Прийшла весна. Люди стали виганяти корів на пашу. А дід, було, устане ще раніше і вийде на леваду. Дивиться, а Одарка цілком гола ходить по траві, де корови мали пастися, шепче свої чортячі молитви та усе якимось полотенцем по траві б'є, та все в один бік. А мій дідусь слідком за нею, шепче собі отченаші та полотенцем по траві загортає, та усе у другий бік. Перейшли так цілу леваду. Одарка до хати, а дід став під дверми тай дивиться крізь дірку. Відьма завісила полотенцем на кілок та стала скубти, наче б корову доїла. А тут не молоко, а кров у скопець ллється...
Відьма скрикнула і закляла усіма чортами.
— Ото мені якийсь поганець наробив, та провчу я його, провчу! — закричала та як кинеться у двері.
Дід налякався та й на втеки. Заки відьма відчинила двері, бо дід підпер двері кілком, то вже далеко був, і відьма не помітила його. Того дня жінки надоїли повні скіпці молока, а відьма тим так зажурилась, що до вечера і околіла...
— Так твій дід знахар був, чи що? Звідкіля такої штуки навчився?
— Він козакував, під Москву заходив і там від якоїсь відьми сього навчився. Він її з якоїсь пригоди освободив, та я того добре не знаю...
— А у книжках, що про відьом говориться? — питає Явтух.
— У святім письмі написано так, що коли Господь потручав гордих янголів у пекло, а то ще перед Адамом було, то від того чорти на світі взялись. А коли Ісус Христос наш спаситель освободив світ від диявольської сили своєю кров'ю, то вже чортяка не має тої сили, що перше і тепер людям безпечніше жити...
— Еге ж,— каже Явтух,— воно так і є. Чорт не такий страшний, як його малюють, ніж такий сильний. От собі куцохвостий збитошник, що людям пакостить, на гріх наводить, але хто на Бога уповає і розум має, то так чорта убере в шори, як має бути, а то і цілком боки помне. Я се добре знаю...
За нашим селом є глибока балка, берегами поросла лісом. Там у землянці жив старий козак-запорожець Созон Черепаха. Йому було більше сто років з роду. Той то вмів чортяк уговкувати. Було, скачуть біля нього, мов цуцики, усе для нього роблять, воду носять, дрова рубають, їсти варять. А він лише візьметься під боки, люльку покурює та лиш приказує, воловодить ними, як турок невольниками. А хай би котрий не послухав! Піймає за хвіст, а так випарить, що Господи! Було, йдуть люди опівночі і слухають, як старий вередує: "Ти, антипку, чи як там, чом сьогодні не скосив левади, хочеш, щоб відтак дощі пішли та й сіно замокло?" Чортяка мимрить там щось гугнявим голосом, а старий за хвіст, та за палицю, та періщить, аж лускіт йде по балці, а чортяка пищить, скиглить, мов бита собака. А Созон поки не відчислить свою сотню, чи кілько там йому присудив, то й не пустить з рук...
— Еге ж, відчистять йому по смерті чортяки у пеклі удесятеро. Він певно свою душу чортяці записав,— каже Семен...
— Не говори так, не зневажай праведника. Созон добрий чоловік був, людям помагав, у церкву ходив, богомільні книги читав, і в покаянню помер. Усі люди його знали...
— Хіба ж чортяка так ні за що, ні про що чоловіка слухати буде? Зажадає він відтак великої заплати, що не говори.
— А я кажу, що буде служити на самі побої, лише треба знати спосіб, як його приборкати...
— Я в те не вірю...
— Як собі хочеш, а я вірю, лише що мені Господь такої віри не дав, то я так не потрафлю, а другим Бог таке дав, що вміють чортяку осідлати...
Довго у ніч балакали. Степан став говорити казку. Від його одноманітного говорения хлопцям захотілося спати і полізли на віз під покривала. Довго ще чули голос Степана.
IV.
До оселі сотника Тараса Жмута треба буде ще один день проїхати, щоб під вечір поспіти. Тепер уже околиця змінилася. По дорозі надибали череди рогатої худоби, отару овець, табуни коней. їх доглядали чабани на конях. На місці степової високої трави простягались широкі лани пшениці, жита, вівса, баштани з солодкими кавунами. Здибали пасіки, а далі переїздили через густі гарні козацькі оселі. Таких сіл Івась з роду не бачив. Вони не були похожі на Гаврилівку. Там було усе убоге, усе марне під панською кормигою. Там усі мусили йти на панщину, у кого лише була до праці сила. Ніхто не був безпечний, чого від нього ясновельможний пан або його помічник не забажає. Тут на вольних запорозьких землях було зовсім не так. Хатки білі, гарні, веселі стоять собі рядком при дорозі, усі до сонця. Усі серед гарних садочків, посеред розкішних огородів з усякою яриною. Народ веселий, співучий, бо кожен робить сам на себе і не мусить своєю кервавицею з паном ділитися. Кожний платить свій пай на громаду та й усій повинності кінець. Діти бігають собі по селу, а собаками граються і нікому на думку не прийде лякати їх паном, бо пана вони ніколи не бачили.
