— А ось як: пішов з товаришами на лови. Пішли в степ, аж дрохва зірвалась. Ну, велике діло дрохва, звичайно птиця, так як і журавель або ворона. Піймаємо, кажу, так піймаємо. Зайшли довкруги, обступили, йдемо навпростець, зійшлись аж так, що носами чоломкнулись, а дрохва, наче б під землю запалась. Ну, як ти думаєш? Була дрохва, чи не була? А воно не була дрохва, хіба чортяка у дрохву перекинувся, та й поглузував з нас. А ми бродили по степу, в траві, та й нічого з того.
— Се дядьку, не був чортяка, а прямо відьма. Чортяка перекидається в німця, в пана, в цапа, а відьма перекинеться, у що захоче...
Явтух хотів щось на те сказати, як у ту хвилю зірвалося стадо диких степових кіз, аж коні налякались. Відразу зауважив їх Семен, що їхав поперед воза. Він миттю узяв рушницю і стрілив за ними. Одну козу поцілив, і вона впала.
— От матимемо обід,— говорив Явтух.— Зараз її справимо.
Семен схилився з коня, підняв козу і поклав на возі. Тепер вже за чортяк нікому не хотілось говори ти. Сходило яскраві проміння розливались усюди. Роса стала парувати. Знялись мухи та стали обсідати коней, що з усієї сили обганялися довгими хвостами. Явтух заткнув свою люльку за обшивку сорочки, візник куняв. Явтух заплющував очі і кивав головою, а його великі вуси вимахувались на всі сторони. Другий козак, що сидів на возі, розвернувся на мішках, розняв рота і хропів на ціле горло. Йому зсунулася шапка з голови, а на рот насідала мушва. Та він того не чув і це не перепиняло йому спати. Навіть Семен згорбився у своїм сідлі і дрімав. Коні стали звільняти біг, а далі пішли ходом, скубучи по дорозі головки степових квітів. Хлопцям теж на сон зібралося. Вони ж сьогодні так рано встали, як ніколи перед тим. їх так зломив сон, що не в силі були сидіти. А далі Андрій вліз під полотняне вкривало і потяг туди Івася. Вони обережно переступили сплячого козака і поклались на соломі; тут не пекло сонце і мухи не залітали, тому що полотно воняло сильно дьогтем. Спочатку чули вони, як колеса воза турчали по степовій траві, як коні форкали, а далі одноманітний рух воза вколисав їх до глибокого спокійного сну...
Спали, як після купелі.
Прокинулись усі від того, шо віз сильно потрясся і вивернувся. Хлопці не знали, що сталось. Зараз викараськалися з своєї скритки. Візник Степан проклинав щосили усіми чортами. Явтух шукав в траві шапки, бо кудись геть відлетів. І люлька кудись поділась. Віз лежав боком на усі чотири колеса. Коні стояли над невеличким потічком. Їм хотілось зайти у воду, та не можна було рушити воза.
— Ну, доїхали ми, доїхали. А ти йолопе, де очі дів? — лаяв Явтух Степана.— Такий з тебе погонич...
— А твої очі куди дівались? Хіба ж не разом ми сиділи напереді?..
— А що, хлопці, вам нічого не сталося?
А хлопці хотіли сміятися з того, що побачили. Особливо смішним видався Явтух, що, чіхаючи у потилицю, шукав по землі за люлькою. Його предовгі вуси і чуб звисали вниз і теліпались в повітрі.
— Ось клопіт, люльку згубив. При йдеться без люльки їхати ще півтора доби...
— Не журись, дядьку, ми пошукаємо та й знайдемо,— потішали його хлопці і стали в траві порпатися.
Явтух поглянув на сонце. Воно стояло на південь і дуже жарило.
— А ну-те, хлопці, відвернемо воза.— Усі три підперлись, і поставили воза на колеса. Показалося, що у тім місці був колись доїзд до потічка, був беріжок зарослий травою, а коні не потрапили на слід. Явтух оглянув воза з усіх боків, чи що не зломилося. Віз був цілий.
— Гарні коні, козацькі коні,— говорив Явтух,— як вони воду занюхали. Ото, а я журився, щоб воду натрапити, буде причому коні напоїти і обід зварити. Ну-те, хлопці, поперед усього напійте коней, а ти розведи огонь, я випатрошу козу.
Але кози на возі не було...
— От оказія! І козу чорт узяв. Гей ти, Семене, де твої очі були? їхав коло воза і не бачив, як коза з воза упала? Хай вам трясця, ви сплюхи окаянні, тьфу! — гримав Явтух.
— Усі ми грішні,— говорив Семен,— та ти за козу не гримай, бо вона моя була, я її сполював...
— Як твоя? Такий ти товариш! Коза була наша, чи я її встрелив, чи ти, чи Степан. Усі ми маємо до неї однакове право, і мені, і тобі, і усім належиться кусок м'яса, а він ось що вигадає: його коза!
— Візьми й мій пай,— говорив Семен,— тобі дарую...
Усі стали сміятися і Явтух не здержав, щоб не сміятись, бо за козу сперечався, а її не було...
— Кажіть, ви, письменні та вчені, що чортів нема. А се ж чия робота? Віз вивернув, козу запропастив, люльки позбавили...
