Івась наче б не чув, що говорилося, він прицмокував язиком до коня... Кінь (то був його буланий) насторчив вуха, натяг шию і став поволі приближатись до Івася. Приступивши, став його обнюхувати і злегка іржати. Івась обняв його руками за голову і поцілував в ніздрі.
— Не знать, козаче, чи він тобою більше зрадів, чи конем,— пожартував Панас.
— Та бо я його так давно не бачив, мені здавалося, що він пропав кудись,— оправдувався Івась і став коня голубити. Буланий поклав свою голову Івасеві на рамена.
— Не пропав він, бо я його зараз узяв під свою руку. Добрий кінь! Куди я ним не об'їздив...
— Так ти, Максиме, не пішов з козаками у похід?
— Не довелося. Пан обозний послав мене по козацьких паланках козаків скликати. Насилу я нині вернувся. Цілу ніч їхав.
— Так це, Івасю, твій кінь? — питає Панас.
— Авжеж мій. Його татарин піймав, а опісля то й мене. На ньому мене татарин віз, поки дядько Касян не відбив, на ньому я сюди приїхав. А й батько казав мені, що буланий, то мій кінь буде...
— Коли ж він твій, то продай мені,— каже Панас.— Добру ціну дам, кажи, скільки хочеш?
— Я його не продам.
— Бери, небоже, гроші, коли дають, за них кращого купиш...
— Не хочу кращого,— впирався Івась.— Його би я не дав за ніякі гроші...
— Довго я з тобою буду торгуватися,— говорив Панас.— Я дужчий від тебе і візьму коня так, коли не хочеш за гроші...
— Як так можна? — запаленів Івась, аж рум'янці на лиці виступили.— То мій кінь, а як на те, то я батькові кошовому пожаліюсь. Я маю до коня право...
Панас став сердечно сміятися. Він обняв Івася, підніс його, як малу дитину, на руки і поцілував.
— Гарний ти, хлопче, козацька дитина. Ти добре робиш, що на гроші не ласий. Добрий кінь у козака краще, чим корець грошей. Я лиш так пожартував з тобою. Посадив би я тебе зараз на буланого, та він бідака ізнемігся, а в тебе ще голова не на свойому місці. Ну, здорові будьте, мені пора йти далі.
Він поцілував ще раз Івася і посадив на приспі, а сам пішов.
— Я гадав, Максиме, що ти у похід пішов, та жаль мені було, що ти до мене не навідався. У мене був дядько Касян, прощатись приходив, та ще раз дав мені червінця і хрестик.
— Коли б я йшов, так певно не лишив би тебе так...
— Мені аж плакати хотілося.
— А що ж ти собі за того червінця купиш?
— Нічого. Я його сховаю на спомин, оба сховаю. Дядько Касян до мене такий добрий, мов свій рідний.
— Усі козаки дітей люблять. Та ти мені скажи ще, хто тебе з води вирятував?
— Наш отаман, Андрій Грушка, ми дуже любимося.
— А він де тепер саме?
— У школі. Цілу ніч біля мене просидів, то дуже гарний товариш.
— З такого роду. Його батько такий був, і всі його дуже любили. А як він з водою добре знався! Тепер я, Івасю, піду за своїм ділом, а буланого пастися пущу. До тебе зайду я вечером, та тоді і поговоримо.— Пішов Максим у свій бік, ведучи за поводи буланого, який не дуже то хотів від хлопця відстати.
Івась залишився сам. Та він почував себе краще. В ухах ще шуміло, та голова, як мовляв дядько Панас, заходила вже на своє місце. Просидів так до полудня, поки школярі не вернули зі школи. Вони обступили довкруги Івася і стали один поперед другого оповідати, випитуватися.
— Дайте йому спокій,— уговорював товаришів Андрій,— бачите, що він ледве дихає. Краще ви йдіть обідати, а я підведу там Івася.
Як хлопці відійшли, Андрій каже:
— Сьогодні судитимемо, побачиш.
— Кого і за що?
— Не можна сего сказати, побачиш,— Андрій узяв Івася під руку і повів у курінь обідати.
Тут не було так гамірно, як звичайно. Усі були чогось подразнені, наче б чогось незвичайного дожидалися. Зараз по обіді Андрій моргнув на кількох хлопців, вони відстали від громади і пішли в другий кут. Решта хлопців повиходили на майдан. Івась поклався на свою лежанку і міг звідсіля усе чути, що говорилося. Судді посідали за стіл. Тоді один хлопець став виводити свою скаргу так:
— Я купив у Ониська скрипку за три п'ятаки і дав йому зараз гроші, а скрипку я мав собі забрати опісля. Та коли я відтак прийшов за скрипкою, то він мені не дав, каже, що спродав її Максимові Голоті за чотири п'ятаки. Онисько хотів мені звернути гроші, та я їх не взяв. Тепер розсудіть нас, товариші, кому скрипка належиться, Максимові чи мені?
— А ти що скажеш, Ониську.
