Почнеться так званий фіналізм. Всесвітній Апокаліпсис. Сказано ж бо: ніщо не триває вічно. За твердженням Фауста (до речі, всім нам добре відомо й без нього): все, що виникло, заслуговує загибелі. В тім числі й Всесвіт.
Отож, Всесвіт почне стискуватися. Галактики й зорі все швидше й швидше рухатимуться навстріч одна одному, Всесвіт ще дужче буде розігріватися та ущільнюватися, стискуватися в одне утворення… І коли настане такий момент, що він припинить своє розширення, наша Сонячна система ще раніше припинить своє існування.
Який би великий предмет не було кинуто в тиху воду і які б великі й тривалі кола— круги по воді він не викликав, все одне надійде час, коли енергія кидка вичерпається, кола уповільняться, а потім почнуть зникати, зменшуватися — піде зворотний процес, коли кількість їх буде зменшуватися і, врешті-решт, вода заспокоїться.
Тобто все повернеться на круги своя. До того стану, який був до кидка предмета у воду.
У нашому випадку до того стану, який був до Великого Вибуху.
Щоб якось пояснити і теоретично опрацювати незбагненність Всесвіту і тієї сингулярної точки, з якої він вибухнув і розпочався і заодно відповісти на запитання звідки взявся Всесвіт, чи має він початок і чи матиме кінець, чи він вічний, теоретики розробили кілька варіантів теорії.
Одна з них — теорія безконечно пульсуючого Всесвіту[33].
Відповідно до цієї теорії, що все більше й більше здобуває прихильників, Всесвіт розширюється, а далі стискується до сингулярної точки, потім вибухає, знову розширюється і знову стискується.
Себто пульсує.
І цей цикл — розширення— стискування, стискування— розширення — своєрідне серцебиття Всесвіту, його життя. А тому він не має ані початку, ані, зрозуміло, кінця.
Він вічний. А тому такий Всесвіт — вічно пульсуючий, — не має ні початку, ні кінця. Він нізвідки не виникає, ніколи не починається і ніколи не кінчається. Він існує вічно — від циклу до циклу, існує, то розширюючись до тільки йому відомих меж, потім стискується до точки, все знищуючи за собою (те, що він створив за попереднього циклу), вибухає, коли стиснеться в точку незбагненну з невідомими нам властивостями і знову починає розширюватись та створювати… самого себе. Створює те, що сам же в кінці завершення циклу і знищить. І так триває… Так триватиме вічно. А тому Всесвіт ніколи не починався і ніколи не скінчиться. Він вічно розширюється після вибуху, вічно стискується і знову як чарівний птах Фенікс відроджується з попелу…
Проте слід зазначити, що модель Всесвіту, який розширюється після Великого Вибуху, а потім стискується до точки, не така вже й благополучна. Вона багато в чому суперечлива й нині. І все ж дані, що спостерігаються, свідчать про те, що Всесвіт розвивається, еволюціонує, а це чи не головне.
Отож, розширення (розлітання галактик) припиниться на якомусь там етапі — як буде вичерпана колосальна сила Великого Вибуху, на якийсь час настане стабілізація (хоча й не міцна), а вже тоді Всесвіт почне стискуватися.
Себто зменшуватися.
В міру того, як він буде скорочуватися, гаснутимуть, зникаючи зорі й зоряні системи — галактики, туманності тощо. І планети (а їх у Всесвіті — мільйони!).
Планети зникатимуть разом зі своїми білими світами, зі своїми рослинами й тваринами, живою і не живою природою, зі своїм людством… На жаль, разом з людьми. Чи іншими якими розумними істотами, якщо такі є в інших галактиках (а вони там неодмінно є). Пощади, як кажуть, не буде нікому, кінця не уникне ніхто. Зорі востаннє спалахуватимуть і гаснутимуть в космосі, як боліди в атмосфері Землі: спалахне вогняна куля, що стрімко летить небом, вся місцевість на якусь мить яскраво засвітиться, від земних предметів впадуть різкі чорні тіні… Ядро боліда — голубувато-зеленого кольору пульсуватиме, то розширюючись, то стискуючись, а за ним тягнутиметься жовтувато-червоний переривистий слід, а через кілька хвилин вогняне тіло розсиплеться, все згасне і пірне в чорну-чорну пітьму…
Небесні тіла при цьому всезагальному Апокаліпсису не просто розсипатимуться, вони анігілюватимуть…
Щоправда, ні на що не перетворюючись (за анігіляцією елементарні частинки та античастинки перетворюються на кванти випромінювання). Не будуть помираючі світи перетворюватися на інші форми матерії, ані в будь-які речовини.
Вони просто зникнуть.
Це страшно навіть уявити.
Досі після всіх катаклізмів хоч щось лишалося — перш за все, сама Земля, Сонце, білий світ, не кажучи про руїни від міст, різні артефакти від зниклих цивілізацій та народів.
При стискуванні Всесвіту не залишиться нічого — ані сліду від людства, ані самого людства! Тож не буде навіть збагнути кому, що все зникло безслідно.
