Юзьо післав по сільського майстра, аби порадитися що до третього покою. Вандзя що хвилі йому то нагадувала. Майстер виймив зза холяви локоть і став примірювати. Робота показувалася не легкою. Треба було відрізати стіну, що відмежовувала комору від сіней, і другу, що відмежовувала алькир від сіней, половину сіней забити новою стіною, а знов в коморі вирізувати велике вікно. Майстер рішив, що треба двох фір дерева. Та треба було ще подумати о будові комори. Вона мала станути перед вікнами пекарні, значить — дерева треба ще більше. Обчислено все на штуки і в найблищій четвер мав Юзьо їхати до Самбора. Вандзя винайшла собі теж до міста діло, отже мали їхати обоє.
В четвер скоро-день зладив наймит віз, вистелив високо соломою, прикрив коцом та що хвиля сідав то з одного боку то з другого цілою вагою свойого тіла, аби панству було добре сидіти. Вандзя за той час списувала собі в книжочці, що має купити в місті, і одягалася.
Віз вже стояв готовий. Наймит запряг коні і надягав кафтан, доїдаючи кусень хліба, котрий дістав на снідання.
Юзьо з Вандою вийшли на ґанок.
— То ми возом ідемо? — питає Вандзя, обертаючись до Юзя.
— Не маємо брички, то треба возом їхати...
— Алеж бійся Бога! віз трясе страшенно... я це відхорую... Боже мій! кудиж я вилізу на віз?
Наймичка винесла лавку і приставила до воза. Вандзя попідбирала тих аж кілька спідниць, що мала на собі, і при помочі Юзя вдрапалась на віз. Була в дуже злім гуморі і не говорила ні слова, лише поохку-вала, кілько разів віз торкнув о груду...
— В котрім заїзді станемо? — спитала Вандзя чоловіка.
— А на щож зараз до заїзду? — відповів добродушно Юзьо.— Ми стаємо звичайно на площі коло яток...
— Юзечку, що ти говориш! деж так можна?
— Можна, особливо нині, бо погода така аж любо...
— Алеж не о погоду ходить. Хібаж хочеш, щоби я на публичнім місці роздягалась і перебиралась?
— На щож тобі перебиратися! Ходи так, як є...
— Не люблю слухати такої бесіди? Так уміють шляхтянки робити, а я ні! Я одягаюся інакше до дороги, а інакше до ходу.
— Та в заїздних сінях також не зможеш пере-дягатися, бо там теж люде швендяються...
— Для того треба взяти нумер в готелі...
— А бійся Бога, Вандечко! та то зараз коштує...
— То було мене не брати до міста, коли тобі це дорого... Я інакше не можу!
— Та добре, вже добре, лиш не знаю, до котрого заїзду заїхати...
— Тато стають все у Полякевича.
— Га! їдьмо до Полякевича і ми,— зітхнув Юзьо, знаючи, що то панський заїзд і богато коштує.
Доперва в заїзді переконався Юзьо, як то пані до міста їздять. Вандзя стала скидати з себе хустку, вельоники, мантильки, порохівники, спідниці, гальки,— стільки того, що Юзьо чудувався, як можна тілько на собі двигати. Вандзя порозкидала все по цілій хаті, повиймала іншу одежу з подорожного куфра і стала одягатись на ново. При тім Юзьо помагав, послуговував, аж засапався. Вандзя надягла вкінці капелюх, пришпилила його дротами до волосся, прикрила лице синім вельоником, надягла рукавички, взяла в руку парасольку — була готова в дорогу.
— А тиж чому не одягаєшся? — каже до Юзя.
— Абож я не одягнений?
— Бійся Бога! та в тій капоті і в чоботах хочеш до міста йти?
— Чи раз я так до міста ходив, тай нічого мені не сталося...
— Змилуйся! та ти навіть краватки не маєш?
— Чомуж ти мені, Вандечко, в дома того не сказала?
— То розуміється само собою... Я гадала, що ти приладив собі другий гарнітур...
— Ні, не приладив.
— Як же я так з тобою тепер піду? Боже мій Святий! — говорила Вандзя, заломлюючи руки.
— Не журись Вандзю! Ти підеш передом, а я за тобою...
— Так зле буде... Ти мій чоловік і я на таке не позволю, щоби ти йшов за мною, як льокай. Ліпше так буде, що йдемо окремо. Я піду за своїми орудками, а ти за своїми. Лише дай мені грошей, бо я не маю тілько...
— Кількож тобі треба?
— Дай мені пятьдесятку.
— Пятьдесятку? А щож ти аж за пятьдесятку будеш купувати?
— Не будь дитиною! Я маю богато дечого купити до хати... ось... Ага, де мій записник? ти не бачив? — і стала шукати по кишенях.
— Який то записник?
— Та така книжечка, що записується для памяти. Шукали обоє за записником, як ті поліцайники
що перешукують арештованих підозрілих, перекинули усьо до гори ногами, обсмотрили всі кишені, кожний кутик — не було нігде. Юзьо побіг до воза і тут доперва знайшов в соломі маленьку книжечку записану дрібненьким письмом. Вже мали виходити.
— Юзечку! ще одна просьба до тебе! — каже Вандзя, беручи Юзя одною рукою під бороду а другою за шию.— Оглядайся за якоюповозкою, бо я не можу возом їздити...