— Воно так й було. Та коли Семен не взяв скрипки зараз, то він її ще не купив і я міг її продати, як мені хотілось. Гроші то я зараз Семенові зверну, ось вони.
Він поклав на стіл три п'ятаки...
— А ти, Максиме, знав, що перш тебе купив цю скрипку Семен? — питає опять Андрій.
— Куди ж мені було знати це?
— Не бреши, Максиме, бо ти знав. Я ж тобі сам говорив і питався, чи добре я купив,— каже Семен.
— А є у тебе свідки на те, Семене? Перед судом брехати не годиться.
— Є у мене свідки. Охрім чув.
— Як воно було, Охріме?
— Та чому не знав? Се й інші чули. Максим ще казав, що Ониськову скрипку знає, бо сам грав на ній.
— А можеш ти, Охріме, на се побожитись?
— Я правду кажу,— запевняв Охрім,— і побожитись можу.
— Йдіть геть звідсіля,— каже Андрій,— ми поміркуємо.
Коли обі сторони вийшли, Андрій питається:
— Як же ви судді думаєте?
— А так ми думали би: скрипка того, хто її перший купив.
— І я так гадаю,— каже Андрій.— Та воно би ще не все. Такого циганьства терпіти не можна. Мені здається, що й Онисько і Максим прогрішились, до того ще Максим збрехав перед судом.
— Авжеж, що збрехав. Я думав би так,— каже один суддя.— Ониськові за те, що за п'ятака зломив слово, дати п'ять прутів, а Максимові за те, що хотів товариша перехитрити та що перед нами збрехав, дати вісім прутів.
— Так буде добре,— кажуть інші судді.
— Буде з нього сім,— каже Андрій.
— Так і буде.
— Прикличте їх.
Один зі суддів прикликав усіх трьох.
— Ми так діло розсудили,— каже Андрій.— Скрипка буде Семенова, забери собі Ониську гроші, вони твої. Та за те, що ти не здержав товаришеві слова, дістанеш зараз п'ять прутів. Ти Максиме, дістанеш сім за те, що товариша на гріх підвів, а той зайвий п'ятак піде до нашої курінної каси. Що ви на се скажете?
— Я не приймаюся,— не погодився Максим.— Я дав більше, то й купив.
— Коли, ти не хочеш, то виведемо діло перед усею нашою громадою, може ми й не по правді розсудили... А ти, Ониську, що?
— Я приймаюся. Я сього не зробив би, коли б мене Максим був не підмовив.
— Кличте усіх,— звелів Андрій.
Судді кинулись до дверей і за хвилю стали усі сходитися. Андрій розповів в чім діло.
— Ви зле розсудили,— каже один старший хлопець.— Ониськові п'ять, то добре, а Максимові десять, хай не хитрить і других на гріх не підводить.
— Так його, добре! — загула громада.
— Та я вже приймаюся, як розсудили,— погодився Максим.
— Е, голубе,— каже Андрій,— було прийматися зразу, та тепер буде так, як сказала громада. Треба зразу зробити те, що присуджено.
Судді поставили лавку і присуд був виконаний.
— Тепер віддай Семенові скрипку, а п'ятака нашому скарбникові в коробочку. Тепер, товариші, ходім гуляти!
Хлопці повиходили. Оба вибиті ані не скривились і пішли з іншими, наче б нічого не сталося. Івась, чуючи те усе, не міг з дива вийти. Та ж воно так само судила старшина у Гаврилівці... Він спитав Андрія:
— Звідкіля ви такого навчилися?
— А хіба ж ми не бачили, як січова старшина козаків судить? Лише що козаки йдуть ще від курінного отамана до генерального судді, а відтак до кошового, а у нас того нема. У нас судді судять, а отаман каже так, або ні, а коли не хоче, то рішає уся громада, та й усьому край.
— А він мусить засуд прийняти?
— Ні... коли не прийме, то виводять справу перед шкільного отамана, а той, не розбираючи діла гаразд, каже так як ми розсудимо, лише що такому вліплять ще з причинком. Отаман знає, що ми по правді судимо і що громада нікого не кривдить. Та чи зможеш, Івасю, вийти з нами гуляти?
— Чому, мені вже легше,— вони вийшли на майдан.
V.
Спокійно пливло життя на Січі з того часу, як запорожці на спілку з донцями пішли у Крим помститися на орді за кривду своїх братів. Козаків осталося мало. Вони робили свою службу. Виїздили на роз'їзди, держали на Січі поготівлю, ловили рибу... Тепер було на Січі просторо, бо й базар здебільшого опустів. Крамарі не мали багато покупців — пороз'їздилися. Мали напевно повернути, коли повернуться козаки з щасливого походу з добичею. Тоді можна буде добре заробити.
У школі наближався річний відпочинок. Прикінці мав відбутися шкільний екзамен, на який сходилася січова старшина і приїздили батьки тих дітей, що з паланок, розсіяних на широких запорозьких землях.
(Продовження на наступній сторінці)