Місце білого світу займе пітьма — АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Та пітьма, за якою вже не буде нічого — ні часу, ні простору, ні світла, ні матерії, ні планет, ні людей, взагалі — НІЧОГО.
Всесвіт буде скорочуватись і скорочуватись.
Гаснутимуть, провалюючись у пітьму все нові й нові світи, перетворюючись у НІЩО.
Стискуючись, гасячи свої зорі, галактики й галактичні скупчення Всесвіт врешті-решт дійде до того, з чого він і починав 12 мільярдів років тому — до точки. Неймовірно щільної, неймовірно гарячої і неймовірно щільної, до тієї точки, яка буде тоді, коли вже нічого не буде — ані часу, ані простору, ані матерії… Увесь безмежний Всесвіт злютується в точці, меншій найменшого елемента званого електроном.
Скільки буде існувати точка — невідомо. Як і де саме вона буде знаходитись, коли вже не буде Всесвіту.
Космологи вважають, що питання про те, що було до Великого Вибуху не може навіть бути поставленим в тих термінах, до яких ми звикли. При неймовірній щільності речовин поняття часу було (чи буде) зовсім іншим. Також неправильною є й постановка питання про "початок часу". Така ж ситуація і з категорією простору — деякі теоретичні результати доводять, що він не був тривимірним, що його ми всі знаємо, а мав більше число вимірів. (Цими питаннями займається квантова теорія гравітації, але ця наука по суті поки що не створена).
"Слід пам’ятати, що слова "Великий Вибух" означають швидше деякий образ того, що відбулося, аніж фізичну картину самої події. Власне, вибух у фізичній уяві означає різке локальне підвищення температури газу, що поширюється в оточуючому середовищі. Для такого поширення необхідна суттєва різниця тисків в місці вибуху і в тім середовищі, у якім він поширюється. Нічого подібного, звичайно, не існувало в момент Великого Вибуху. Простір поза Всесвітом, що розширювався, не існував. Навіть на найранішніх стадіях розширення Всесвіту. Всесвіт був безмежний. І разом з тим зовнішня картина розлітання нагадуватиме саме розліт осколків після вибуху".
Коротко кажучи: всі спроби описати стан Всесвіту до початку його розширення поки що не мають під собою хоч якоїсь твердої фізичної основи.
Чому все так у Всесвіті влаштовано? Це головне питання вчених. Та й взагалі, цікавих, тих, хто думає про першопричини, що та звідки взялося. І що буде, якщо змінити умови, які призвели до такого влаштування?
Якщо відповідати парадоксально, то: Всесвіт влаштований так, що в ньому стала можлива поява людини. Це положення стали називати антропним принципом. На перший погляд це здається банальним — якщо людина існує, значить для чогось були відповідні умови, а якщо глибше?
Для виникнення галактик, зірок і нашого сонця повинні були скластися ті умови, у яких можлива поява планети Земля.
В час Великого Вибуху повинні були існувати фізичні закони, які й визначать хід подальшого розвитку. Звідки вони взялися — наука цього не знає. Якби ці умови виявились хоч трохи іншими — не виникли б не тільки галактики зірок, але й атоми, з яких вони складаються.
Всесвіт досить крихкий, визнають космологи, найменша зміна діючих у нім закономірностей призвела б до катастрофічних наслідків.
А тому ми живемо у світі, який влаштований мудро і гармонійно. Хоч цього ми ніколи не зможемо збагнути. Одне ясно: Всесвіт влаштований саме так, що в ньому стало можливим з’явитися людині.
І ось усе це має зникнути.
Спершу стиснувшись в первісну незбагненну точку.
А потім точка вибухне і все повториться, — щоб знову виникнув світ, а в ньому людина.
І Великий Вибух відродить Всесвіт, і все почнеться знову з’являтися — час, простір, матерія, речовини, за ними зорі, галактики…
Увесь зрештою Всесвіт знову народиться і в його глибинах спалахнуть мільярди зірок, галактик, планет…
В Галактиці Молочний Шлях — яка знову відродиться, — у спіральному її рукаві, званому рукавом Оріона, знову спалахне зоря, що її буде названо Сонцем, у неї з’являться дев’ять молодих планет, третьою голуба планета, що її колись люди назвуть Землею…
Тоді, як вони з’являться і обживуть свою кульку. Вони навіть не підозрюватимуть, що вони вже були і були не один раз. На голубій планеті Земля під зорею, званою Сонцем. Навпаки, вони будуть певні, що з’явилися вперше. І востаннє. Тоді ж як насправді — в черговий раз, своєї вічності, що настає після загибелі…
А думка — при нагоді, чи коли вночі дивишся на зоряне чорне небо над головою, всіяне зорями, чи вдень, коли сяє сонце, ні-ні, та й вигулькує: а раптом ми, люди, (і я, і ти — теж) не вперше живемо в цьому світі? І раптом все це вже… вже було? Га? Га-а???
І раптом я вже був?
І все, що трапилося зі мною за життя, вже колись… траплялося?
(Продовження на наступній сторінці)