— А ось, дядьку, твоя люлька,— говорив Івась, що саме вишпортав її з-поміж трави.
— Є? Ну, слава ж тобі, Господи святий, що не осиротив мене грішного,— говорив Явтух, вже зовсім подобрівши.— Та воно справді така днина, що не встоїшся, щоб не задрімати. Варіть швидко обід!
За той час напоїв Степан коней і пустив пастися. Семен розклав огонь і завісив казанок на кілках та всипав води. Явтух узявся зараз за люльку. Усім було весело. Вода стала закипати. Всипали туди пшоняної каші. Хлопці стали качатися у високій траві.
— Йдеш ти один з другим! — гукав Явтух.— Зараз устань, хочеш гадюку натоптати, тоді й живого не довезу до хутора. Хіба в степу не бував, коли не знаєш. У степу, коли хочеш лягати, то перш усього овечий кожух простели. Гадюка не любить овечого духу і не підповзне. Не один козак пропав від гадюки ні за цапову душу...
— А степові гадюки злючі?
— От спитав! Словеса господні читаєш, а питаєшся, чи злючі гадюки! Вкусить раз та й пропав, а знахаря, що гадюку замовляє, під рукою не маєш.
— А є справді такі знахарі?
— Певно є. То старі люди бувалі і на усіх хворобах знаються. Наш пан сотник такого держить, а він у всіх у великій ласці. В спокійну пору то він бджіл доглядає, а коли трапиться такий час, що хвороба на людей зайде, або гадюки розведуться, тоді вже йому спокою нема. Вважайте хлопці, щоб йому у чим-не-будь не спротивитись. Він дуже сердитий і воркотун страшенний, але мудрий, страх мудрий, усі зілля знає, яке до чого Господь сотворив...
— А як його кличуть?
— Кличуть його Микитою, або таки просто дідом пасічником. А які він меди уміє виварювати, то лиш язиком облизуйся...
Поки так балакали, каша зварилася. Семен кинув в казанок добрий кусок сала і всипав солі до смаку. Ізняли казанок з огня і поставили його у воду, щоб каша простудилася...
— Пшоняна каша довго придержує жар,— говорив Явтух,— бережись, не жалуй вітру з-під носа, а то попечеш рота, що й цілий тиждень не здужаєш їсти...
Явтух добув з воза пляшку горілки запіканої медом і стали частуватися.
— А ви, хлопці, вибачайте та й води напийтесь. Горілка не для дітей.
— Ми би й так не пили,— відповів Андрій.
— Пили чи не пили, а я не дам... Сідайте їсти, в кого є ложка, а у кого нема, най їсть долонею або постолом.
— А може би, ми скупались? — питає Андрій.
— А купайтесь, тут ніде не глибоко, не втопитеся.
Хлопці роздяглись і пішли у воду, яка в одному місці була їм у пояс. Козаки не втерпіли і заки засіли до каші, викупалися теж.
Зараз по обіді їхали далі. Тепер змагали просто на північ. Вже добре смерклося, як стали на ніч. Явтух запорядив, якою чергою мають вночі сторожити. Назбирали багато сухого бадилля, щоб було чим цілу ніч палити. Повпинали коней на припони і стали варити вечерю. Ніч була на причудь гарна. Темно-голубе небо засіялось густо золотими зірками, які мерехкотіли, наче свічки у церкві. Явтух порозтелював кожухи на землі і усі полягали. В повітрі було тихо. Недалеко перекликались перепілки, десь з болота обзивався гупало своїм грубим голосом, інколи закрю-вав журавель, заскиглила чайка.
— Ви, хлопці, спатимете на возі, буде вам цілком безпечно. Та заки ляжеш спати, прочитай мені вечірню молитву, знаєш? На сон грядучий. Я хочу знати, чи так воно написано в книжках, як ми прості люди молимось.
— Добре прочитаємо, хоч би й зараз...
— Ти підожди, голубе, перед вечерею не слід говорити молитву на сон грядучий... А не лячно вам, хлопці?
— Чого ж лячно? Я вже ночував з дядьком Касяном у степу.
— А вовкулаки, а відьми не боїтесь? — питав Степан.
— Чого ти дітей лякаєш проти ночі? — говорив Явтух.— Що у степу відьма робила б?
— Як що? Відьми усюди заходять, куди їй завгодно. Сяде на мітлу та й їде, як вихор.
— На відьомські зборища, а більше нікуди нема в неї діла.
— Говори своє, а відьма усюди своє діло має. Мій дід таке розказував: у їхньому селі жила стара відьма, Одаркою звалася. Вона робила в селі, що хотіла, а найбільше пакостила людям через те, що відбирала коровам молоко. Було трафиться корова гарна, здорова, з великим вим'ям, а прийдеш доїти її, та молока буде капочка. А мій дід зайшлий був, значить не з того села. Чоловік бувалий і з великим розумом. Люди йому про своє нещастя розказують, а він йно підсміхається, та на ус мотає:
— Побачите, добрі люди, що з весною того не буде, а відьмі усі чорти з самим люципером нічого не поможуть. — Та люди не повірили, бо знали, що Одарці нічого не станеться. Вже знахарів з далеких сторін спроваджували й інших відьом радились, добре їм за се платили, нічого не помогло. "Вона,— кажуть,— старша від нас і дужча".
(Продовження на наступній сторінці)