«За мачуху молоденьку» Марко Черемшина

Читати онлайн оповідання Марка Черемшини «За мачуху молоденьку»

A- A+ A A1 A2 A3

ПАРАСОЧКА
ЗА МАЧУХУ МОЛОДЕНЬКУ...

І

Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич.

Весільні його гості більше говорять, як співають весільної. Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила і його круглу твар, і його високі, мисливські ноги. Ще доки не впала у село чутка, що його Штефана убила куля, доти він бодай перед людьми напростовувався, а відтоді став подаватися та й геть-геть поникати.

Бо Штефан то одинак у нього, то права рука, то дєдева одна надія. Але однако ще дід дужий, що тото витримав, а баба ні. Рано вчула, а вобіда законилася, аз сонечком пішла на тот світ до сина у гості. А дід каже: "Аби-сте свідомі, люди, шо впаду в лежу та й черваки будут мене точити".

А з неділі каже: "Я вмерлих, братчики, не підведу, хоть най рую як ніч, так день".

А по говінню від челяді обмахується, гей від мух.

А челядь каже: "Ви, бадічку, межи нами, як тот кукуруз, шо запряв повісмом межи червоними фасульками".

А відтак від кукуруза до сивого сокола, а від фасольки до зазульки, та й ще село не наговорилося, не насудилося, а дід вже на заповіді несе.

А селу кривда: "А ми того старигана в його душу,— борше ялоси єму таку доньку мати, ніж молодій Єленці світ в'язати!"

Старости погані слова направляють: "Таки Мотрюкова хата була Єлені в зорях писана, хоть за Штефаном, хоть за його дєдем".

А Єленин дєдя собі думає: "Най талан не розходиться, бо йому не довгі гони, а Єленка весь маєток присяде!"

Та бо ж і Мотрюк таку думку напереді має: "Не судив біг Штефанові, то судив біг мені увесь Мочернаків маєток почерез оту одиначку!"

Князь убраний, гей на Великдень, підпирається паличкою та й понурив набрескле лице вдолину, отік би села встидався.

Ґаздині зіздрили на другім груні дідову княгиню з дружками у золоті та й стали співати про тоту дівчиноньку, що йшла доріжечкою, обсадженою виноградом, і заснула, а за нею ішли і рідний дєдя, і рідна мати, і рідні браття, але ніхто не важився вломити винограду і єї збудити, лиш один її милий вломив китицю винограду і збудив її зі сну.

Мотрюк приступив під гору, щоб віддихатися, і посміхнувся до ґаздинь: "Не богато я наломлю того винограду!"

Ґаздині перечили і віщували дідові ще стільки винограду, що гаджючок в осіці, а ґазди підкліпували против себе і махали руками так, гей на тую лунчину, що змервіла на мерву.

А напротив них із-за зеленої смеречини на кремінному плаєві вийшла, гей зоря білявиночка, Єленка, струнка та висока, у святочних запасках та мережаній цурканці, на білім личку засмучена, голубими вічьми розжалена.

Скрипки зойкнули, ґаздині вівкнули, а ґазди метали князеві під ноги свій голос, гей сплетений барвінок.

3-помежи дружок поклонилася молода княгиня своєму князеві, до шлюбу ідучи...

II

Наприкінці весілля, коли гості стали з Мотрюкового двору розходитися, а скрипки та співи притихати, Єленка сховалася в колешні і тут доночувала нічку. Коли рано наймити дали дідові до постелі знати, що молода вуйна в ясліх коло маржи-ни, дід, втішний, вийшов до вуйни: "Видко, що ти, небого, господарська дитина, що талану меш сокотити, коли ти першої ночі до маржинки прилипла!"

Єленка обмотала личко білим рантухом і не відзивалася на дідову хвальбу.

— Але ти вже мені жінка вінчєна, та й тобі в ясліх не ночувати.

Наймити бадьорили молоду ґаздиню: "Йдіт, вуйночько, до ґазди свого в хату, а ми маргу обкутаємо, ми про то слуги".

Дід погладив студеними пальцями Єленку по головці, а наймити підводили її попід руки з колешні до хати.

Ґазда наказав наймитам коні у крашений віз запрягати та й ще два осідлані коні до воза присилити.

— А ти, Єленко-душко, не затинайся та й не норовися, бо ти тепер ґаздиня понад усе село. Грядки повні, скрині ковані, кліть порожного клинка не має, миски в полицях не містятся, кафлева піч всякої страви знає, лиш жити, лиш ґаздувати.

Дід поклав руку на Єленине плече і безпечився.

Єленка відвернулася і сперлася коло полиці та й личко жменями закрила.

Чогось дідова рука її давить, гей гралі, чогось дідові слова її морозом потинають. Чогось її банно робиться, але її думки ще з весільного деревця не позлітали, ще на своє місце не повертали. За ким її банно? Таже за ненею та й дєдем, ще й як банно! Але вона відознала гадками і дедю, і неню, а бана з серця не відступає. Та не тота тото бана, що дєдю та й неню голубить, але тота тото бана, що за милим тужить. Най би Штефан до неї так заговорив, най би ручку поклав поза шию! Най би так вони обоє вінки з голов поски* дали!..

— Не бануй, Єленко, ні за своїм домом, ні за своїм родом, бо ти в гаразди прийшла, на талані сидиш!

