— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?
— Івась.
— Ну ладно. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога не близька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то возом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?
Івасеві було якось ніяково і він не знав, як рішитися. Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.
— Ге-ге-ге! — говорив Явтух.— Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, еге ж!
— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.
— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю.— Явтух знову штуркав пальцем до чола.— Так якось по вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається... от і забув... Та ти підожди, я нагадаю.— Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі.— Щось... щось наче б нагадав. Щось таке: мені ні... а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес...
— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю,— каже Андрій.
— Щось воно до чорта подібне, Господи прости гріха невідучого, або до чести... одно з двох.
— Може Mинеї четі?
— Далебі, що так,— скрикнув Явтух.— Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв... На ж тобі ще п'ятаків... Тa ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу... Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов ріп'як кожуха.
— Підожди дядьку,— говорив Андрій,— мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме.
— Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника!
І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити. Його голос чути було ще за січовими воротами.
Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро.
Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже:
— Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що? Знаєш, яке моє читання.
— А ти будеш слухати та й годі. Ну збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати...
Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки.
Над вечером вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою...
— Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу.
І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку.
Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі. Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив...
— Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити.
— Хай би не відміняв,— говорив Явтух,— то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як! — І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти...
Але не треба було того. Усе прилягало, мов на Івася скроєне. Хлопець відразу став, мов яке панятко.
— Хай тебе поцілую,— говорив Явтух,—ти кучерявий, як там тебе... А що, Андрійку, книжка с? Оп'ять забув, як називається:.. Максиме, брате, ще ходім на чарочку... Одну-однісеньку, мені не можна більше, а то б пан сотник погано вилаяв... ге-ге-ге!
— Чарочка... Нікуди вже не рушимо. Я тебе підведу до воза. Хлопцям пора спати,— говорив Максим.
Вони пішли, а хлопці пішли спати, хоч довго не могли заснути.
На другий день, як щойно засіріло на світі, вже стояв над ними Явтух і став їх будити:
— Ге-ге-ге! Пора вставати, школярі, в дорогу! Вони посхапувались і стали одягатися. Відтак
забрали свою мізерію і потягли на базар. На Січі ще усе спало. По валах та біля воріт походжали вартові козаки з мушкетами. Вартовий відчинив ворота і вони подалися на базар. І тут ніхто ще не прокинувся. Крами були позамикані. Над рікою стояли рядком вози приїжджих козаків. Коні паслися на невеличкій леваді. Деякі стояли з повислою головою і куняли. Коло коней лежали на траві візники і здорово хропіли. Явтухів віз вже був запряжений трьома кіньми. На возі куняли три козаки. Один кінь припнятий був до воза. Він був осідланий.
Надворі було ще сіро і стояв легенький туман.
— Поганяй, Степане, над ріку до переправи, ми там зараз надійдемо,— кликав Явтух.
Степан прокинувся, узяв в руки батіг та віжки, цмокнув, і коні рушили поволі з гори над берег ріки.
Тут стояв на припоні великий пором. Недалеко під шатром спав перевізник.
— А ну-ко, козаче, перевези нас на той бік Дніпра,— гукав Явтух.
Під шатром перевізник замурмотів, а далі виліз і став протирати очі та голосно позіхати:
— Яка чортова мама шляє вами так рано? Не дасте людині переслатися...
— Погано, козаче, коли ти божу днину від чортової мами починаєш, замість перехреститися як слід — погано! Коли б ти не був перевізником, я би тебе не чіпав, а так вибачай, обрали тебе грибом, дак полізь у кобелю, будь ласка, а на добрих людей не гримай. Нам теж не хотілося рано вставати та годі...
Козак видивився на Явтуха, не знаючи, що казати. Він швидше надіявся, що Явтух почне лаятись, а може, й до чуба прискочить, а той прочитав йому проповідь не гірш попа у церкві.
Явтух підійшов до перевізника і заплатив за перевіз. Відтак Степан заїхав возом на пором. Коні зразу лякались йти, форкали, стригли вухами і нюхали поперед себе, а далі пішли. На поромі задудоніло.
Перевізник прикликав ще своїх двох помічників. Узялись за довгі жердки і стали помалу відбивати пором від берега. Вода була рвуча, і пігнала пором скосом насеред ріки. Пором колихався. Перевізник стояв при кермі і командував своїм помічникам, в котрий бік брати. Пором приплив до другого берега і вдарив об нього. Відтак трохи відскочив. Один помічник вискочив на беріг, притягнув пором до берега вимощеного дошками і прив'язав линвою до палі.
Степан виїхав на берег.
— Здорові будьте, добрі люди,— гукав Явтух, сідаючи на віз,— не згадуйте нас лихим словом!
— Щаслива вам дорога. Боже провадь!
Тепер виїхали на берег і дали трохи коням віддихнути. Перед їх очима простягався широкий безкраїй правобережний степ.
— Ти, Семене, сідай на свого коня і їдь передом і дорогу показуй.
Семенові не хотілося злазити з воза, де добре було куняти, та мусив. Він скочив на коня. Степан замахнув батогом і трійка рушила з місця посеред високої степової трави, з якої сипалась густо роса. У степу було свіжо. Усюди розходився запашний запах степового цвіту. Явтух сидів біля погонича і курив люльку. Хлопці сиділи плечима до нього і розглядалися по безкраїм степу.
— Я вже не раз туди їхав,— каже Андрій,— а таки не потрапив би на слід...
— У степу можна зі шляху збитися,— каже Івась.— Дядько, який досвідний козак, а збився з дороги серед густого туману. Та він казав, що то не через туман поблудив, а через нечисту силу, що поглузувала над ним...
— А ти як кажеш? — питає Явтух.— Чи туман, чи нечиста сила?
— Звідкіля мені це знати?
— Як звідкіля? Вчений народ, усе знаєте із сих книжок, наш брат на те сліпий, що у тих закарлючках виведено...
— Ми не знаємо,— відповів Андрій.
— Ти, Андрійку, не крути, не закривай перед нами сліпими правди Божої, вона не тільки про вас вчених у божих книжках написана. Я спитаю тебе так просто: є на світі чорт чи нема? Ну, кажи!
— Я чорта зроду не бачив.
— Не бачив? От і штука. Ти не бачив, бо ти ще дітвак, та й гріхів на твоїй душі нема великих, хіба що товариша у школі за чуба смикнув, а є такі люди, що й бачили чортяку і то не одного, а цілий чортовий курінь. Еге ж! Сліпий сонця не бачить, а воно таки є і другі його бачать, ось воно як. Коли є Господь-Бог на небесах, то мусить бути і чортяка у пеклі.
— Та ми, дядьку, не в пеклі, то й не знаємо.
— Бе-бе-бе, ти не мудруй, ось як я від старих людей чував. Чортяка у пеклі свою січ має, то правда. Його посилає Люципер, що є у них кошовий, на землю людям пакостити, та на гріх наводити... А Господь небесний сотворив таку птицю, півня, що своїм голосом чортяку проганяє.
— А ти, дядьку, 'бачив коли-небудь чорта?
— А коли б не бачив, то й не говорив би... Я не люблю брехати...
— Та розкажи ж нам будь ласка, дядьку, як ти чорта бачив? — просили хлопці.
Явтух не говорив нічого, лише покурював люльку.
— Ге-ге-ге! Слухав би, а відтак, як ніч настане, то мурашки підуть поза спину, та й лякатись будеш...
— А ти таки, дядьку, не церемонься та скажи, як ти чорта бачив...
(Продовження на наступній сторінці)