І все ж у нашій свідомості ні-ні та й з’являється гірка думка — це вже автор продовжує своє давнє інтерв’ю: якби воно, життя в космосі десь було, то ми його вже неодмінно б знайшли. То може, ми самотні в безмежному космосі? А виникли як випадково кимось створені? Принаймні, ідея Бога не суперечить унікальності (якщо воно й справді унікальне) нашого життя…
Щоб побачити муху завбільшки в 6-8 міліметрів на відстані ста кілометрів Хаббл може, а ось життя на інших планетах — ні. Поки що. Оце "поки що" тільки й утішає та вселяє надії. А раптом завтра ми його знайдемо? Позаземне життя. Та ще розумне… Та ще… Все може статися, адже Хаббл уже відкрив такі зоряні світи, біля яких запідозрюються планети, придатні для життя.
… І зримо, внутрішнім зором бачиться, як до космопорту, спорудженого на орбіті Нової Землі, десь на відстані в десятки тисяч кілометрів від поверхні планети — такого собі тамтешнього місяця в її небі, — причалює величезний — наче на півнеба — міжзоряний корабель.
Із Землі.
Із землянами, з черговою "порцією" переселенців, цього разу киян. Диспетчер космопорту передає командирові корабля необхідні дані:
— Алло, Земля, Земля?!. Вітаємо з щасливим завершенням міжзоряного перельоту і прибуттям на нашу планету, що віднині і на віки стає і вашою планетою. Вам виділено причал номер такий— то… Щасливого причалювання!..
Гігантський корабель, перейшовши з маршових двигунів на маневрові, повільно і врочисто підходить до визначеного йому причалу (їх космопорт має десятки й десятки і до них одночасно можуть швартуватися по кілька зорельотів), стикується боком — як судно на пристані.
Причал довгий і широкий, з зонами відпочинку, де полум’яніють квіти під штучним освітленням, зеленіють кущі й дерева, дзюрчать фонтани й співають пташки. Оскільки порт плаває в безповітряному просторі, над причалом, аби уберегти його від мертвого холоду Космосу, як і над усім портом, скляний броньований купол.
Сяють невидимі світильники, створюючи білий день.
Останній порух корабля, і він завмирає біля причалу. Все, довгий, довгий міжзоряний переліт з Галактики Молочний Шлях в іншу галактику за маршрутом Земля — Нова Земля успішно завершено.
По команді диспетчера висовується перехідній рукав— тамбур, що пуповиною з’єднує корабель з причалом космопорту.
В рукав— тамбур закачується повітря, тиск у ньому, й одночасно на кораблі і на причалі вирівнюється. В крутому боці зоряного лайнері досі невидимий, наче його там і немає, відкривається широкий овальний люк і на причал через рукав— тамбур починає тягнутися вервечка пасажирів — чоловіки, жінки, діти. Все — сім’ї, сім’ї, сім’ї. У всіх вже назавжди спалені позаду мости, повертатися їм нікуди, тільки вперед. У кожного в руках лише необхідні особисті речі (громіздкий вантажі потім вивантажать) — всі схвильовані, збуджені, хоч і трохи стомлені довгим перельотом, такі, якими й бувають пасажири далеких рейсів. Політ закінчено, все добре, тож прибульці галасують, сміються, на ходу обмінюються враженнями і рікою все вихлюпують з черева лайнера на причал і вихлюпують.
Планета, на яку вони прибули "на постійне проживання", як зазначено в їхніх документах, десь там, внизу під космопортом, до неї ще десятки тисяч кілометрів — її видно на великих оглядових екранах причалу — велика голубувата куля із зеленими материками, синіми морями— океанами і білими хмарами вгорі…
Новоприбулих землян-переселенців групами ведуть до модулів-планетоходів місцевого зв’язку, що поприлипали до обох боків у кінці довжелезного причалу, як катери чи теплоходи на річкових пристанях. Вони й перенесуть переселенців з орбітального космопорту на саму планету.