— Деж я знайду повозку? та і на що вона нам здалася? Або ми будемо так часто їздити? Буде даремнісінько стояти. Як би нам треба, то пожичимо від тата тарадайки...
— А тота тарадайка на ресорах?
— Ні, не на ресорах, але добра.
— То так само, якби возом! Але найліпше купити свою, то буде раз на все.
— Коли я не знаю, де за тим шукати...
— Пожди, я тобі поможу!
Вандзя задзвонила і зявився кельнер.
— —Закликати мені фактора! — приказує Вандзя.
— Та що ти, Вандечко, робиш? Я і гроший тілько не маю, і я на тім не розуміюся... до цього треба попросити тата, бо мене зідруть...
Але фактор таки зявився.
— То нічого не шкодить, нехай шукає! — каже Вандзя.
— Та нехай шукає,— повторив' Юзьо з резиґнацією і вже не слухав, що жінка говорила жидові. Юзьо рішучо постановив стояти при цьому, що без батька не буде купувати.
Розійшлися. Вандзя пішла зі своїм записником по склепах, Юзьо пішов за деревом на комору і на третий покій.
Юзьо упорався скоро, дав завдаток на дерево і другої днини мав приїхати з фірами.
Вернувши до готелю, довго мусів ждати на Ван-дзю. За нею поназносили жиди усякого добра, цілу копицю цукру, кави, чаю, булок, ріжків, тісточок, кухонної посудини, ріжних тканин. Юзьо аж за голову взявся, побачивши такий крам.
— Юзечку, ти вже тут? Дай мені ще три рин-ські, бо мені не стало...
Нічого було робити і Юзьо виймив ще три срібних, навіть не скривившися із сорому перед жидами.
— А тепер ходім на обід... Чи ти уже замовив що?
— Який обід? Я уже пообідав.
— Та коли?
— Вступив під нумеро два, напився горівки і закусив хлібом з бриндзею.
— Алеж змилуйся! не будеш прецінь вимагати, щоби я під "нумером два" пила горівку і закусувала бриндзею...
— Треба було дещо з дому взяти... Впрочім маєш тут ріжки і скажу принести пива...
— Не будь смішний, мій Юзечку, і ходім до реставрації! — і не ждучи на відповідь, потягла Юзя за собою.
У готелевій реставрації було повно панства; Юзьові стало трохи ніяково, коли нагадав собі, як він одягнений. Служба не знала, які між ними відносини, бо Ванда виглядала на паню, а Юзьо простий шляхтич. До такої реставрації Юзьо ніколи не заходив, що найбільше ходив з батьком, як часом з батьком до міста приїхали, до Брікнерки на кроваву кишку з капустою і на гальбу пива, ту попав відразу між панів, та ще в чоботах, у запорошеній капоті і без краватки. Не знав, що з собою робити. Ванда вибрала місце і сіла, показуючи Юзьові місце біля себе. Кельнер прийшов зараз до Ванди і вона замовила обід. Цілий час не говорили нічого, а Вандзя ладилась сказати Юзьові науку доперва пізнійше. Але за обід платив опісля Юзьо, та аж посіпався, як мусів дати вісім-найцять шісток. Жалував, що не нагадав Вандзі про кроваву кишку з капустою у Брікнерки, де заходила найповажнійша шляхта.
Не мало було клопоту, заки спакували до воза цілий закуплений крам. Вандзя задзвонила і зажадала рахунку. Рахунок був не великий, бо почислено за покій 80 кр., за постаємне 20 кр., а за воду 4 кр. Але Юзьові і цього було шкода, бо на площі коло яток не платиться нічого. Та на цьому не кінець, бо кельнер і сторож наставили лапу, щоби їм дещо вткнути. Юзьо про це і чути не хотів і це уже заплатила Вандзя, щоби рату-вати гонор свойого чоловіка.
Юзьо аж відотхнув свобіднійше, як виїхали з міста. Не говорив нічого, бо у дусі рахував, кілько його нинішна їзда коштує. Усьо, кромі рогачок, уважав за змарновані гроші. В інтересі цілости свойого маєтку постановив собі, як найрідше їздити з Ван-дзею до міста. Добре ще, що не дався намовити на купно брички, бо був би мусів пожичити гроший у жида.
По цім усім, як Юзьо поводився сьогодня, можна легко догадатися, що йому Вандзя по дорозі наговорила, як він повинен виїздити з жінкою до міста...
XIX.
Михась видів зі свойого огорода, що Юзьо їде до міста. Цікава річ, за чим вони? Чейже не було потреби так зараз до міста телепатись... Доперва пере-дучера приїхали. Відтак каже до жінки.
— Не знати, куди Юзьо повіз свою паву?
— Мусіли поїхати за справунками...
— А Господи, Святий! чи ще її мало того граття, що понавозила?
— Нераз, Михасю, покажеться потреба такої малої дурнички, без котрої годі щонебудь зробити...
Михась не сказав більше нічого, Міхаліна зміркувала з цього, що чоловік помяк і загадала ще дещо на нім ви могти.
— Знаєш, Михасю, що такі відносини до Юзя, як наші, то неможливе...
(Продовження на наступній сторінці)