевички не заболотив, бо то адвокат, голова велика, судом і містом трясе. Бадіки роками його не бачили й не пізнають.
— Шо, варе, за коропуз?
— Таже це Дзельманів, тот адвокат, шо з міста перед воинов дав драла,— виясняють ґаздині.
— Най шєзне, йке гарбузе безчесне! Вчера діти за ним кицками метали, то просивси, єк мала дитина, а сегоднє він до воська на бесіду перший!
Таки кортить бадіків до війська заговорити, таки понад голови розпитують:
— А були-сте в вогни, небожєта?
— Ой, були, вуйки, за сільнов горов, на ті долині. Декотрі бадіки знали й ту гору, й ту долину й дивувалися:
— Мой, брє, таже то жоліб, то межи скалами, було йму раз патороч зробити, аби не налазив на села,— каже один.
— Рахувати, неприятіль був у дирці, лиш було ї заткати,— перездоганяє другий.
— Так, гейби з керниці пив воду, лиш було погань забіг-чи та й трутити,— виводить третій.
— Мой, брє, було йго ста загулити, були бих го буччєм убили,— додає інший.
— Не бійтеси, ми йго добре шкробнули, дві гарматі відобралисми, буде нас мати в тємці,— гордувались вояки.
Оподалік знов інші бадіки відгадували причину, чого військо в гори зайшло й одпочиває:
— То не буде инак, лиш наш тісарь добрий, землі не хоче, збефелював: пардон. "Людей мені не каліч",— каже. А москалеви чоловік ні за що, най люди в керви плавают, він землі хоче.
Ті, що при війську служили, нагадували:
— В шістдесят шустім ми таке саме пацили. Сербови межи очи плюйте. То нехарь. Гадаш, шо ті цулує, а він тобі ніс відгризає.
Жиди й пани радувалися військом, воякам цигари запалювали. Молодиці випитувалися, кілько мерців було. А відтак розпитували, як тоті мерці виглядають, як їм на імя й на порекло. Тяжко зітхали. Діти на вориння повилазили, пальці в роти позатикали, надивитись не могли, кабати й карабіни обзирали. Що кіл — то людська дитина.
Розбезпечилися й собі бадіки й забагли доконче через глоту до війська протиснутися. Стали жиди їх спирати, плечима відтручувати.
— Не тручьий, гадино сороката! — обрушилися ґазди.
— Проредітси, пейса! — крикнули путерніші бадіки.
— Обсіли-сте восько, гей вуши чупер,— обізвались інші,
— Уступися, сараньчо чорна та омразна! — додали ґаздині.
Жиди розлютились, гей оси, й підоймали до бадіків руки, гейби хотіли їм очі видерти. Прозивали бадіків розбійниками, медведями та кацапами й штуркали їх ліктями збоку.
Така лють бадіків напала, що палиці вгору попідносили й так дорогу собі мостили.
Жиди заґвалтували, жидівки запіворили на ввесь голос. Отік би їх хто різав, отік би їх пік вогнем. Обступили бадіків густими рядами. Вчинився рейвах, гей у ровті.
(Продовження на наступній сторінці)