Оскільки ж цього разу прибули переселенці з України, то їх доставлять в той край планети, що виділений для Нової України з територією, що витягнута з Заходу на Схід на 1316 км, з Півночі на Південь — на 893 км, із площею, що становить 603,7 тисяч квадратних кілометрів, де й помістилися її 25 областей, Карпатські та Кримські гори, степи, ліси і родючі поля; із загальною протяжністю кордонів близько 6300 км, з головною рікою, названою Дніпром…
І ось вже видно внизу в ілюмінаторах планетоходів велике місто, що розкинулось на березі великої ріки — місто Київ, Нью-Київ, столиця Нової України не березі річки, що її названо за аналогією із земною — Дніпром.
На борти планетоходів вже передають вітання Ради Старійшин України. Що по якомусь часі в ілюмінаторах планетоходів, що націлилися на летовище, спалахують золоті бані…
— Лавра?.. — чуються вигуки захоплення. — Києво-Печерська Лавра? Вже встигли не тільки новий Київ збудувати, а й на крутосхилі тутешнього Дніпра і Лавру звести?
Хрестяться. Там і там чути:
— Здрастуй, Нова Україно на новій планеті!
— Здрастуй, Києве, вічний і юний!
— Здрастуй, свята Лавро!..
— Ми нарешті вдома…
І був місяць червень, шостий місяць за земним календарем, знаний на Русі як місяць ізок — так у слов’ян здавна називали коників, що їх у червні як з міха висипає.
І був день літнього сонцестояння, коли небесне світило досягає найвищої точки на небі — звідти воно поверне на зиму і почне все нижче й нижче спускатися по небесній дорозі…
А поки що воно в зеніті.
І все в природі квапилося насолоджуватися теплом — останній місяць кувала зозуля, останню пісню доспівував соловейко.
І був день 24 червня 100 000 року Ери Великого Переселення Землян…
І там, на далекій чужій планеті, що стане землянам рідною, як завжди щоранку сходитиме місцева зоря звана Сонцем і діти на тій планеті, що стане їм рідною, весело співатимуть— щебетатимуть: "Сонечко, сонечко, виглянь з віконечка".
Що з того, що нас не буде, головне, що буде рід людський — з усіма його радощами й бідами, аби він тільки був. І тамтешній Павло Грабовський писатиме про тамтешнього парубка, який
Позирав щораз в віконце,
Чи не трапиться вона,
Його щастя, його сонце
Його зіронька ясна…
КОСМІЧНА ЕКСПЕДИЦІЯ НА ПОШУКИ БОГА?
ЯК ПОВЕРНУТИСЯ В МИНУЛЕ?
НЕ МОЖНА БАЧИТИ ДАЛІ, АНІЖ МОЖНА БАЧИТИ
Літ через п’ятнадцять, себто в кінці першого десятиліття XXI століття американці мають намір підняти на орбіту близько тридцяти космічних телескопів нового покоління — на пошуки Бога.
Ну, це я так "кучеряво" висловився, бо не тільки Бога шукатимуть нові американські хаббли, але і його в тім числі. Хоча де його шукати — того ніхто з певністю сказати не може. Але, як висловила припущення одна з газет, нові космічні телескопи, можливо, дадуть відповідь на животрепетне для людства запитання: хто ж створив цей світ? Питання й справді найболючіше, але спробуй — бодай і за допомогою найновішого Хаббла — дати на нього відповідь. Та й чи можлива взагалі відповідь? Зрештою, Бог — це не Скотт Роберт Фолкн, англійський полярник, якого свого часу довго розшукували в Антарктиді. Бога треба шукати у власній душі, у власному світогляді, у власних вчинках і думах. А ось Творця Всесвіту пошукати можна, але…
— Є так поняття, як обмеженість Всесвіту. Ти не можеш бачити далі, аніж можеш бачити… Далі чотирнадцяти мільярдів років ми не можемо знати. Все, що було раніше — міркування здорового глузду. Всесвіт створений так, щоб ми в ньому існували. У нього такі властивості, аби дати людині жити в ньому. Не було б Всесвіту — не було б і життя. Або мав би він якісь відхилення — були б інші форми життя, щось було б навпаки. Отже, властивості нашого Всесвіту, тих елементарних часток, які сформувалися в процесі створення Всесвіту, такі, що дають можливість для існування матерії і розуму (це так званий "антропний принцип").
Непосвячені завжди відважні та рішучі. Ось і я з одвагою неофіта ставлю запитання, вимагаючи негайної відповіді на них:
— Хто встановлює закони?