— А най я допрошуся тебе, аби ти до мене слово заговорила, аби ти мене за ґазду мала!

Дід вибирав з грядок найкращу одежину, запаски най-черленіші, хустки шовкові, чобітки жовтенькі та й коралі з талярами золотими та й перстінці золотенькі.

— Уберу ті, як паву, як голубку пишну, як леваду в маю. Посаджу тебе на кованім возі поруч себе, як свою весну, як свою буйність, як свою пам'ятку. Та й поїдемо через село до деді й до нені з колачами.

Вийшов у кліть, аби не полошити дівочої соромливості присними очима.

Не похочувала Єленка, а відтак таки поглянула. Коли до шлюбу допустила, то не гія дідові противитися, не гія дідовим словом помітати. Але бо ж і ті запаски за очі ловлють, ті хустки міняться, гей цвіт напротив сонця! Що уберя пишна, що чобітки мудрі, що плечики, як дуги, що коралі палають, що ґердани моргають!

Вергла з себе білу одіж і защіпила на защіпку двері. Узріла в стіні кругле дзеркальце і спробувала коралі.

Запалала, як тоті дукати на шиї, і на млі ока скинула з себе запаски та й сорочку і перебиралася поквапно.

Дід слідив за нею з кліті через потайну шибку під грядками і не зводив з неї ока.

Таке молоденьке, як то гусятко, що мохом поростає. Ще груди наверх добре не повибігали, ще клуби на боки не розкололися. Ще біляві косиці заплітків не замагають. Ще отік і пахи без моху!

"Мой, старєку порохнавий, як же ж тобі до такої ярочки дотулитися?

У неї ще лишень цвіт зав'єзуєси, а в тобі старість хрупає! Єї личко то пупіночок під мохом дрібненьким, а твої хавки, гей пень стрепіхатий.

Єї ручки то білі крильця голубки. Єї ніжки то дві рибці срібнолускі. Се на молоці піна, на сонці лелія! А ти мершя проти цвіту!

Коби Штефан не покійник, то було би кому на цю піну дути, цю лелію леліяти!"

Єленка перебралася і у вікна поглянула:

"Коби мене тепер мій Штефан видів, гай-гай!

— Ото раз файну Штефаниху маю,— сказав би наретельно.

Або вхопив би на руки та й колисав би, єк малу дитину.

Або до серця притулив би.

Або танцював би, мене обертаючи.

Або на долоні носив би.

Або... ей, де ж я годна тото відгадати, як мій Штефан мене по шлюбі гостив би?.."

Наймити приспособили фіру так, аби ґазда з ґаздинею сиділи насередині, як на подушках м'ягоньких.

Дід обіздрів віз і коні та й крикнув на наймитів, аби з комори колачі повиносили.

Наймити повні бесаги колачів на возі примістили, а дід поправив собі шовкову хусточку на шиї і відчинив хатні двері та й на порозі радувався і проповідав: "Ой шо ж бо це за молодичка, шо за горличка? Я цю горличку піймаю та й у пазуху сховаю. Але ше заки шо буде, поїдемо, Єленко, до дєді, до нені подякувати за весілєчко, за годованєчко, за вихованєчко із маленької лялечки до білявенької ярочки, а від ярочки до молодички".

Єленка вийшла за дідом, а наймити усадовили їх на красних ліжниках серед воза, як лебедів на високому гнізді. Віз полетів дорогою через село, а дід обіймив Єленку попід пахи, отік аби не впала з ліжників, та й аби село виділо, що ґазда молоду ґаздиню шанує і обедуе, та й аби ніхто другий не оббирався її за приятеля та й йому життя не пересобачував.

Березинами та толоками овечки ставали і дивилися на багацький віз, на багацьку пару, на багацькі коні.

Дівчата лишали маржину і бігли ід дорозі та й, накивуючи пальчиками, покривлювалися дідові й співали:

А хотів-ес, старий діду, любити Єлену, Було собі посадити в городочьку лену.

Вівчарики штрикали через купиння і співали проти гордовитої Єленки:

Чорти тебе сотали би з твоєв одиницев, Не городи перелази яловов драницев. А я скочу, перескочу, та й не докинуси, На богацьку одиницу та й не подивлюси/

Гримнули кіньми під Мочернаковими стіньми. Вийшли дедя та й неня від доньки та й від зятя колачі відобрати, молоденьку молодичку пообзирати, зятя похвалити.

Фуркнула з воза Єленка і дзоркнула чобітками на грегіт-ному подвір'ю та й, не зволяючи себе оглядати, побігла в хату.

Мотрюк передавав колачі і дякував грешними словами дєдеві та й нені за подругу годну, за красу із роду, за невидану вроду, за біляве личко і медіну нічку.

В хаті столи вгинаються.

Мочернаків рід не міститься в хаті. Танцює коло Мотрюка та заговорює його облесними словами, але ніхто не вакається йому тикати, як сватам звичай. Мочернаки, звертаючись до нього, кличуть його хоть: бадічку Йване, хоть: зятю наш дорогенький!

Посадили його під образи перед повними мисками та й просили харчувати красними словами.

Але Мотрюк не докинувся ні м'ясів, ні начинок, ні масних борщів, бо знав свій порядок і ждав на Єленку.

(Продовження на наступній сторінці)