Бачучи таке, Івась не міг з дива вийти. Він нераз сам, ще як зовсім малим був, утікав перед двораками у кропиву, добре нераз попарився, а боявся плакати. Бо нераз таке було, що дворак, йдучи селом, упоре нізащо хлопську дитину нагайкою лише для того, щоб почути, як воно плакати буде, а ніхто за ним не постоїть, бо усі двораків бояться більш самого диявола...
— Так у сих сторонах нема панів? — питав Івась Явтуха.
— Ге-ге-ге, синку мій, тут вольні запорозькі землі. Не на те наші батьки кидали свою землю, у пустий степ ішли, не на те свою кров проливали в боротьбі з ордою, землю сю своїм потом справляли, щоб панам служити. Вони ж від панів утікали. Краще їм було загибати, як коритися і на пана робити.
— А може, й сюди колись пани зайдуть. У нас говорять старі люди, що колись теж свобода була, та опісля прийшли пани, й усе загорнули під себе, а народ у підданців повернули.
— Там їм ближче було, а тут вони сього не докажуть. Хай попробують. Тоді усе Запоріжжя повстане, як один чоловік та всіх віддадуть татарам... Пробували вже того пани нераз, так поки степ перейшли, то усі погинули, як ті руді миші. Степ треба знати так, як його наш брат, козак знає, треба навикнути до голоду і холоду і спраги, а без того небезпечно.
Серед тих розкішних розмаєних сіл було весело їхати. Не можна було ніяк зі шляху збитися, ані лякатися якоїсь небезпеки. Тепер Семен міг сидіти на возі і дрімати доволі.
І коли прийшла пора обідати, не треба було розкладати вогонь серед степу і варити страву. Тепер могли заїхати до якоїсь господи по дорозі і дістати усього.
Вже сонце стало хилитися до заходу, як Явтух показав рукою на село Михайлівку, куди саме вони їхали. Було видно високі верби, освічені жовтим промінням заходячого сонця. Коні почували себе близько своєї оселі і стали гнати щосили.
В'їхали в село таке саме, як ті, що їх минули. В село вела широка дорога обсаджена деревиною. До полудня біліли веселі козацькі хати. По вулиці бігала громада дітей різного віку. Вони здоровкались з Явтухом і заглядали цікаво за хлопцями. Минули церкву і завернули в бічну вулицю, де жив сотник Тарас Жмут. Відразу можна було пізнати, що не абиякий дука. Цілий хутір обведений частоколом по високім рові. Ворота були відчинені. Довкруги широкого обійстя стояли господарські будинки, стодоли, стайні на рогату тварину, конюшні, обороги на сіно. По середині двору колодязь з високим журавлем. Напроти стояла велика хата на два боки через сіни, а перед нею широкий на стовпах рундук.
Коли віз заїхав через браму у двір, зразу загавкали собаки і кинулись на них, та, пізнавши своїх і обнюхавши коней, стали веселитися. Скакали мало не на віз, підскакували і бігали довкруги. В конюшні заіржало тоненьким голоском лошатко і зараз відозвалися коні у возі. Біля криниці крутилось стадо гусей, а в калюжі лежав здоровий підсвинок, хоч і як змагались гуси вигнати його з відсіля. Вони даремне гегали і щипали його за щетину червоними дзьобами з усіх боків. З конюшні виглянула голова молодого парубка:
— Здоров, дядьку Явтуше! Щасливо вернув?
— Спасибі, от як бачиш...
— Здорові школярі! — гукав парубок до хлопців.— Г-е, то якийсь не той, що торік.— Парубок подався знову в конюшню.
— Злазьте, хлопці, ми вже, славити Господа, на місці. Ти, Семене, обійди коней, а все оба позаносіть у хату, що привезли.
Хлопці позлазили та не знали, що з собою робити, їх обскочили зараз собаки і давай нюхати. Татарка підскочила зараз і лизнула Андрія цілим язиком по лиці на привітання, Султан якось Івасеві не довіряв і здалеку дививсь йому увічі.
Ще хлопці не рушились з місця, як на рундук вийшов сам пан сотник Тарас Жмут. Чоловік вже в літах, кремезний та широкоплечий, з довгим вусом та оселедцем поза вухом. Одягнений був в старий червоний жупан, підперезаний цвітистим поясом. У його роті сторчала велика турецька люлька. Хлопці познімали шапки і низько вклонились.
— Здорові були, скубенти! — гукнув пан сотник, наче з мушкету випалив.— Ну, коли здорові приїхали, так у хату ходіть. Здоров, Явтуше! Гаразд?
— Гаразд! Здоровий будь, пане сотнику, приїхали без пригоди.
Тимчасом хлопці, держачи в руках шапки, вийшли східцями на рундух і поцілували сотника в руку.
— Ну-ко, покажись Андрійку, чи великий виріс за той рік. Славно, козак з тебе буде, як твій батько покійний... А цей якийсь інший, либонь, не торішний товариш... Та воно все одно. Ну, хлопче, скажи, хто сього року у вас в курені отаман?
— Знов мене вибрали,— каже Андрій.
— А-а, славно! Як раз виберуть, то ще нічого, можуть не пізнатись, а як виберуть вдруге, то вже не ко-го-будь. Здоров, пане отамане,— сказав сотник далі, підняв хлопця вгору, мов перце, і кріпко поцілував.
(Продовження на наступній сторінці)