— Це питання такі, які… виходять за межі наших знань. Ми живемо у своєму Всесвіті, відлік ведемо від Вибуху. А що поруч, існує — не знаємо. Можливо, поруч інші світи, інші всесвіти, багато таких всесвітів.
Абсолютно різних і незалежних один від одного. І не схожих один на одного. Це ми знаємо всього лише один, той, у якому існуємо, а насправді їх, як уже мовилося, може бути кілька. І в кожного з них, як писав поет, своя доля і свій шлях широкий. Себто свої — тільки їм притаманні фізичні закони, які можуть бути й не схожими з фізичними законами нашого Всесвіту, а, отже, й нам незнанні і недоступні. Такі, які ми й уявити поки що на Землі не в змозі. Або уявляємо як найфантастичнішу фантастику.
І розширюється, потім стискується до якоїсь точки, все знищуючи за собою, вибухає і знову розширюється, все відновлюючи лише наш Всесвіт. (Можливо інші всесвіти — якщо вони є, — функціонують за іншими законами і сценаріями?).
А якщо це так (всесвітів кілька і вони абсолютно різні) то за мільярди років, що в людства ще є, якщо воно не знищить само себе і вціліє, сягнувши грандіозних вершин науково-технічного прогресу, то неодмінно відкриє для себе інші всесвіти. Чи бодай якийсь один з них. І в один з них усім гуртом і перебереться — перед стискуванням в точку нашого Всесвіту.
Але це за умови, що воно, людство, і справді виявить інші всесвіти. І якщо людство сягне такої можливості — відкривати інші всесвіти. І якщо — чи не останнє "якщо" — в іншому всесвіті будуть такі ж фізичні закони, як у нашому.
В принципі їх не можна знайти. У нашому ж світі діють закони, які значною мірою ми вже знаємо. Але це закони, притаманні нашому Всесвітові. Тут вищого (старшого, називайте, як хочете, аж до поняття "Бог" включно) розуму не треба. У наших планет свої закони — наприклад, гравітація. Ось чому і наші планети, і Галактика обертаються, живуть. Хоча… чим далі у Всесвіт, тим складніша справа. Хто запустив усесвіт (називайте його, як хочете), чи все відбулося само собою — ми не знаємо.
— Але ж існує сенсаційна думка, що Хаббл дасть на це відповідь. Навіть знайде Бога.
— Я думаю, що він полегшить нам вирішення цього питання, скажемо так. Дасть нам більше даних, аби розмірковувати над цим питанням, але щодо точної відповіді — ні.
— А раптом… Ну, може, хоч коли-небудь?
Глибоке зітхання…
— А як ви за особисто ставитесь до ідеї Бога? Ви атеїст?
— Ні, не атеїст. Але існують різні шляхи пізнання. Мені вже за шістдесят, а я лише рік тому хрестився.
— Чим це було викликане?
— Це — душа. А в неї — свої закони. Кожна людина по-своєму вірить у Бога. Я, наприклад, вірю у Вищий Розум, але дещо інакше, ніж мій сусід. Як на мене, то абсолютно не виключено існування Вищого Розуму у Всесвіті. (Можете назвати цей Вищий Розум Богом, суть від того не зміниться). Переважна більшість учених не є атеїстами, і не були ніколи. Без віри не можна. Я віруючий, але — по-своєму. В церкву хоч і рідко, але ходжу. Бо сприймаю церкву як історію свого народу. Мої діди й прадіди туди ходили, до чогось прилучалися, а я намагаюся підтримати цю традицію. І щось відчуваю… А щодо Хаббла, то… не може він відкрити Бога, не треба спрощувати. Не може — як і десятки інших телескопів, бодай і найновішого покоління. Бо не можна спорядити космічну експедицію на пошуки Бога. Поживемо ще мільйони мільйонів років, розвинемось, будемо більше знати. А зараз однозначну відповідь на це питання дати не можна…
… Відвідавши обсерваторію, я побував в одній з білих башт під куполом, де працював телескоп, націлений у Далекий Космос… Тихо, майже нечутно повертається купол разом з телескопом (разом з обертанням Землі), і бачу, як, піднявшись на дерев’яні пересувні східці, схожі на трап авіалайнера, біля окуляра восьмидюймового рефрактора завмер спостерігач — далекий у ту мить від земних суєт. А десь за узвишшям обсерваторії, за літописною Либіддю, що в княжі часи текла в тих краях, за пращурами нашими слов’янами, за їхніми сонячними богами — Дажбогом, Ярилом, Купалом, Світовидом, — за Київською Руссю, за чужинськими ордами, що раз по раз шарпали Русь-Україну, за клятими війнами, що стількох погубили, за нині діючими у світі підземними штольнями, де стоять ракети з ядерними — чи якими там? — боєголовками — вирує вечірній Київ. Там, унизу, кудись поспішають машини і люди, а тут, у білій башті, відсторонена тиша. І холод земний, січневий, як і на вулиці, де мороз сягає десяти градусів (башта не опалюється, щоб не запітніли лінзи, дзеркала та окуляри, тож астрономи працюють ледь чи не в кожухах), і тихо гудуть-цокотять механізми. Над Києвом рясно висипали зорі, яскраві і ледь видимі.
І хотілося мені в ту мить повірити, що десь на іншій планеті — може, в Туманності Андромеди, може, в сузір’ї Стрільця, може, у Великій чи Малій Ведмедиці, Магеллановій Хмарі, може й у нашому Чумацькому Шляху, — в таку ж морозяну ніч, відсторонившись від суєти суєт свого міста, десь на горі у білій башті з білим куполом тамтешній астроном, досліджуючи нашу Сонячну систему, шукає в ній планети, на яких можна запідозрити життя. І як мені хочеться, щоб космічний дозорець іншої цивілізації — якщо вона є, а вона мусить бути! МУСИТЬ!!! — нарешті знайшов нас і переконався, що ми, ЛЮДИ, розумні істоти, гомо сапієнс, є. Були і є. І будемо на найближчі п’ять мільярдів років на третій планеті Сонячної системи в одному із спіральних рукавів Галактики званою Молочним Шляхом, в рукаві Оріона, на планеті людей з ласкавим йменням Земля.
Агов, сусіде по Всесвіту, агов!
Ми — є!
І — будемо!
Тож маємо дякувати Великому Вибухові, Творцеві всього нині сущого у Всесвіті, тому Вибухові, який створив усе, що маємо нині. У тім числі й саме життя — унікальне явище у Всесвіті, його очі, його свідомість і розум, його сміх і радість, його вічність. До чергового… Великого Вибуху і до нового витка життя, все такого ж унікального у Всесвіті.
Початок червня, за моїм вікном за кілька хвилин до п’ятої ранку сходить сонце — велике, кругле, червоно-кармінове і на нього ще можна дивитися й не мружитись, не остерігаючись засліпнути. Вигулькнувши ліворуч висотки, воно швидко зникає за нею, залишаючи червонястий як жар слід, щоб через кілька хвилин по п’ятій вигулькнути вже праворуч тієї висотки. Тепер воно вже менше, не таке кармінове, а швидше жовте, стає на очах сліпучішим і навколо нього вже з’являється ореол. На нього вже неможливо дивитися незахищеним оком — засліпить.
Ба, я навіть знаю, де у славному-преславному граді Кия сонце влітку сходить… Небесне світило з-за будинку…
Я, навіть, знаю, що то за незвичайний будинок, один— єдиний такий у всьому Києві — № 4, що по вулиці Святошинській, однойменного міського району, на самісінькому розі її з вулицею Львівською. Там стрімко здіймається в київське небо неподалік людного і гамірливого, машинами завжди забитого проспекту Перемоги (колишнє Брест-Литовське шосе) та станції метро Святошин, отой будинок під номером чотири, най— найнезвичайніший будинок у Києві, адже саме з-за нього сходить сонечко наше рідне. Це я бачу з вікон свого будинку, що по вулиці Відпочинку. Бачу, що сонце сходить саме з-за того будинку № 4, що вулиці Святошинській.
А сходить воно в день літнього сонцестояння — найдовший день року, 21-22 червня. Це найсхідніша у Києві точка сонцесходження, лівіше сонце ніколи не з’являється, тільки правіше і правіше, тож мені здається, що воно там, за будинком № 4 по вулиці Святошинській десь і ночує. За тим будинком. А можливо, й у його дворі — от вже справді незвичайний будинок!
Як колись маленький Тарас Шевченко, дитя семи літ від роду, ходив за своє село Кирилівка у степ дивитися (страх, як цікаво!) на "залізні стовби", що буцімто підпирають небо, так я, але у віці 70 літ ходив дивитися на той загадковий київський будинок у Святошинському районі з-за якого в день літнього сонцеворота (народна назва сонцестояння) найсхідніше сходить — як то мені й видно з вікон мого будинку, з висоти 11-го поверху, — вранішнє сонечко.
Будинок виявився як… будинок. Нічого особливого — хоча й обдивився його з усіх боків, — я в ньому не знайшов. Так звана "свічка" на 18 поверхів, з одним під’їздом, вбрана у сіро-брудно-чорнувату "шубу" з цементу, з рудувато-червоними загородженнями лоджій…
Люди входили й виходили з нього, як то вони входять і виходять з будь-якого іншого жеківського будинку, не підозрюючи, що саме з-за їхньої "свічкі" і з’являється у Києві вранці сонечко.
Праворуч — десяток метрів газону з кущами й деревцями, а за ним вже гуде-вирує Святошинська вулиця, вливаючись в проспект Перемоги, людей там зрання й до вечора — не протовпишся. Всі спішать до метростанції, та й багато автобусних маршрутів саме там завершуються.
Ліворуч — маленький дитячий майданчик, дещо запущений. За будинком — крихітний, заставлений машинами, дворик, що його підпирає сусідній, правда, невисокий, будинок.
Я походив у тім дворику й навколо будинку, разів зо два його обійшов, шукаючи місце де саме там ночує сонечко, якщо воно сходить з-за тієї висотки. Але дворик, кажу, тісний, якийсь… мм… отакунький закапелок, тож я і не знайшов місце де саме там ночує небесне наше світило, коли на ніч відправляється на спочивок, щоби вранці там же й зійти.
Але звідтоді я все ж таки знаю — як гляну зі своєї висотки на той будинок, чи коли проходжу мимо нього, поспішаючи до станції метро Святошин — де саме в Києві у найдовший день літа сходить наше божественне світило. І це моя маленька таємниця, адже я єдиний з усіх киян (а їх близько 4 мільйонів нині у граді Кия) знаю про це — та з-за будинку № 4, що по вулиці Святошинській!.. Вочевидь воно там, і ночує, бо де ж іще, якщо сходить вранці з-за того будинку. Жаль тільки, що обстежуючи двір, я в ньому так і не знайшов місця його ночівлі — а страх як цікаво було б подивитися на нього. Навіть у мої сімдесят літ, що здаються такими ж, як і тоді, коли мені виповнювалося сімнадцять…
Тихо-тихо чудового ранку. Внизу, між будинками ще панують вранішні сутінки, мла. Там ще ні душі. Ще спить місто — неділя ж, куди спішити. Тільки на моєму підвіконні безтурботно і радісно-дзвінко цвірінчить горобець — десь у щілині стіни в нього гніздечко з горобенятками і маленький сірий батечко радо вітає схід сонця і народження нового дня, що обов’язково щось гарне принесе і його горобеняткам. І йому самому.
А на рідне сонце вже неможливо без фільтрів і глянути — таке воно блискучо— осяйне й сліпуче. (Відведеш погляд, а воно ще довго стоїть у твоєму вічу).
Мої вікна все ще горять золотом полум’яніють, і те золото відбивається в кімнатах на протилежних од вікон стінах, у шафах, картинах.
А сонечко тим часом піднімається все вище й вище, гоже, швидке, сліпучо-осяйне і радісно-щасне в чудовому ореолі, і починає рухатись своїм вічним небесним шляхом, спершу до зеніту, а досягнувши його і на якийсь час утвердившись там, починає потроху хилитися на захід.
Щоб завтра знову зійти і пройти все ту ж небесну дорогу, даруючи нашій чарівній Землі і нам на ній найбільше багатство світу цього — життя білого дня у промінні сонця, бога нашого і захисника. То праві були давні— прадавні народи, коли проголошували себе синами Сонця.
Ми й справді у цьому світі, на цій Землі всі — СИНИ СОНЦЯ.
Друже мій, читачу!
Ні, ні, я не прощаюся з тобою — у нас ще будуть і будуть зустрічі. Та й сама тема — звідки все почалося і як виник Всесвіт і життя на Землі — невичерпна.
Просто ти дочитуєш останню сторінку дещо нетипової для моєї письменницької біографії книги — загалом я автор художніх творів, а не науково-популярних, — під назвою "Феномен Фенікса".
До речі, про Фенікса (від грец. Phoenix, букв. багряний), казкового птаха, що за міфами стародавніх народів (фінікійців, єгиптян, ассирійців та ін.) уявлявся у вигляді орла з чудовим пір’ям вогненно-червоного і золотистого кольорів[36].
Народжений в Ефіопії, хоч наймення йому дали ассирійці. Живе (за різними даними) від 500-1460 аж до 12954 років.
Климентій, один з батьків Церкви писав у І ст. н. е.:
"Є такий птах, який називається Фенікс. Він єдиний у своєму роді і живе п’ять сотень літ. А коли надходить (йому) час помирати, він будує собі гніздо з мірри та інших пахучих матеріалів, сідає в нього і помирає…"
Якщо Геродот зізнавався, що він не бачив Фенікса, хоч і досить помандрував Близьким Сходом (зазнаючи при цьому, що історія з цим птахом не здається йому "такою, що заслуговує довір’я"), то вже Пліній свідчив: одного такого птаха було спіймано і що його буцімто демонстрували в Римському Форумі за часів правління імператора Клавдія.
Отож, постарівши, відчуваючи свій близький кінець і не бажаючи онемощілим доживати віку, гордий птах спалює себе в гнізді, що повне ароматичних трав. І ледве згасне вогонь, як з попелу, що не встигає ще й охолонути, відроджується новий Фенікс — молодий і ще кращий як був. Із ще чудовішим, ще незвичайнішим пір’ям вогненно-червоного і золотистого кольорів. (За іншими уявленнями його крила — кольору сапфіра, смарагда та інших коштовних каменів, а на голові він має вінець).
В сучасній мові Фенікс — символ вічності, невмирущості, відродження: "Відродився, як Фенікс з попелу". Простіше, невмируща мрія людства про невмирущість життя на Землі і роду людського на ній.
Чи не так і ми з тобою, друже мій, читачу, знову відродимося, як після чергового (яким немає кінця-краю і бути не може) Великого Вибуху з неймовірно крихітної і неймовірно щільної точки вкотре відродиться Всесвіт, як птах Фенікс з попелу, а разом з ним і нове, молоде життя на планеті Земля…
Те життя, що є унікальним, феноменальним, дивом незбагненним і неосяжним, яке щораз вмираючи, є насправді вічним. Ось тоді, за нового циклу відродження, поставши як птах Фенікс з попелу, ми знову зустрінемось — на планеті Земля.
І знову будемо жити на ній, адже ми вічні — чи не так?
Невмирущі через вмирущість. А поставши, запитаємо самі себе словами поета:
Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
До сивого чорнозему села?
Що маю нести в сині-сині далі?
Пшеничну ласку в молодих руках
Чи чорний рак водневих вакханалій,
Що серце їсть п’яти материкам?
І. Драч.
… Отож, не кажу тобі, друже мій, "Прощай", а кажу тобі: "До зустрічі!" На оновленій Землі в оновленому Всесвіті. Через 12 — чи скільки там? — мільярдів років, що для нас, після загибелі старого Всесвіту і з’яви нового, пролетять, як одна мить, коли я, відродившись разом з людством на оновленій Землі, наче вперше писатиму цю книгу, а ти, друже мій, теж відродившись разом з людством на оновленій Землі, знову — наче вперше, — читатимеш "Феномен Фенікса" (все, все повториться!) і ми знову будемо разом. З планетою нашою, із Сонячною системою, із Всесвітом.
Із П’ятою симфонією Людвіга Бетховена, кращою і найдосконалішою з усіх його геніальних творів, що вже більше віку закликає нас: від пітьми до світла, через боротьбу — до перемоги!
Отож, до зустрічі за нового витка життя на Землі — будемо сподіватися ще кращого, інакше й бути не може. Має ж він коли-небудь настати. Якщо й не золотий вік, то хоч такий, коли людство й мати наша Земля будуть єдиними — як і належить бути дітям і матерії їхній. До зустрічі!..
Писано у місті Києві в році 2007-му від Різдва Христового.